Ґудзик – Ірен Роздобудько

— Не брешу! — образився фотограф. — У мене пам'ять — професійна, не сумнівайся! А те, що одразу не пригадав, — так вас тут чимало, ревнивців, ходить… А ще більше — з приватного розшуку, все невірних дружин чи чоловіків викривають…

— Ім'я її пам'ятаєш?

— Ні. Але це можна з'ясувати в готелі. Там є книги реєстрації…

Справді! Мені вже не сиділося у квартирі фотографа-інваліда, я залишив йому кілька купюр, подякував. Потис руку й миттю вискочив на вулицю. Ніби на розпечену пательню ступив…

7

Гранд-готель «Санта-Ріо» містився на набережній. Море виблискувало зовсім поруч, нині воно було щільно натиркане плавцями — галасливими, безтурботними, — в повітрі стояв суцільний шум та ревіння моторів водних мотоциклів. Повільний шурхіт хвиль було поховано під шаром цієї людської какофонії. Я увійшов до холу й опинився в прохолодній тиші, в якій мелодійно дзюркотів струмок фонтана, вмонтованого всередині. Я підійшов до адміністратора. Колоритного вигляду пан, із закрученими в кілька кружалець вусами, приязно поглянув на мій бейдж. Я вийняв світлину.

— Чи не могли б ви мені допомогти? Я шукаю ось цю жінку. Вона була тут рік чи й більше тому… — без передмови сказав я.

На обличчі адміністратора намалювався здивований вираз. Я підсунув фото йому під ніс. Він увічливо взяв його в руки, але спочатку прискіпливо подивився на мене:

— За один сезон у нас буває кілька тисяч гостей…

— Я сподіваюся на вашу професійну пам'ять, — вирішив полестити я, і не помилився. Адміністратор серйозно почав роздивлятися знімок, його вуса кумедно посмикувались.

— Можливо… — пробурмотів він, — можливо…

Я чекав. Я не міг квапити його. Серце працювало, як відбійний молоток.

— Авжеж! — засяяло нарешті обличчя службовця. — Господи, це ж наша улюблениця — Енжі Маклейн! Минулого року вона відпочивала тут із чоловіком і всіх зачарувала!

Чуже іноземне ім'я витверезило мене. Я стояв, мов бовван, відчуваючи, що зробив дурницю, і сам перетворився на повного кретина, який остаточно втратив над собою контроль.

— Он як… Виявляється, я помилився… Вибачте.

— Місіс Енжі — художниця, — продовжував із захопленням адміністратор. — Тож погляньте, яку картину вона подарувала готелю! — Він махнув рукою кудись усередину зали.

Я обернувся. І серце зробило такий потужний поштовх, що я ледь утримався на ногах. Не може бути! Знайома й така улюблена манера письма, прозорість і чіткість усіх ліній, чисті кольори… Я ледве зміг прийти до тями.

— Ви щось знаєте про неї?

— Якщо ви цікавитесь цією художницею, вам краще поговорити зі Зденкою. Це — покоївка. Вона тоді працювала на третьому поверсі… А від себе можу додати, що пані Маклейн — справжній янгол. Такі рідко трапляються. Завжди — усміхнена, розпитає, зарадить… За якісь пару днів вивчила нашу мову. її тут багато хто запам'ятав.

— Отже, вона — американка?

— Чоловік її точно — звідтіля. А от вона… Не певен. Я американок бачив, вони інші. Та ви зі Зденкою поговоріть, вона зараз також чергує на третьому…

— Ще одне запитання: ви ж, мабуть, реєструєте своїх гостей, записуєте адреси?

— Звичайно. Якщо вас цікавить її адреса — я навіть можу пошукати візитівку. Здається, вона її залишала. — И адміністратор почав повільно порпатися в ящику. Я дивився на нього, як на факіра в цирку. Здавалося, ще мить — і він витягне звідти щось дуже знайоме — стрічку, заколку, записку… Але він простягнув мені маленьку картку, на якій англійськими літерами було надруковане незнайоме ім'я та електронна адреса.

Я подякував і попрямував на третій поверх, розшукав кімнату покоївок. Там справді сиділа повновида брюнетка в мереживному фартусі. Ледь я встиг пояснити, чого хочу від неї, як Зденка, розширивши очі, розсипалася в дифірамбах цій самій Енжі Маклейн і, звичайно ж, одразу впізнала її на світлині.

— У мене є така сама! — з гордістю сказала вона. — Енжі мені сама подарувала. Я попросила — і вона подарувала. А взагалі, нам забороняється спілкуватися із клієнтами, але Енжі, вона така… Ви не уявляєте!! Мій син Цека — той ще шибеник, скажу я вам! — тоді записався до музичного класу. Він просто поведений на музиці, а скрипки в нас не було. Коштує вона дорого — мені не по кишені. Я випадково (не подумайте, пане, я не просила!) обмовилася про це, так пані Маклейн повела його до магазину й вибрала найкращу скрипочку! Я так плакала тоді… Адже я Цеку, негідника, сама виховую, вже з ніг збилася! Думала, пропаща душа! А вона йому — скрипочку! І знаєте що, пане? — він тепер найкращий учень у класі! Нещодавно концерт давали в самій Подгоріце! — Очі Зденки наповнилися сльозами, вона дістала носовичок, витерла їх і заговорила знову: — Я тепер, як почую, що він грає, — так мені одразу голосок пані Маклейн вчувається. Не дарма ж у неї й ім'я таке — Енжі, ангел тобто…

Я закашлявся. Зденка постукала мене по спині.

— Що ще пан хотів почути? Пан знає Енжі? Якщо знає, перекажіть, що Зденка за неї Бога молить…

— Ні, — сказав я захриплим голосом, — я не знаю Енжі…

Я попрощався. У холі кивнув приязному адміністраторові, кинув останній погляд на картину… І швидко пішов до шосе.

Вранці у мене літак. Треба повернутися у свій готель, зібрати валізу. Дорогою я тримав візитівку в руці, час від часу підносив її до очей, читав чуже ім'я, чужу адресу, що були написані чужою мовою. Енжі Маклейн. Абсурд якийсь! Енжі — «ангел». А можливо, усе ж таки — Анжеліка?

Але ж вона так не любила цього імені…

8

…Я відкинув усі сентиментальні здогадки на кшталт — «не може бути!». Зараз мені було не до цих вигуків. Мені треба було зібратися з думками й з'ясувати все до кінця. І все ж… І все-таки — не може бути!

Наступного дня о п'ятій вечора я вже відчиняв двері власної квартири. їсти мені не хотілося. Випити, хоч як дивно, також. Добре, що вдома знайшлася бляшанка з кавою. Я виклав на стіл візитівку та фотографію. Вкотре втупився в них, як баран. Що могло трапитися? Чому? Адже я добре знав Ліку — вона не могла так просто втекти. Тим паче — з якимось чоловіком. Усе це було зі сфери фантазій.

Потім мої думки запрацювали в іншому напрямку, й від цього стало ще тяжче. Дивно: зовсім чужі, сторонні люди запам'ятали її, відгукувалися про неї, ніби вона була матір'ю Терезою… Чому я цього не помічав? Ні, звичайно ж, мене розчулювала її відвертість, наївність. Та найчастіше — вони мене дратували. Тепер я ладен був застогнати. Вона, мабуть, і справді була унікальною, вона обрала мене для свого тихого й відданого кохання. Я б і зараз міг бути щасливим та спокійним! Я вдивлявся у світлину й бачив ще одне: жінка на ній була надзвичайно принадлива. Не дитя, не царівна-жабка… Я згадував кожну мить із нею та усвідомлював, що Ліка — тепер вже недосяжна й незрозуміла — те, що я шукав усе життя.

Але що ж трапилося? Що було в той останній день? Вранці я буквально виставив її. Радів, що вона від'їжджає… Але ж вона цього так не хотіла! Що було після того, як застібнув її куртку й зачинив двері?

Ця жахлива розмова з її матір'ю, ця моторошна ніч, після багатогодинної та виснажливої прогулянки найрізноманітнішими шинками. Що ще? Авжеж. Ця клята шафа, яка злякала мене вночі. Під час розшуків у мене не було часу та бажання думати про неї. Зрозуміло, що замовила її Ліка. Але хто привіз? Коли? Можливо, вона сама? Тобто, вона поверталася додому? Тоді чому не лишила навіть записки, якщо хотіла зробити таким чином сюрприз?!

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: