Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.
I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах – ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.
– Хочеш, покличемо Ольку? – хитро запитувала я.
– Нi, – вiдповiдав вiн.
– А Куку?
– Навiщо? – питав вiн.
I я задоволено й гордо посмiхалася.
А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…
Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.
Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…
I поцiлував менi руку. Як у кiно!
Потiм ми знову стрибали, як оленi.
I Миколка був дуже веселий.
I я була дуже весела.
I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.
…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…
*
– Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!
Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…
А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!
– А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?
– Нi, – вiдповiла я. – Нашi шляхи давно розiйшлися.
Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.
– А я знаю! – сказала дiвчинка. – Олька тепер лiкар,
кандидат наук. Сашко – льотчик. Язиката Кука – директор
меблевого комбiнату, а Миколка-метелик – кiнорежисер! Ось так!
А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.
Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…