Ґудзик – Ірен Роздобудько

— Скажіть, будь ласка, що це за світлини? Звідки вони у вас? — запитав я.

— Світлини справжні — з місця, де пірнають мої клієнти! Не вагайтеся! Там дуже гарно. Не пошкодуєте…

— Я не про це. Я б хотів дізнатися, хто робить такі зйомки?

Господар кинув на мене здивований погляд.

— Саме ці робив Влайко, мій фотограф. Пан чимось незадоволений? Я можу чимось зарадити?

— Так, — швидко сказав я, — продайте мені цю світлину.

Мені кортіло скоріше забрати її з собою та уважно роздивитися на самоті.

— Та беріть так! — усміхнувся чоловік. — Пану сподобалася панянка?

— Ще не знаю… Вона просто схожа на… одну жінку, яку я шукаю.

Я взяв фотографію і поклав на стіл монетку в одне євро.

— Дякую, — кивнув мені господар, — щасти!

Я вже пішов, але знову повернувся:

— Як ви гадаєте, фотограф може знати, що це за жінка, звідки, як її ім'я?

— Аж ніяк, пане! Ми не ставимо зайвих запитань. Хоча… — він замислився. — Влайко — хлопець балакучий. Але ж ця світлина торішньої давності. Навряд чи згадає щось…

— А де я можу знайти того Влайка? — запитав я і поклав на стіл ще одну монетку.

— Е-е… З хлопцем давно вже непереливки, — закрутив головою господар, — він у мене не працює після нещасного випадку в морі. А живе він у Будві. Зараз напишу адресу…

Ідучи до готелю, я завітав до антикварної крамниці та придбав лупу.

В номері було прохолодно й тихо, я зсунув важкі завіси, увімкнув бра, витягнув з кишені фотографію та лупу. Обличчя аквалангістки наблизилося до мене настільки, що я зміг розгледіти колір її очей. Вони були зеленкуваті, як у царівни-жабки…

6

У мене залишалося ще два дні… Я ні в чому не був упевнений. Але якщо я був би екстрасенсом, міг би поклястися, що від світлини, яку я не випускав з рук, віяло теплом. Але здоровий глузд підказував, що це — не вона, що такого не може бути, тому що… А, зрештою, чому?…

Вранці я вирушив до Будви — курортне місто на узбережжі. Прибув туди близько полудня, коли сонце вже шкварило, а пляжі були переповнені людьми. Взяв таксі й назвав адресу. Говорив я англійською, яку тут добре розуміли навіть продавці в магазині. Водій повіз мене кудись на околицю, де не було готелів, а море проглядало крізь новобудови рваними синіми клаптями. Будинок, у якому мешкав фотограф, виявився досить пристойною багатоповерхівкою, в під'їзді якої, щоправда, було волого й темно, а на стінах красувалися написи та малюнки, зроблені аерозольними фарбами. Майже все як у нас… Я піднявся на четвертий поверх і натис ґудзик дзвінка. До дверей довго ніхто не підходив, а потім я почув якийсь дерев'яний звук та шурхотіння, ніби хтось повільно йшов, волочачи ногу. Хлопець, який відчинив двері, справді спирався на милиці.

— Ви Влайко? — запитав я.

— Так, — відповів той, — а що?

Я дістав з кишені світлину.

— Цей знімок робили ви?

Він недбало сперся рукою об двері та взяв фото, підніс ближче до очей.

— Можливо… Але я давно цим не займаюсь. А в чому справа?

— Можна мені ввійти? — запитав я. Хлопець знизав плечима, посунувся і застрибав на своїх милицях у глиб квартири, я попрямував за ним. Ми пройшли в кухню.

Влайко обережно опустився на стілець, поставив милиці та вказав мені на крісло навпроти себе.

— Що з вами сталося? — вирішив запитати я.

— А… Потрапив під гвинт. Досі не можуть вилікувати. Вже три операції зробили. Отже, про що ви хотіли поговорити?

— Хазяїн дайвінгу сказав, що цей знімок робили ви, — почав пояснювати я, хвилюючись за те, чи добре він розуміє мою англійську. — Можливо, ви б змогли згадати, хто ця жінка, звідки, як її ім'я… Я розумію, що це все трохи дивно, але ж…

— Справді, дивно! — насупився Влайко. — Хіба я можу пам'ятати всіх, кого знімав? Знаєте, скільки їх було щодня! А щомісяця?! А щосезону?!! І що, я їх усіх мав знати на ім'я? Таке ви кажете…

— Так, звичайно, я розумію…

Вочевидь, вигляд у мене був засмучений.

— Момент… — пожалів мене Влайко й знову простягнув руку за фотографією. — Подивлюся ще…

Він із сумнівом втупився в світлину.

— У мене тисячі таких дамочок відзнято… — бурмотів він, — ця така само гарненька, як і інші… Я не можу згадати навіть тих, із якими… Що тепер про це згадувати? Білий купальник… біле волосся… жовта рибка… Кепська композиція. А якість добра. Не буде в мене тепер такої роботи, це точно… Ні, не пам'ятаю! — нарешті повернув він знімок мені. — Нічим не можу допомогти. Самі подумайте, звідки мені таке пам'ятати? А навіщо вам потрібна ця панянка?

— Вона дуже схожа на мою дружину…

— Е-е-е… Тим паче, нічого не скажу. Тут їх знаєте скільки відпочиває з чужими чоловіками?! Ви в неї самі запитайте, з ким вона тут була… А я в ці ігри не граю. Мені байдуже.

Я підвівся. Звичайно ж! На що я міг розраховувати…

— Вибачте, що потурбував.

Голос мій затремтів, і Влайко, мабуть, вирішив мене підбадьорити:

— Не переживайте. Мій стан набагато гірший від вашого. Іноді так гірко буває, що вити хочеться. А ви ще знайдете собі жінку. Ця вам точно не підійшла б — вона, здається, американка…

— Отже, — нашорошив вуха я, — ви все ж таки можете щось пригадати?!

— Як казав мій дідусь Мілан — земля йому пухом! — дві чарки виноградної горілки, і я згадаю, якого кольору очі були в сьомої доньки Адама.

Який я телепень! Чому відразу не здогадався?! Я швидко вискочив з квартири й помчав до найближчого маркету, повернувся з пляшкою ракії та бринзою у вакуумній упаковці. Влайко помітно пожвавився. Після третьої чарки, яку ми випили «за кохання», я, ніби пошукову вівчарку, тицьнув його носом у світлину. Цього разу, відчуваючи всю відповідальність моменту, він поводив по ній долонею.

— Таки американка, — нарешті вимовив після цих магічних рухів. — Так. Точно: американка.

— Я це вже чув. А що ще?

— Та чого ти так переймаєшся, приятелю? — Його починало розвозити. — Ми ж — слов'яни! А Америка де? Ого-го! Це була американка — голову даю на відсіч! Біленька така, симпатична… На американку не схожа, хоч і американка… Стійно! — раптом схаменувся він. — Я ж, здається, пригадую… Це було приблизно рік тому. Тоді мене й шибонуло. А возили ми групу з «Санта-Ріо» — це гранд-готель на узбережжі… Ось тоді, коли мене шибонуло, ця дама тримала мене за руку у «швидкій допомозі», поки мене до шпиталю везли! Я ще тоді подумав, що очі у неї, ніби в янгола, і руки м'які, маленькі… Поки тримала долоню на лобі — мені навіть боляче не було… — Він заплющив очі, потім знову поглянув на фото. — Точно! Невдячна я тварюка! Мені тоді не до неї було, але я пам'ятаю, що вона сіла у «швидку», проконтролювала, щоби мене в найкращий шпиталь відвезли, та ще й гроші на лікування залишила! Я потім гадав: навіщо я їй був потрібен…

— А ти не брешеш? — із сумнівом запитав я. Адже дуже швидко він усе пригадав.

— Не брешу! — образився фотограф. — У мене пам'ять — професійна, не сумнівайся! А те, що одразу не пригадав, — так вас тут чимало, ревнивців, ходить… А ще більше — з приватного розшуку, все невірних дружин чи чоловіків викривають…

— Ім'я її пам'ятаєш?

— Ні. Але це можна з'ясувати в готелі. Там є книги реєстрації…

Справді! Мені вже не сиділося у квартирі фотографа-інваліда, я залишив йому кілька купюр, подякував. Потис руку й миттю вискочив на вулицю. Ніби на розпечену пательню ступив…

7

Гранд-готель «Санта-Ріо» містився на набережній. Море виблискувало зовсім поруч, нині воно було щільно натиркане плавцями — галасливими, безтурботними, — в повітрі стояв суцільний шум та ревіння моторів водних мотоциклів. Повільний шурхіт хвиль було поховано під шаром цієї людської какофонії. Я увійшов до холу й опинився в прохолодній тиші, в якій мелодійно дзюркотів струмок фонтана, вмонтованого всередині. Я підійшов до адміністратора. Колоритного вигляду пан, із закрученими в кілька кружалець вусами, приязно поглянув на мій бейдж. Я вийняв світлину.