Вiдчинила я вiкно. Викинула вiзитiвку.
I не шкодую.
Певно, навчилася, думаю.
Чого? Ну, ось цього – любити себе…
ЗАХВАТ I ВIТЕР
…Її звали ЛУна. Саме ЛУна, з наголосом на першому складi, бо вона була «дiвчинкою». А ще тому, що саме так звали конячку вiдважної Луїзи Пойндекстер з роману «Вершник без голови», який менi на нiч читала бабуся.
ЛУну менi подарували на десятирiччя. Мама вжахнулася, мовляв, навiщо ЦЕ такiй дорослiй дiвчинцi?! Але анi тодi, анi тепер нiщо не йшло у порiвняння з тим захватом, що охопив мене вiд такого подарунка.
Захват i вiтер – ось чим стала для мене ЛУна.
Я стрибала в сiдло i мчала прерiями, а за мною нiсся табун диких мустангiв i, звичайно ж, слiдом летiв на допомогу рятiвник – вiдважний дикун з нетутешнiм iменем Морiс Джеральд.
Сповнена почуттями, я на все горло волала рядки з якогось вiршика:
Плюшевые мишки, зайцы, погремушки –
Дарят детям с елки разные игрушки!!!
– Ти що, з глузду з'їхала? – сварилась мати.
Але варто було їй пiти до кухнi, як я знову опинялася в сiдлi, i як ненормальна кричала про плюшевих ведмедикiв i зайцiв, запитуючи в бабусi, як далi, в тому вiршику i чий вiн… Бабуся невпевнено вiдповiдала, що це явно не Маршак i не Чуковський, але далi про сумне, бо вiршик не дитячий. I продовжувала в'язати шкарпетки.
Я не хотiла про сумне. Лише про захват i вiтер!
…У ЛУни була пряма, густа, бiлоснiжна грива i довгий нейлоновий хвiст, що iскрився у променях сонця. Я вiдносила її до стайнi i нiжно обтирала клаптиком оксамиту лискучi боки, видовжену мордочку з великими карими очима.
Я занурювалась обличчям в її гриву i шепотiла на вухо про те, що ми ще поскачемо до таємничого озера Чад, i я наллю їй справжньої джерельної води.
Боки ЛУни дрiбно тремтiли пiд моїми пальцями, нiздрi роздувалися, i вона довiрливо трусила вухами, розумiючи, що все так i буде…
А потiм… Не завтра i не пiслязавтра, а далеко-далеко ПОТIМ ЛУна зникла з мого життя. А разом з нею – захват i вiтер.
А я, порившись в книгах, знайшла продовження того вiршика:
…и, состарясь, дети до смерти, без толку
все на белом свете ищут эту елку.
Где жар-птица в клетке, золотые слитки, где висит на елке счастье их на нитке…
Я шукала ЛУну.
Або хоч щось подiбне на неї. Адже мiй син щозими клав пiд подушку лист до святого Миколая. I в ньому завжди було одне й те ж: «Дорогий святий Миколаю! Дуже тебе прошу, подаруй менi коня. Адже ковзани i трансформери в мене вже є…»
У магазинах продавалося все – i плюшевi ведмедики, i зайцi…
Але це в нього теж було. А менi хотiлося подарувати сину захват i вiтер.
I тодi менi порадили з'їздити у передмiстя, може там у глушинi ще продається те, що менi треба.
…ЛУну я впiзнала одразу. Вона стояла одна, вкрита пилом, у найвiддаленiшому кутку меблевого (чомусь саме меблевого!) магазину. Я гладила її шовкову гривку i вiдчувала, як пiд пальцями оживають її гострi оксамитовi вушка, як наповнюються свiтлом великi карi очi.
– Хороша конячка! Берiть, не пошкодуєте. Один мiсцевий дивак робить їх ось вже двадцятий рiк. Остання лишилась… – умовляв мене продавець.
Вiн не знав, що мене не треба вмовляти.
Додому я дiсталася останньою електричкою. Син вже спав. З-пiд його подушки стирчав черговий лист: «Дорогий святий Миколаю…».
Мати сплеснула у долонi:
– Ти нiяк не вгамуєшся! Хлопцю десятий рiк!!
Але хiба я винна, що так довго шукала?
Я притисла палець до вуст: «Тс-с-с…» – i пiшла до своєї кiмнати. Завтра святий Миколай нарештi виконає заповiтне бажання. А поки що…
ЛУна дивилась на мене вологими очима: «Коли ж ми поскачемо до озера Чад?!» Вона була трошки вища за ту мою ЛУну i трошки грубша, але все одно – дуже-дуже гарна.
Я обережно сiла в сiдло.
Захват i вiтер!
Вони були тут, зi мною!!
Виявляється, вони не зникли з мого життя. Моє волосся розвiвалося на вiтрi, ковбойський капелюх з'їхав на потилицю, позаду наростав гул тисячi копит, попереду – безодня i голос Морiса Джеральда: «Стрибай! Ти зможеш!!»
I ЛУна, моя вiрна ЛУна, стрибнула. I полетiла над безоднею.
Над мiстом.
Над свiтом.
Я вдячно поплескала її по лискучому боцi – вiн ще невловимо тремтiв. Чи це тремтiли мої пальцi? Я обняла ЛУну за шию i сказала, що завтра у неї буде новий вершник, з яким вони обов'язково поскачуть до озера Чад…
НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ
«Як чудово бути молоденькою i дурненькою!» – крутиться у головi чиясь фраза. Хто це сказав? Коли?
Бiлий тополиний пух повiльно кружляє за вiкном, здається, що це снiг… А пам'ять вiдносить тебе у спогади двадцятирiчної давнини, туди, де плюскоче море. В запахи галасливого пiвденного мiстечка з пiстрявими парасольками на пляжi, пiд якими сидять панi бальзакiвського вiку у грайливих барвистих шортах. Ти сiмнадцятилiтня бiжиш повз них, на ходу пiдкидаєш в повiтря хлiбнi кульки, їх теж на ходу, тобто на льоту, пiдхоплюють тлустi чайки. I ти голосно смiєшся, не зважаючи на цих панi. Краєм вуха чуєш: «Як чудово бути молоденькою i дурненькою!». Звiсно, старою i розумною бути набагато нуднiше, подумки огризаєшся, не пiдозрюючи, що це звичайнiсiнька заздрiсть. До твого непристойно голосного смiху, до прозорого сарафана, до розпашiлого обличчя, на якому жодного грама косметики. Це – молодiсть.
А дурiсть…
Можливо, вона в курортному романi з таким же кумедним хлопчиком на очах у всього пансiонату. А що може бути дурнiшим за випадковий лiтнiй роман? Дорослi знають, що це без-пер-спек-тивно.
Вони знають все: i те, як ви невмiло вивчаєте одне одного, i в цих квапливих дотиках бiльше цiкавостi, нiж пристрастi, i те, як будете прощатися на автобуснiй зупинцi зi сльозами на очах, i те, що вашого листування вистачить максимум на пiвроку.
А далi у кожного своє життя, у якому ви як оси в слоїку з медом. Життя – воно таке. Тече собi, як мед, затягує – не виборсатись, не злетiти.
Хоча рокiв через сiм з купою штампiв «адресат вибув» буде ще один лист, вiн дивом дiйде до твого нового помешкання. I все ж таки дiйде.
I ти вiдкриєш конверт, сидячи на краю ванної i притримуючи дев'ятимiсячної зрiлостi живiт, в якому буцає нiжкою син. I прочитаєш зовсiм недоречнi в цiй ситуацiї слова: «Одного разу на березi моря янгола зустрiв я…»
Нiчого собi янгол! З таким-от пузом! Слава Богу, що ти цього не бачиш.
Та i хто ти? Тимчасове захоплення. Кумедний хлопчик-»ботанiк».
Нi, дiйсно ботанiк, адже обiцяв назвати свою першу селекцiйну троянду твоїм iменем.
Де вона ця троянда?
…Як добре бути молоденькою i дурненькою!
Звiсно, старою i безголовою бути гiрше… Ну не дав Бог розуму. Нещодавно попхалася в те пiвденне мiстечко у вiдрядження i… вирiшила розшукати того хлопчика. Просто цiкаво.
Де вiн тодi мешкав? Пам'ятала лише, що на розi його вулицi рiс старий платан, а якщо завернути – буде крихiтна перукарня.
Ось платан.
Ось перукарня.
Навiть вивiска збереглась – «Салон краси». Отакої! Ось i та триповерхiвка, на сходах якої…
Стоп, дорогенька! А тепер – стоп. Подумай: що ти хочеш? Побачити сорокарiчного здорованя у вилинялiй футболцi з носовичком на головi, кумедно зав'язаним чотирма «рiжками»? (Чомусь усi мiсцевi чоловiки ходять саме з цим жахiттям на головах.)
Ти хочеш зненацька увiйти в чуже життя, сколихнути його повiльну течiю, вiдломити собi шматочок? Так, аби було на згадку? Хочеш довести, що залишилась тим самим дурним дiвчиськом? I навiть схудла, i навчилась не червонiти, i досi не користуєшся косметикою. I запитати: «Чому ти не приїхав за мною?»
Здається, вiн хотiв бути вiдомим ученим-селiкцiонером.
Жити в столицi.
Писати науковi працi.
Вiн ще тодi листувався з усiма можливими науковими товариствами,
щось там винайшов, i в десятому класi його навiть запросили до Англiї. Розповiдав щось дуже розумне. Слухаючи його ти дурнiшала на очах, почувалася малою i нiкчемною.
Тепер у цьому провiнцiйному мiстечку ти виглядаєш екзотичною пташкою. Ось i молоденька матуся з коляскою, що, проходячи повз, прискiпливо оглядає тебе, подумки прикидаючи, скiльки тобi рокiв – двадцять п'ять, тридцять?
Власне, чому ти вирiшила, що вiн живе тут? Можливо, вiн давно вже
в Англiї, вирощує свої троянди. I одна з них таки має твоє iм'я.