Ґудзик – Ірен Роздобудько

Я не був тут років зо двадцять-двадцять п’ять. Як і раніше, сюди з різних кінців найрізноманітніших країн стікався сумнівного вигляду люд, перетворюючи місто на базар-вокзал, що сподівався стати голкою в копиці сіна. Але, як підказували мої спостереження, кількість «голок» давно вже перевищила саму копицю. Зранку, влаштувавшись у готелі, я обійшов багато темних місць, вокзалів та околиць. Це не мало жодного сенсу, але сидіти склавши руки я не міг!

В останній «інстанції» — бункері радикальної партії я й заробив цей мозаїчний розпис на обличчі. Пішов туди тільки тому, що один з приятелів повідомив, ніби там у напівпідвальному приміщенні мешкають сотні молодих волоцюг різного калібру та віросповідання, особливо багато різноманітних «творчих особистостей», серед яких є й представники нашого інституту мистецтв. Саме там, перебуваючи у своїх журналістських справах, він бачив хлопця, який нібито брав участь у тому мистецькому бієнале п’ятирічної давнини. Той уже не перший рік мандрував по просторах всесвіту і запевнив, що пару років тому бачив тут руду дівчину-землячку. Перед тим як мені начистили фейс, я встиг з’ясувати, що «руда дівчина» приїхала з Латвії й була закінченою наркоманкою.

І ось тепер у мене залишалася година до запису в передачі, яку я раніше ніколи не дивився й над якою лила сльози моя матуся — передача називалася «Шукаю тебе». Як мені сказали, її дивляться чи не в усіх кінцях земної кулі. Ніколи раніше я не зважився б на такий дивний для себе крок. Проте зараз я не думав, що мене можуть побачити мої студенти чи колеги. Нехай бачать! Мені наплювати. Як байдуже й те, що моє обличчя вкрите синцями.

До участі в передачі я потрапив за великим блатом, використовуючи всі свої зв’язки. Чекав кілька місяців, нервувався. І ось тепер маю їхати до студії. Я допив кампарі, кинув на стіл гроші й пішов ловити таксі.

Біля входу на мене вже чекали менеджер та одна з молодших редакторів програми — про мій візит їх було попереджено.

— Денис Володимирович? — ввічливо перепитав менеджер, старанно приховуючи своє здивування з приводу мого «бойового розфарбування». — Дуже приємно, проходьте. Зараз піднімемося на шостий поверх до гримерки, а потім на третій — до студії. Початок за півгодини.

На шостому було кілька гримубиралень, але народ штовхався біля однієї, чекаючи своєї черги припудрити ніс. Головним чином тут були бабусі та жінки бальзаківського віку. Вони збуджено переповідали карколомні сюжети. Мене пересмикнуло. Не вистачало ще й мені стати в цю скорботну чергу! Дякувати Богу, повели мене в іншу, вільну кімнату — мабуть, для «обраних».

— Це — Оленка, наш гример, — познайомила мене редакторка з приємною молодою дівчиною в білому халаті, — вона вас трохи «виправить», а потім, будь ласка, спускайтеся в студію. Я проведу вас на ваше місце.

Відверто кажучи, поглядали обидві на мене з подивом і зацікавленістю. І це також дратувало.

Я сів у крісло перед дзеркалом, і Оленка пильно подивилася на моє обличчя.

— Де це вас так?… — співчутливо запитала вона.

— Ішов, підсковзнувся, впав. Отямився — гіпс… — відповів я.

Дівчина посміхнулася, кивнула й відкрила величезну коробку з гримом.

— Зараз будете, як новенький!

Потім увесь час вона працювала мовчки. Я був за це вдячний і навіть стулив повіки. Після вранішньої гонитви вулицями, бійки в бункері та бокалу кампарі мене розвезло. Я не уявляв, як сяду по інший бік камери, що казатиму. Мені кортіло піднятися й тихо піти. Але я не міг. Я мав поставити останню крапку.

За кілька хвилин я себе не впізнав: з люстра виглядала досить пристойна пика імпозантного чоловіка із романтичною синявою під очима.

— Ну як? — із гордістю розглядаючи плоди своєї праці, запитала Оленка.

— Чудово! Ви чарівниця! — похвалив її я, підводячись із крісла.

— Вам на третій, — нагадала дівчина, — хай щастить!

Я спустився сходами, викурив у холі дві цигарки й пішов у напрямку студії, яка вже гула, наче вулик. Мене швидко провели на місце — як і було домовлено — в першому ряду та попередили, коли я маю вступити в розмову. Я озирнувся: майже всі жінки тримали в руках хусточки та фотокартки, і я знову здригнувся. Керівник проекту вийшла в центр студії й дала останні вказівки — за яким сигналом аплодувати, в які камери дивитися, як підходити до столиків, за якими сиділи ведучі…

— Увага! Камера! — не своїм голосом нарешті закричала вона, здійнявши вгору розчепірену п’ятірню, й почала загинати пальці. — П’ять, чотири, три, два… Почали!

Аудиторія, як скажена, зааплодувала, й під цей оглушливий звук із-за пістрявого задника, що був обклеєний фотокартками, вийшли двоє ведучих — чоловік похилого віку й молода актриса, котра встигла засвітитися в кількох серіалах. Говорили вони душевно. Ведучий сидів за столом, дівчина бігала залою з мікрофоном. Жінки здіймали догори світлини своїх рідних та близьких, яких хотіли розшукати, і благали їх повернутися. Я з жахом очікував на ту мить, коли мікрофон опиниться перед моїм носом. І це, нарешті, сталося.

— А кого шукаєте ви? — лікарським тоном звернулася до мене актриса, й увесь зал, а також кінокамери, втупилися в мене. Я примусив себе дістати з кишені фотографію… Текст написав заздалегідь і вивчив напам’ять. Не хотів бути занадто сентиментальним, тому прозвучав він доволі сухо: ім’я, прізвище, рік народження, число, місяць, дата зникнення. Наприкінці — те, що казали інші: «Якщо хто-небудь зустрічав або щось може повідомити — прошу сповістити за телефоном…» Коли промовляв усе це, відчував себе дурним папугою. Найжахливішим було те, що загальний настрій аудиторії охопив і мене. Закінчуючи тираду, відчув, як горло моє стислося, голос підступно затремтів і я, як і решта, видихнув у мікрофон: «Ліко, якщо ти мене чуєш — повертайся!»

…Я прийшов до готелю пізно ввечері. У номері було зимно. Заліз під ковдру з головою, а зверху нагріб подушку, аби не чути жодних звуків, котрі долинали з коридора. У мене був зворотний квиток на ранковий потяг, і я намагався заснути. Усе, що відбулося сьогодні, видалося мені ще безнадійнішим, ніж те, що передувало цьому. Участь у народному телешоу стала останньою крапкою в пошуках. Я мав поставити її. Безглузду і трагікомічну…

2

Найстрашнішим у перші роки було не думати — що з нею? Аби не малювати в уяві жахливі картини, я активно займався пошуками, одночасно по вуха завантажував себе роботою, а ввечері — алкоголем. Якщо цей ритм уповільнювався хоча б на хвилину — я втрачав контроль над собою. У таку хвилину міг запросто розчавити в руці склянку. Що й трапилося одного разу на очах здивованої публіки під час якогось важливого засідання в Раді з питань телебачення. Наступної миті я міг би заштовхати ці скалки до рота, аби вгамувати інший, постійний біль… Особливо важко було пережити ніч. Тоді на мене навалювався справжній жах — першого року пошуків, і темна безвихідь — другого.

Якщо її більше немає на світі — як це трапилося? Де? Хто був поруч у цю мить? Де вона зараз, моя дівчинка, яка так не хотіла залишати мене? А якщо вона десь є… Думати про це було не менш жахливим. Я згадував тисячі випадків із викраденням, з продажем до рабства, яке існувало навіть у цивілізованому Гамбурзі. Якщо вона є — що робить в цю мить, коли я божеволію на дивані? Як таке взагалі могло трапитися й чому — з нами, з нею? Я аналізував кожну мить нашого прощання: як вона збиралася, як я застібнув її курточку, дав гроші, простежив, щоб вона сіла в авто. Незрозумілим залишалося питання з шафою. Я добре пам’ятав, що зайшов до спальні лише увечері, геть п’яний і помітив її тільки вночі. Але звідки взялася ця колода? Не таргани ж її занесли із сусідньої квартири! У магазині я з’ясував, що за неї заплатила якась дівчина — певно, то була Ліка. Але коли вона привезла її й навіщо це зробила? Чи є між покупкою та зникненням якийсь зв’язок? Я його не бачив. Ненависна шафа затьмарювала мені мозок.

Те, що Ліка перший тиждень була на бієнале, не викликало сумнівів — я (звичайно ж, слідчі також пройшли цим шляхом) обійшов усіх, з ким вона їздила, й ті підтвердили це. Зникла вона раніше, ніж закінчилося це мистецьке свято. І ніби у воду канула! Ніхто не міг сказати чогось певного. Про те, що вона зникла, я дізнався днів за десять-п’ятнадцять після повернення інших. Адже Ліза заборонила мені навіть з’являтися поблизу їхнього будинку і сказала, що зустріне Ліку сама. Я був упевнений, що Ліка більше не хоче мене бачити (хоча це здавалося мені неймовірним), і увесь цей час думав, що робити? Зрештою, вирішив, що все на краще, й відважився зателефонувати в дім колишніх родичів. Просто хотів почути голос… Дивно, але — голос Ліки.