Ґудзик – Ірен Роздобудько

Найстрашнішим у перші роки було не думати — що з нею? Аби не малювати в уяві жахливі картини, я активно займався пошуками, одночасно по вуха завантажував себе роботою, а ввечері — алкоголем. Якщо цей ритм уповільнювався хоча б на хвилину — я втрачав контроль над собою. У таку хвилину міг запросто розчавити в руці склянку. Що й трапилося одного разу на очах здивованої публіки під час якогось важливого засідання в Раді з питань телебачення. Наступної миті я міг би заштовхати ці скалки до рота, аби вгамувати інший, постійний біль… Особливо важко було пережити ніч. Тоді на мене навалювався справжній жах — першого року пошуків, і темна безвихідь — другого.

Якщо її більше немає на світі — як це трапилося? Де? Хто був поруч у цю мить? Де вона зараз, моя дівчинка, яка так не хотіла залишати мене? А якщо вона десь є… Думати про це було не менш жахливим. Я згадував тисячі випадків із викраденням, з продажем до рабства, яке існувало навіть у цивілізованому Гамбурзі. Якщо вона є — що робить в цю мить, коли я божеволію на дивані? Як таке взагалі могло трапитися й чому — з нами, з нею? Я аналізував кожну мить нашого прощання: як вона збиралася, як я застібнув її курточку, дав гроші, простежив, щоб вона сіла в авто. Незрозумілим залишалося питання з шафою. Я добре пам'ятав, що зайшов до спальні лише увечері, геть п'яний і помітив її тільки вночі. Але звідки взялася ця колода? Не таргани ж її занесли із сусідньої квартири! У магазині я з'ясував, що за неї заплатила якась дівчина — певно, то була Ліка. Але коли вона привезла її й навіщо це зробила? Чи є між покупкою та зникненням якийсь зв'язок? Я його не бачив. Ненависна шафа затьмарювала мені мозок.

Те, що Ліка перший тиждень була на бієнале, не викликало сумнівів — я (звичайно ж, слідчі також пройшли цим шляхом) обійшов усіх, з ким вона їздила, й ті підтвердили це. Зникла вона раніше, ніж закінчилося це мистецьке свято. І ніби у воду канула! Ніхто не міг сказати чогось певного. Про те, що вона зникла, я дізнався днів за десять-п'ятнадцять після повернення інших. Адже Ліза заборонила мені навіть з'являтися поблизу їхнього будинку і сказала, що зустріне Ліку сама. Я був упевнений, що Ліка більше не хоче мене бачити (хоча це здавалося мені неймовірним), і увесь цей час думав, що робити? Зрештою, вирішив, що все на краще, й відважився зателефонувати в дім колишніх родичів. Просто хотів почути голос… Дивно, але — голос Ліки.

— Хіба вона не з тобою?!! — істеричним голосом закричала в слухавку Ліза.

Виявилося, що в потягу, який вона зустрічала, Ліки не було. Потягів з того краю було багато, й Ліза вирішила, що я випередив її…

Таким чином було втрачено два тижні…

А потім почалися моторошні пошуки, до яких час від часу долучалися жахливі процедури допитів у кабінеті слідчого, інтерв'ю та переслідування кінокамер. Фотографії Ліки висіли на всіх станціях метро. Мої колеги та студенти дивилися на мене зі співчуттям, це також було нестерпно, я тримався з останніх сил…

У перші місяці Ліза телефонувала мені — я хапався за слухавку з надією, але вона лише проклинала мене. Зрештою, я припинив усілякі контакти з цією родиною, й тільки зрідка до мене долинали чутки, що Єлизавета Тенецька майже не виходить із хати й поволі спивається разом зі своєю хатньою робітницею — колишньою актрисою, яка зіграла в її першім фільмі. Тим часом її чоловік кинув усі сили на пошуки дочки й прочісує карпатські ліси. Та все — марно.

Ліка зникла…

Тепер я розумію, що означає — «зник безвісти», і знаю, наскільки страшним є це визначення. «Безвісти» — це гнітюча безвихідь. В Афгані я стикався з подібним, але тоді це не стосувалося мене особисто. Пам'ятаю, що мені навіть здавалося, що в цьому є певна надія — дочекатися, побачити, вірити в краще. Але нині я вважав інакше. Якби я довідався, що Ліки немає серед живих — це було б тим катарсисом, після якого я зміг би дихати. А так я просто задихався, малюючи в уяві найстрашніше. Ліка була зовсім не пристосована до життя, та й не намагалася пристосуватися, і тому з нею могло трапитися все що завгодно. Але що входило в це «все що завгодно»? Все — це все. Мені було легше вважати, що її забрали інопланетяни.

Довго не давали спокою її речі. Я постійно наштовхувався на них, змучувався, намагаючись згадати, коли вона одягала ту чи ту сукню, занурювався у неї обличчям…

На другий рік не витримав — усе, разом із фарбами й малюнками, заховав у шафу. Ту саму. Чи могли ми подумати, розглядаючи її у вітрині, що вона стане саркофагом?

Про Лізу я більше не думав. Дивно й дико: Ліка ніби забрала з собою нав'язливу ідею мого життя. Але хіба це мало статися такою ціною?…

3

…Я лечу в літаку. Ще не знаю, які нові запахи, звуки, відчуття чекають на мене після приземлення. Не знаю, що за кімната буде в готелі, який краєвид відкриється з вікна. Море? Пальмові зарості? Гори? Чи — різнобарвна мережа ресторанчиків на набережній? Не знаю. І люблю це відчуття нового — оселятися в незнайомих готелях, люблю момент, коли ключ від номера з рук адміністратора переходить до моїх, люблю підніматися ліфтом і йти довгими коридорами слідом за портьє, вгадуючи, де моє тимчасове помешкання. Яке воно? Обожнюю момент входження та процес замикання дверей… Усе!

Люблю клацати всіма вимикачами одночасно, відчиняти двері ванної кімнати й усіх шаф, оглядаючи «свої» володіння. Відчиняти балкон і бачити, що він чистий, просторий, зі скляним журнальним столиком і двома затишними плетеними кріслами. Мені подобається, що я та моє нове житло — незалежні одне від одного і тому зберігаємо пієтетні стосунки: тимчасове помешкання, як і випадковий супутник, не потребує душевного тепла й ні до чого не зобов'язує. У літаку, на висоті десять тисяч метрів, прохолодно, в моєму місті взагалі огидна вогкість — літо цього року невдале. Відпустку я провів не виповзаючи з хати. Й ось тепер цей семінар на березі Адріатики — два нудотних тижні в колі колег з усіх куточків світу, доповіді, перегляди програм, кліпів і рекламних роликів. Усе це вже давно мене не цікавило, я лише намагався тримати марку. Навіть хотів послати у відрядження замість себе менеджера чи когось із молодих, але в групі ніби змовилися — ніхто не хотів їхати. Зрозуміло: вони хочуть, аби я трохи розвіявся. Добре, спробую. Якщо вийде…

Семінар мав відбутися в невеличкому гірському містечку. Як з'ясувалося, до моря треба було їхати близько години, але в самому місті було велике озеро — не дуже чисте, але мальовниче, оточене синьо-зеленими горами. Учасників семінару розселяли в «старому місті», в п'яти-зірковому готелі біля ратуші, який зовнішньо нічим не відрізнявся від інших середньовічних будівель. Власне, це й був старовинний особняк XV століття, який всередині відповідав усім вимогам розряду.

Приїхав я сюди під вечір. Дорога від летовища була небезпечною — вилася вузьким гірським «серпантином», деінде відгородженим низьким парапетом. Кілька разів на очі потрапили заіржавілі уламки автомобілів, котрі лежали в ущелинах. Вже під'їжджаючи до міста, я назвав водію готель і за його реакцією зрозумів, що це — мешкання для багатих. До «старого міста» в'їзду не було — всі авто зупинялися на майдані біля високих кам'яних воріт. Лише я поставив ноги на бруківку цього історичного місця, як до мене підскочив навчений служка в уніформі (як він мене розпізнав — відомо одному Богові!), підхопив мою валізу й повів всередину міста, що з усіх боків було оточене високими мурами. От де треба знімати фільми! Дорогою він вишуканою англійською пояснював, повз які пам'ятки ми проходимо й де містяться найкращі ресторани, яких на вузьких вуличках виявилася величезна кількість. Якимось дивом ресторани, кав'ярні та паби вміщувалися на вулицях, ширина яких не перевищувала розмаху рук, і вигляд мали затишний та романтичний. Ми опинилися біля готелю хвилини за три, під час яких я крутив головою на всі боки, намагаючись запам'ятати розміщення різних закладів. Номер у мене виявився розкішним — зі старовинними дубовими меблями, гаптованими срібною ниткою ковдрами й великим старовинним люстром. Я дав портьє чайові й із полегщенням зачинив двері. Відчинив двері балкона — він виходив на майдан перед ратушею. На майдані колом вишикувалися три ресторани. Столики були розставлені на вулиці, за ними сиділи люди. Смачні пахощі — тонкі та ненав'язливі — витали над усім містом. Я швидко розпакував речі, переодягся, вирішивши поблукати вулицями й повечеряти в одному з ресторанів.