Ґудзик – Ірен Роздобудько

Монтенегро (мені чомусь приємніше називати цю країну саме так) — маленька країна, що не так уже й давно входила до складу колишньої Югославії. Незважаючи на те, що офіційною столицею Монтенегро вважалося місто Підгориця, Цетіньє був її серцем. Це мальовниче містечко мало чим відрізнялося від інших — кілька вуличок, безліч кав’ярень, жовті плити майданів, велика кількість горіхових дерев та вражаючі готичні будівлі.

Я брів, куди заманеться, зупиняючись у кав’ярнях, щоби випити кухоль світлого місцевого пива, яке прийшлося мені до смаку. Одного разу натрапив на монастир, в якому зберігається рука Івана Хрестителя. Я тупо дивився на цю темно-коричневу, висохлу кінцівку і вкотре думав: що сказала б Ліка? Гадаю, це видовище їй не сподобалося б…

Повертався в місто, де був мій готель, власним ходом — автостопом. І місцеві жителі не брали з мене ані копійки.

Так минув тиждень, наприкінці якого мене заколисало це тихе, майже рослинне життя, з його повільними, розтягнутими в часі вечорами, просякнутими ароматом кави. Вусаті смагляві аборигени щоденно просиджували в «кафанах» (так тут називалися ці кав’ярні) за чаркою ракії й скидалися на кам’яні статуї — такі ж застиглі та древні, як гори.

Взагалі, враження було таке, ніби потрапив до табакерки турецького паші — настільки уповільненим було життя в цьому місті. І несподіваним виглядав будь-який рух та дивна музика, дуже схожа на східну. Одного разу з балкона я спостерігав «чорногорську хору»: четверо чоловіків, узявшись попід руки, утворили щільне коло, їм на плечі вилізли ще четверо й стільки ж піднялися на «третій поверх». Уся ця людська конструкція почала повільно кружляти під музику, яка долинала з ресторану. Від цього танцю повіяло чимось справжнім, древнім і вічним. Я уявив, що невимушеним і звичним жестом кладу руку на плече Ліки й ми дивимося на все це разом. Очі її розширені, як у дитини. Вона сміється, стискає мою долоню…

5…Цинь-ци-лінь-ци!

Драгі клінци!

Моя главна занімація –

То є бистра цинциляція!

«Клінци» — це барабанні палиці, «цинциляція» — щось на кшталт «барабанити». Я сидів у кафані та слухав цю невибагливу пісеньку. Я вже обійшов усе місто вздовж і впоперек, до від’їзду залишалося три дні. Я не знав, що мені робити в цей час. Допив пиво, вийшов зі «старого міста» і спустився вниз, до озера. На набережній, немов павуки у своїй павутині, під плетеними навісами сиділи представники приватних туристичних фірм. Вони не нав’язували своїх послуг, як це буває в Тунісі чи Єгипті. На стендах за їхніми спинами було наліплено купу рекламних фотографій, під кожною напис: «Дайвінг», «Серфінг», «Морська прогулянка», «Монастирі» й ціна послуги. Я ніколи не розглядав ці стенди. Але чомусь саме зараз мене відвідала думка, чи не попірнати мені наостанку із аквалангом? Я підійшов до господаря стенду й сів у плетене крісло навпроти нього.

— Що пан бажає?

Я пояснив, що пан бажає взяти дайвінг, але так, щоби це було не в групі, а якось окремо.

— Пан хоче персональний виїзд? Так, пан хотів саме цього.

— Немає проблем! — вигукнув господар. І почав пояснювати, якою буде моя подорож до моря, скільки вона коштує та в яку бухту мене можуть відвезти хоч зараз.

— О, то дуже красива місцевість! Ось подивіться…

Він розгорнув переді мною альбом з іншими світлинами, на яких було зображено щасливих туристів (головним чином — жінок), які позували під водою в оточенні риб. Я ліниво погортав альбом, мимоволі весь час повертаючись до одного фото: блондинка з довгим волоссям, що здіймалося над головою, як полотно, крізь скло маски очі дивилися прямо в об’єктив занадто серйозно, трубка, яку вона затискала губами, викривляла нижню частину обличчя, біля простягнутої долоні — маленька жовта рибинка…

— Пан бере поїздку? — голос господаря вивів мене з певного ступора (зі мною це траплялося доволі часто).

— Що? Так… Я подумаю…

Я підвівся й пішов уздовж набережної.

Дійшов до рогу. Закурив. Обіперся спиною на огорожу і роззирнувся. Кожна друга або, в крайньому разі, п’ята дівчина навіть у цьому мізерному чужому містечку здавалася мені подібною до Ліки. Коли я зустрічав таку схожість, подумки радів — мені здавалося, що Ліка точно жива — так само дихає, ходить, сміється, як і ці безтурботні незнайомки…

Швидким кроком я повернувся до намету господаря дайвінгу.

— Чи можу я ще раз переглянути світлини?

— Звичайно! — він простягнув мені кілька альбомів. Я безпомилково взяв той, де була блондинка, котра привернула мою увагу, — одразу ж розгорнув на цьому знімку та вп’явся в нього очима. Як вона була схожа на Ліку! Вводив в оману лише колір волосся. А ще — деяка спортивність статури. Я хотів подякувати й повернути альбом, але не міг відірватися від погляду з-під скла маски. «Маячня… — подумав я, — цього не може бути…»

— Скажіть, будь ласка, що це за світлини? Звідки вони у вас? — запитав я.

— Світлини справжні — з місця, де пірнають мої клієнти! Не вагайтеся! Там дуже гарно. Не пошкодуєте…

— Я не про це. Я б хотів дізнатися, хто робить такі зйомки?

Господар кинув на мене здивований погляд.

— Саме ці робив Влайко, мій фотограф. Пан чимось незадоволений? Я можу чимось зарадити?

— Так, — швидко сказав я, — продайте мені цю світлину.

Мені кортіло скоріше забрати її з собою та уважно роздивитися на самоті.

— Та беріть так! — усміхнувся чоловік. — Пану сподобалася панянка?

— Ще не знаю… Вона просто схожа на… одну жінку, яку я шукаю.

Я взяв фотографію і поклав на стіл монетку в одне євро.

— Дякую, — кивнув мені господар, — щасти!

Я вже пішов, але знову повернувся:

— Як ви гадаєте, фотограф може знати, що це за жінка, звідки, як її ім’я?

— Аж ніяк, пане! Ми не ставимо зайвих запитань. Хоча… — він замислився. — Влайко — хлопець балакучий. Але ж ця світлина торішньої давності. Навряд чи згадає щось…

— А де я можу знайти того Влайка? — запитав я і поклав на стіл ще одну монетку.

— Е-е… З хлопцем давно вже непереливки, — закрутив головою господар, — він у мене не працює після нещасного випадку в морі. А живе він у Будві. Зараз напишу адресу…

Ідучи до готелю, я завітав до антикварної крамниці та придбав лупу.

В номері було прохолодно й тихо, я зсунув важкі завіси, увімкнув бра, витягнув з кишені фотографію та лупу. Обличчя аквалангістки наблизилося до мене настільки, що я зміг розгледіти колір її очей. Вони були зеленкуваті, як у царівни-жабки…

6

У мене залишалося ще два дні… Я ні в чому не був упевнений. Але якщо я був би екстрасенсом, міг би поклястися, що від світлини, яку я не випускав з рук, віяло теплом. Але здоровий глузд підказував, що це — не вона, що такого не може бути, тому що… А, зрештою, чому?…

Вранці я вирушив до Будви — курортне місто на узбережжі. Прибув туди близько полудня, коли сонце вже шкварило, а пляжі були переповнені людьми. Взяв таксі й назвав адресу. Говорив я англійською, яку тут добре розуміли навіть продавці в магазині. Водій повіз мене кудись на околицю, де не було готелів, а море проглядало крізь новобудови рваними синіми клаптями. Будинок, у якому мешкав фотограф, виявився досить пристойною багатоповерхівкою, в під’їзді якої, щоправда, було волого й темно, а на стінах красувалися написи та малюнки, зроблені аерозольними фарбами. Майже все як у нас… Я піднявся на четвертий поверх і натис ґудзик дзвінка. До дверей довго ніхто не підходив, а потім я почув якийсь дерев’яний звук та шурхотіння, ніби хтось повільно йшов, волочачи ногу. Хлопець, який відчинив двері, справді спирався на милиці.

— Ви Влайко? — запитав я.

— Так, — відповів той, — а що?

Я дістав з кишені світлину.

— Цей знімок робили ви?

Він недбало сперся рукою об двері та взяв фото, підніс ближче до очей.

— Можливо… Але я давно цим не займаюсь. А в чому справа?

— Можна мені ввійти? — запитав я. Хлопець знизав плечима, посунувся і застрибав на своїх милицях у глиб квартири, я попрямував за ним. Ми пройшли в кухню.

Влайко обережно опустився на стілець, поставив милиці та вказав мені на крісло навпроти себе.

— Що з вами сталося? — вирішив запитати я.

— А… Потрапив під гвинт. Досі не можуть вилікувати. Вже три операції зробили. Отже, про що ви хотіли поговорити?

— Хазяїн дайвінгу сказав, що цей знімок робили ви, — почав пояснювати я, хвилюючись за те, чи добре він розуміє мою англійську. — Можливо, ви б змогли згадати, хто ця жінка, звідки, як її ім’я… Я розумію, що це все трохи дивно, але ж…