Ґудзик – Ірен Роздобудько

— …?

— Похорон? Уяви, як тяжко, коли на тебе дивляться, немов на ляльку… А ти не здатен поворухнутися й висловити протест проти цього споглядання. Хіба тоді надходить розуміння втрати? Похорон — це також колективна праця, коли накривають столи, разом чистять картоплю — відрами (!) та ліплять пиріжки. Хто все це вигадав? Смерть і любов — дві таємниці, в яких немає місця для сторонніх!

— …!

— Звичайно, коханий! А ти вважав, що я — маленька дівчинка, котра не читала нічого складнішого від казок Шарля Перро? Ти навіть не уявляєш, який всесвіт обертається в моїй голові. Іноді мені навіть страшно. Тому я така щаслива, що ти — зі мною, що я знайшла тебе й ти врятуєш мене…

— …?

— Від усього, від страшного… Знаєш, є люди, над якими — невідомо чому й за які заслуги — в якусь мить розкривається небо. Не розумієш? Спробую пояснити — я про це ще ні з ким не розмовляла. Тебе чекала. Так от, одного разу — тоді мені було два роки — я сиділа на підлозі нашої маленької кімнати (ми жили в комуналці) й намагалася щось намалювати. Світло падало так, що все мені видавалося занадто яскравим, як на картинах імпресіоністів (звичайно, тоді я не знала, що вони існують!): червона дерев'яна підлога (тоді вона була пофарбована і блищала на сонці, мов лід), жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни (мати завжди любила чисті кольори). У широкому та прямому промені призахідного сонця танцювали золоті балерини… Я намагалася намалювати все це, коли в кімнаті потемнішало, і я озирнулася. У дверях стояла мама й дивилася на мене. Я не могла добре роздивитися її тому, що вона стояла навпроти світла — тільки сріблястий контур видовженого тіла… Що з тобою, коханий? Звичайно ж, кури! Так от. Це була побутова картинка. Але саме тоді я раптом ніби почула музику. Не смійся! Так буває в дитинстві. Ця картина й досі стоїть перед моїми очима. Саме тоді я відчула, як на мене посипалося невидиме пір'я й огорнуло теплом. Я й досі дивуюся тому, як яскраво і просто може відчути дитина дотик Бога. Тієї миті, коли ми дивилися одна на одну, в мені визрівало дивне відчуття, що час — швидкоплинний. Зараз я можу висловити його, а тоді мені було тепло й лячно. Я чітко відчувала, що все довкола і я сама з кожною хвилиною перетворюється на… спогад. Просто — чийсь спогад.

— …?

— Люди від самого народження й до тієї миті, коли починають розуміти невідворотність свого відходу — поволі перетворюються на кокон спогадів для інших людей. Ті, хто має найбільший кокон, — щасливі люди, їх не так уже й багато. Я дивилася на маму й фізично відчувала, як вона стає для мене спогадом, адже хвилини спливали і кожна була не схожа на іншу. З часом ми всотуєм одне одного відчайдушніше, ніби спраглі, адже починаємо розуміти, що жодна мить не повториться. Знаєш, із тим самим відчуттям я цілувала бабусині руки… Я завжди цілувала її — просто цмокала в щоку, а одного разу взяла її руки у свої — вони були теплі, в блакитнуватих венах і сіточці зморщок, із тоненькою пергаментною шкірою — й цілувала тільки тому, що раптом зрозуміла: їх скоро не буде! Мені було так страшно. Якби всі могли розуміти це — хіба ображали б одне одного? Хіба говорили б так багато, так складно й так… непотрібно? Слова, як тютюновий дим, що затьмарює спогади…

Другий монолог Ліки

— Якби люди могли бачити — як у кіно! — порухи душі, вони могли б краще зрозуміти події, які відбуваються в їхньому власному житті.

— …?

— Зараз я розповім тобі одне з оповідань Чехова…

— …!

— Ну, не смійся, я не так висловилася! Я тобі його перекажу, ніби розповім наново. Розумієш? Воно дуже подібне до всього цього життя. Я читала його так давно, що вже не пригадаю, яку воно мало назву… Отже. У лікаря помер маленький син. Лікар невтішний, йому здається, що разом із сином закінчилося і його життя. Раптом — дзінок у двері. Приходить чоловік і благає лікаря терміново поїхати до його тяжкохворої дружини, яку він любить до безтями. Лікар спочатку відмовляється — він не в змозі зрушити з місця. Але, зрештою, обов'язок переважує, і він іде в ніч, до помешкання пацієнтки. Заходять до квартири. Аж тут з'ясовується, що хвороба дружини — хитрість, аби відіслати з дому зрадженого чоловіка, а самій втекти з якимось військовим. Чоловік у відчаї. Забувши про лікаря, він бігає по кімнатах, наштовхується на розкидані речі, не може нічого зрозуміти. Він ображений, розтоптаний, зганьблений. Лікар, своєю чергою, нічого не розуміє: в нього горе, він усе покинув, приїхав бо-зна куди — й раптом перед ним метушиться якийсь чолов'яга, закликаючи до справедливості. Ось тут їм би поплакати разом, потиснути один одному руки, поспівчувати — адже обом боляче! Але — ні! Вони сваряться, звинувачують один одного невідомо в чому. У кожнім кричить власна образа. Мені здається, що в цьому оповіданні — модель усіх людських стосунків.

— …?

— Ну ось, наприклад, ця продавщиця, в якої ми сьогодні купували диню… Пам'ятаєш, ти ще розсердився, коли я з нею поговорила? Але хіба вона винна, що ми — щасливі, а вона — у брудному фартуху?! Для неї було нестерпним наше щастя — і вона нас обрахувала. А мені стало її жаль, тому що увечері вдома на неї чекає п'яний чоловік — й жодного поцілунку!

— …

— Є дуже прості істини — про них не часто говорять, а якщо й говорять, то зазвичай іронізують. Або ж вони звучать занадто банально. Але ж вони — існують. Ось спробуй вимовити їх уголос — і відчуєш, як накотяться сльози: треба любити своїх друзів, захищати батьківщину, поважати старих, не принижувати слабших за себе, не брехати, нічого не боятися й нічого не просити… Говорити про це, може, й смішно. Однак… не сміємося ж ми, читаючи Біблію…

Третій монолог Ліки

— До зустрічі з тобою мене гнітила власна безпорадність. Мені казали, що я добре малюю, і я майже вірила в це. Але потім я зрозуміла: якщо не бути ВЕЛИКИМ художником — краще не бути ним узагалі! Можна втішитися тим, що робиш щось «для себе». Але, як на мене, це смішно!

Для себе я малюю завжди і всюди, хоч би де була. І на якусь мить намальована картина приносить мені полегшення. Хіба це не егоїзм? Тим більше — зараз.

— …

— Ні, я не перестану малювати. Це неможливо. Я відчуваю над собою якусь субстанцію, котра прагне висловитися через мене. Тільки не знаю, чому саме через мене… Мабуть, це МОЯ субстанція, щось на кшталт близького мені духу, що витає в ноосфері. Як тяжко відчувати її й не мати змоги чимось допомогти! Це має приблизно такий вигляд: щось згори говорить до мене, ніби крізь товстий ватяний шар, — я намагаюся зрозуміти, почути, але слова губляться, чую лише закінчення, незрозумілі звуки й не можу трансформувати їх у малюнку! А ТАМ чекають саме мого слова, а я — мовчу… Жах. І від цього мого мовчання насамперед страждає зраджена мною субстанція. Мабуть, для того щоби висловитися — треба бути вільною. Вільною від усього. Але це неможливо…

— …

— Свобода — можливість бути собою, скрізь і завжди. І коли в тебе вірять, незалежно від прибутків, статусу та одягу. Усього зовнішнього. Свобода — брати на себе якомога більше — в десятки разів більше, ніж можеш витримати. Будеш задихатися, гнутися, але в певну мить відчуєш — вантажу немає: його «взято», ти вільний — в слові, в побуті, в коханні… Ти навчився розуміти більше, ніж інші.

Четвертий монолог Ліки

— Тільки людина здатна брехати. У природі брехні не існує. Хіба брешуть дерева, птахи, вода? Завжди відчуваю брехню, як звір — усією шкірою, усім, що є всередині мене, — від шлунка до душі. Можна жити бідно, безтямно, дурнувато, легковажно, важко, але при цьому жити чесно — необхідно! Інакше — морок, ніч, смерть… Найстрашніше — втратити віру. її гублять раз — і назавжди… А потім шукають. І знаходять виправдання собі. Роблять вигляд, що усе гаразд, і посміхаються. Але голка в серці залишається. З нею можна якось жити.