Гра в пацьорки – Ірен Роздобудько

Ось я i думаю: а що далi, якщо я вже зараз така потвора?!

Мати мене не розумiє. Вона смiється, коли я скаржусь: «А менi всi кажуть, що ти на мене схожа. Отже, ти хочеш сказати, що я потвора?! Дякую тобi, люба донечко!»

Але ми зовсiм не схожi. Анi крапельки. Бути б менi такою, як вона!

А ще, коли я збираюсь на вечiрки, мама каже: «Моя ти красуня!»

Знущається. Я огризаюсь, а вона iронiзує: «Ну, вибач, що ти не народилась у Шерон Стоун!»

О, уявляю, якщо б це дiйсно було так!

Лежу i мрiю: ось вона, я (ну, та, що народилася у Шерон!) – пекельна красуня з очима на пiвобличчя. Ноги такi, що… словом, аварiї на дорогах: всi витрiщаються! Шкiра – фаянсова. У Венери останнi кiнцiвки вiдпадуть вiд заздрощiв. Копиця волосся впирається у стелю. Руда! Я люблю рудий колiр, це дуже сексуально виглядає. А нiжка – маленька-маленька, вузька, на 35-й розмiр. Тодi будь-яке взуття пiдiйде.

А то бiгаємо з мамою, шукаємо тридцять дев'ятий з половиною.

Жах, жах… Навiть соромно зiзнатися.

Я коли до взуттєвого бутику заходжу – пальцi стискаю. На тридцять сьомий. Перемiряю пiвмагазину i гордо йду – нiби менi тут нiчого не сподобалось. А насправдi, це я собi не подобаюсь.

Та якби я народилася у Шерон Стоун чи врештi-решт у Лайзи Мiнеллi, сто пластичних операцiй вже б зробила, на кожному сантиметрi тiла!

…Ось всi довкола теревенять: «Полюби себе!» Я стос журналiв накупила, щоб зрозумiти як. Читаю статтi психологiв, то нiби все зрозумiло: вони радять знайти в собi щось позитивне i розвинути до досконалостi. А погляну на початок рубрики, вона вся iлюстрована свiтлинами топ-моделей. Їм полюбити себе – раз плюнути! Думаю: чому я не така?

Хто винен? Навiщо я взагалi на свiт народилася? Я хiба про це просила?!

Проревiла пiвночi.

Уранцi очi червонi! А менi ж сьогоднi треба вирiшити, кого нарештi обрати – Сашка, Михайла чи Вадика. А як обирати з такою зовнiшнiстю?

Я взагалi не розумiю: вони знущаються чи що? Сашко навiть Оксанку покинув. Через мене. А Мишко той зовсiм… Прокидаюсь одного разу, а пiд балконом на асфальтi напис – лiтери в мiй зрiст: «Галко, ти найкраща!»

Жах!

От Вадик…

Вадик найчеснiший з усiх. Вiн прямо каже: «Ти – чудо!».

«Чудо-юдо? Жаховисько тобто?», – уточнюю я.

«Певно що так, – вiдповiдає. – Чи довго ти мене будеш мучити?!»

Нiби я якась фатальна красуня.

Нi, менi з моїми зовнiшнiми даними обирати не доводиться…

Нехай вже буде так, як є.

…А ще кажуть, що треба про майбутню професiю думати, про кар'єру, виховувати в собi дiловi якостi, мови вивчати. Вчу. Виховую. Думаю. Щоб батькiв не засмучувати. Адже їм здається, що це найголовнiше в життi. А менi так не здається. Я б просто хотiла прокидатися щасливою. Ось просто так: прокинувся й одразу посмiшка на все обличчя. Але це не означає, що ти одружена з мiльйонером. Зовсiм нi!

Ми вчора про це з дiвчатами говорили. Оксанка прямо сказала: хочу замiж за багатого (певно, на зло Сашковi!). Ну, гадаю, в неї це вийде. В Оксанки волосся руде i ноги довшi за мої. I талiя не 58, як у мене, а 55. Хоча я впевнена, що вона живiт втягнула, коли мiрялись.

А я так думаю: краще я сама мiльйонеркою стану. Замiж за багатого – це нудно. Потiм все одно буде: «Подай, принеси!»

Словом, якщо не бути менi Шерон Стоун, то хоч вивчитися треба. Буду займатися. Сiла. Але дзеркало перед собою поставила. Навiщо? Щоб на дискотеку не втекти!

Дуже допомагає: як набридне англiйську вчити, одразу зиркну в люстро. I засмучуюсь, звiсно. Проте розумiю: яка дискотека? Моя доля – сидiти i зубрити.

…Який дивний сьогоднi день!

От гадаю: дзвонити чи не дзвонити.

Одне слово, йду я вчора вулицею, зустрiчаю Оксанку. «Ой, – каже вона. – А я якраз до тебе! Пам'ятаєш, як ми на танець живота ходили? Я зараз кастинг пройшла, серiал новий знiмають. Молодiжний. Там ще дiвчата потрiбнi, такi, щоб танцювали добре. Пiдеш?»

Я їй одразу все i розповiла – i про свої очi, i про брови, i про талiю, i стегна не забула. Яке ще кiно?!

Але Оксанка i мертвого умовить. Умовила, звiсно.

Довелося зранку пiти. Подруга все ж таки.

А тепер ось лежу в темрявi. Мiсяць у вiкно заглядає, а я думаю: що це за жарти такi? Що робити? Кому вiрити?

…Отож прийшла я на той кастинг заради Оксанки. Викликали мене за списком на подiум, змусили пройтися туди-сюди, потiм якийсь капелюх на голову напнули i почали фотографувати. А потiм режисер i каже: «Супер. Ви нам пiдходите. Будете грати!» «Як це – грати? – питаю. – Я ж потанцювати в масовцi прийшла». «Прийшли в масовку, а я вас обрав на роль! – безапеляцiйно каже вiн i аж сердиться. – Не сперечайтесь. У вас чудовi данi! I темперамент є. I дикцiя».

Оксанка, звiсно, набурмосилась.

А режисер дав менi вiзитiвку, щоб я передзвонила, як вирiшу.

Ось лежу i думаю: телефонувати чи нi.

Мама на радощах уже всiх подруг обдзвонила. «Ну, я ж казала, що ти у мене красуня!»

А менi раптом так неприємно стало. Згадала, як мене подiумом водили. Як кобилу по ярмарку. I як знизу дивилися усi. Там був один такий… помiчник режисера. Все волосся розчiсував, на гребiнець дмухав i пiдморгував.

Вiдчинила я вiкно. Викинула вiзитiвку.

I не шкодую.

Певно, навчилася, думаю.

Чого? Ну, ось цього – любити себе…

ЗАХВАТ I ВIТЕР

…Її звали ЛУна. Саме ЛУна, з наголосом на першому складi, бо вона була «дiвчинкою». А ще тому, що саме так звали конячку вiдважної Луїзи Пойндекстер з роману «Вершник без голови», який менi на нiч читала бабуся.

ЛУну менi подарували на десятирiччя. Мама вжахнулася, мовляв, навiщо ЦЕ такiй дорослiй дiвчинцi?! Але анi тодi, анi тепер нiщо не йшло у порiвняння з тим захватом, що охопив мене вiд такого подарунка.

Захват i вiтер – ось чим стала для мене ЛУна.

Я стрибала в сiдло i мчала прерiями, а за мною нiсся табун диких мустангiв i, звичайно ж, слiдом летiв на допомогу рятiвник – вiдважний дикун з нетутешнiм iменем Морiс Джеральд.

Сповнена почуттями, я на все горло волала рядки з якогось вiршика:

Плюшевые мишки, зайцы, погремушки –

Дарят детям с елки разные игрушки!!!

– Ти що, з глузду з'їхала? – сварилась мати.

Але варто було їй пiти до кухнi, як я знову опинялася в сiдлi, i як ненормальна кричала про плюшевих ведмедикiв i зайцiв, запитуючи в бабусi, як далi, в тому вiршику i чий вiн… Бабуся невпевнено вiдповiдала, що це явно не Маршак i не Чуковський, але далi про сумне, бо вiршик не дитячий. I продовжувала в'язати шкарпетки.

Я не хотiла про сумне. Лише про захват i вiтер!

…У ЛУни була пряма, густа, бiлоснiжна грива i довгий нейлоновий хвiст, що iскрився у променях сонця. Я вiдносила її до стайнi i нiжно обтирала клаптиком оксамиту лискучi боки, видовжену мордочку з великими карими очима.

Я занурювалась обличчям в її гриву i шепотiла на вухо про те, що ми ще поскачемо до таємничого озера Чад, i я наллю їй справжньої джерельної води.

Боки ЛУни дрiбно тремтiли пiд моїми пальцями, нiздрi роздувалися, i вона довiрливо трусила вухами, розумiючи, що все так i буде…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: