Гра в пацьорки – Ірен Роздобудько

Панi Страус була цiлком задоволена.

Мiй друг Миколка

До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!

Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми – я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.

Адже новенький хлопчик – це справжня подiя!

Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем – о, диво! – чорний оксамитовий метелик!

Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.

– А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? – раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.

– Як це? Нi! Нiколи! – одностайно вигукнули ми.

Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.

Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!

Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування мурашиного соку.

Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!

Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох – я, близнюки, Кука та Миколка – грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору – «Адьютант його високостi».

Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.

I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах – ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.

– Хочеш, покличемо Ольку? – хитро запитувала я.

– Нi, – вiдповiдав вiн.

– А Куку?

– Навiщо? – питав вiн.

I я задоволено й гордо посмiхалася.

А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…

Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.

Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…

I поцiлував менi руку. Як у кiно!

Потiм ми знову стрибали, як оленi.

I Миколка був дуже веселий.

I я була дуже весела.

I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.

…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…

*

– Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!

Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…

А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!

– А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?

– Нi, – вiдповiла я. – Нашi шляхи давно розiйшлися.

Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.

– А я знаю! – сказала дiвчинка. – Олька тепер лiкар,

кандидат наук. Сашко – льотчик. Язиката Кука – директор

меблевого комбiнату, а Миколка-метелик – кiнорежисер! Ось так!

А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.

Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: