Ґудзик – Ірен Роздобудько

Я побачив її здалеку, й серце зателіпалось, як м’ячик на гумовій нитці. Вона, як завжди, виглядала елегантно. Вузька чорна сукня (дивно, іншого кольору я на ній не запам’ятав, за винятком білого купальника, в якому вона лежала біля басейну сто років тому), туфлі на «шпильці», гладко зачесане назад волосся. Вона кивнула мені без найменшого натяку на приязнь і сіла на переднє сидіння. Я дивився на тоненьке пасмо волосся, яке вибилося з бездоганної зачіски, та жадібно вдихав аромат парфумів — тих самих: вона не міняла своїх уподобань.

«Лізо, невже, це ти? — хотілося прошепотіти мені в цю сувору потилицю. — Я думаю про тебе все життя. Що мені робити тепер? Скажи ти. Як скажеш — так і буде…»

7

У ліфті ми підіймалися мовчки. Я шкірою відчував її зверхність, її байдужість і небажання заглиблюватися в проблеми, через які я насмілився згаяти її час.

Я довго порпався з ключем у замку й навіть був би радий, якби він зламався. Я ніяковів так, ніби мені було не тридцять вісім, а вісімнадцять, як тоді… Вона увійшла до квартири, по-хазяйськи пройшлася кімнатами, зазирнула на кухню, оцінюючи, мабуть, ступінь затишку в цьому домі. Після від’їзду Ліки тут панував деякий безлад, на столі ще стояли дві філіжанки, валявся недоїдений бутерброд.

— Я тут дещо купив… — винувато промовив я і зашурхотів пакетами, виймаючи продукти та пляшки, — зараз зварю каву…

— Не варто. У мене обмаль часу, — сказала вона, сідаючи на стілець і дістаючи з сумочки цигарки. — У вас тут досить гарно. Можна я ще пройдусь?

— Звичайно.

Я був радий, що вона на хвилинку залишила мене самого. Швидко прибрав чашки й викинув бутерброд, протер стіл, розставив на ньому все, що купив, увімкнув кавоварку.

— Гарний дім, — повернувшись, зауважила Ліза, — відверто кажучи, не очікувала… Так про що ви хотіли зі мною поговорити? Про Ліку?

Я здригнувся, ніби мені за комір вилили холодної води.

— Ні… Може, мартіні? — запропонував я, розуміючи, що з кожною хвилиною втрачаю сміливість і бажання про щось говорити. А якщо це так, то моє запрошення матиме зовсім кепський вигляд.

— Добре, — зголосилася вона й закурила, переплела ноги та відкинулася на спинку стільця. її улюблена поза. Я розлив мартіні й усівся навпроти.

…Скільки разів я уявляв подібну мить! Скільки разів воскрешав у пам’яті той червоний вогник, що зблиснув переді мною в кінці нічної алеї! Ми сиділи майже так само, тільки зараз між нами постала залізобетонна стіна. І її ім’я було однаково дороге нам обом… Тільки я знав про це, а вона — ні. Мені було боляче, а вона спокійнісінько курила й дивилася на мене насмішкуватими, трохи примруженими очима — темними та глибокими, як на портретах фламандських художників.

За всіма відомими теоріями, серед них і моє дослідження маніпулятивних систем, за всіма правилами чоловічої логіки і здоровим глуздом я мав би відчувати втому та байдужість. Теоретично я міг усе розікласти по полицях: вісімнадцятирічний шмаркач, не дуже вже й досвідчений в любовних втіхах у період гормональної активності зустрічає своє перше кохання і… Далі все було зрозуміло, враховуючи й психологічні особливості самого шмаркача. У принципі, від цього виліковуються. Якщо дуже захотіти…

Я дивився на неї та намагався відшукати в її обличчі щось таке, що змусило б мене зупинитися, подумати про незугарність свого становища — й бачив, що вона така ж загадкова і принадлива. Як на зло, пригадався сьогоднішній вираз Ліки: «Ти б міг жити з однією ногою?» Всі ці роки я так і жив. Ліза була втраченим органом, брак якого викликав фантомні болі. І тепер, коли вона опинилася поруч, я не міг просто так відпустити її.

— Лізо… — сказав я, — Лізо, ти не впізнала мене?

8

…Потім я говорив безтямно, безглуздо, бачив перед собою тільки її збентежено розширені очі. Я не давав їй отямитися, адже боявся почути навіть звук її голосу. «Я любив тебе все своє життя, — ось до чого зводилася вся моя промова, — хто з усіх тих, кого ти зустрічала на своєму шляху, може сказати так само?! Упевнений — ніхто! Адже це божевілля… — пам’ятаєш, так ти назвала свій фільм? — але добровільне божевілля! Тому що не міг, не хотів забути тебе. Всіх я порівнював із тобою, й перед цим порівнянням програвали й тьмяніли навіть дуже гідні жінки. Перед ними я відчував себе негідником. І я покараний. Навіть зустріч із тобою, про яку мріяв стільки років, призвела до жахливого, підлого вчинку! Але, повір, я в ньому не винен… Лізо, я люблю тебе досі…»

Потім я замовк, і тиша тривала неймовірно довго. Так довго, що за ці кілька хвилини (чи секунд?) я народився, виріс і помер.

— Яка гидота… — нарешті промовила Ліза й підвелася з місця. — Гидота, гидота… Яка вульгарна мильна опера…

І знову настала смертельна тиша.

— Одне слово, так, — продовжила вона, — з Лікою я все владнаю сама — заберу її з вокзалу додому, коли вона повернеться… І… і більше ніколи не з’являйтеся до нас.

— Так… Розумію… — Я не впізнав свого голосу, таким він був захриплим. — Добре. Так. Звичайно.

Вона вже стояла в передпокої та нервово смикала двері, намагаючись приборкати замок, коли я вийшов зі ступору і майже перегородив їй шлях:

— Ти не зрозуміла! Я не знав, що Ліка — твоя дочка! Не знав, не цікавився. Я пішов за нею тільки тому, що побачив вас разом. І… і я люблю її, як усе, що пов’язане з тобою.

— Погляньте-но, які пристрасті! — Вуста її затремтіли, ніби вона хотіла сказати зовсім інше. Потім вона різко повернулася, так різко, що із зачіски повипадали шпильки й волосся м’яко полоснуло мене по щоці (ми стояли занадто близько). — Я не можу навіть чути про кохання! — Лізине обличчя викривилося, мені здалося, що вона ось-ось розплачеться. — Але це — не твоя справа! Все — я йду!

— Лізо, — я наважився знову вимовити її ім’я, — я більше не порушу твого спокою. Усе буде так, як ти хочеш. Але, благаю, скажи: за інших обставин, знаючи все, що я сказав тобі, ти змогла б… якщо не покохати, то хоча б спробувати покохати мене?…

Під час паузи, що знову зависла над нами, можна було померти й народитися знову. Вираз її обличчя раптом пом’якшав, я пригадав цей погляд — так само вона подивилася на мене в ТОМУ сараї.

— Що ти за дурник? Невже ще такі є в нашому світі? Знаєш, я тобі навіть заздрю. І… І я тобі вдячна. Але мені давно не двадцять п’ять… чи скільки тоді було. То ж нема про що говорити. Маячня…

— Та все ж таки… — Мені було конче необхідно почути відповідь. — Я ж втрачаю тебе назавжди…

— Можливо. Мабуть. Не знаю…

Вона рвонула двері й вискочила на сходи. Я побіг за нею, хотів провести. Але Ліза швидко зупинила першу-ліпшу машину й поїхала.

А я пішов тинятися містом. Мені потрібно було намотати кілька кілометрів, інакше я б не заспокоївся.

…Повернувся додому в нестямі, пройшов до спальні у взутті та куртці і впав на ліжко.

Посеред ночі здалося, що на мене насувається чорне величезне чудовисько. Ледь розплющив очі й побачив дивну річ — у кутку кімнати стояла… шафа. Та сама, «вельмишановна», з різьбленими шишечками. Я вирішив, що почалася «біла гарячка», зіскочив з ліжка, увімкнув світло. Видіння не зникло — стало ще реальнішим. Тільки цього бракувало! Звідки вона взялася? Коли з’явилася? Я не міг ламати над цим свою й без того хвору голову. Можливо, його замовила Ліка?… Але — коли вона встигла? І навіщо ця шафа зараз? І навіщо взагалі — все?…

Частина третя

Денис

1

…Я сиджу на Арбаті в невеличкій, але дико дорогій кав’ярні, де, крім мене, немає нікого. Я намагаюся полюбити Moscow й у мене нічого не виходить. Про себе цитую Сорокіна, в якого прочитав, що Москва — це велетенська баба, що розляглася посеред пагорбів, її ерогенні зони розкидані далеко одна від одної й намацати їх практично неможливо. Тому — не можна покохати з першого погляду, простіше зненавидіти. Дівка Moscow брудна, від неї тхне. Захоплюватися «душком» — ознака гурманства.

У мене три синці на пів обличчя — один на вилиці й два майже однакових під очима, такі собі блідо-блакитні «окуляри», котрі (знаю з власного досвіду) незабаром посиніють, а потім пожовкнуть. Справа довга. Справа не одного тижня. Одне слово, обличчя дико не пасує до костюма з краваткою, а також бокалу кампарі переді мною. Офіціантки, яким фактично нічого робити, перешіптуються з цього приводу, зручно вмостившись біля шинквасу.