Ґудзик – Ірен Роздобудько

Побачивши мене вперше, вона сплеснула руками:

— Господи! Це що за негра? Звідки?

— Бог її зна, — відповіла моя господарка, — прибилася з лісу…

— А Петровичу ти сказала?

— Та ти що, нашого Петровича не знаєш? З ранку язика не поверне. Та й навіщо йому казати? Погубить приблуду, як Ієланума погубили…

Під час цієї розмови я сиділа посеред кімнати на стільці й крутила головою, намагаючись зрозуміти, про що вони говорять і чим мені загрожує цей візит. Серце моє тріпотіло, як прапорець на вітрі.

— Мабуть, ми її злякали, — констатувала Яківна, — диви, як дихає…

— Йди-но до нас, — покликала мене до столу бабця, — попий з нами чаю…

— Помити б її треба… — зауважила лазебниця, — а на голові в неї що робиться! Зачіска, як у Ігнасіо з «Тропіканки»!

— Не в Ігнасіо, а в Хуана Карлоса!

— Ти все плутаєш. Карлос — то син мільйонера, в нього не може бути такої зачіски! — впевнено сказала Яківна. — А Ігнасіо — той злидень, в якого закохана Марія!

Старенькі голосно засперечалися. Образившись, Яківна почала збиратися додому. Я схвильовано дивилася на обох.

— Куди ж ти, Яківно, — миролюбно сказала моя господиня, — а чай?

Яківна насупилася, та все ж таки всілася на своє місце й знову почала розглядати мене.

— На ось, — сказала нарешті і простягнула мені печиво.

Обидві подруги, спершись ліктями на стіл, споглядали, як я їм.

— От що, — нарешті вимовила Яківна, — вона хоч і приблуда, а все ж таки дівка! Ти приводь її завтра до мене. Ближче до ночі. Я воду нагрію — скупаємо її. Може, й до Петровича потім заведемо — він усе таки яка-ніяка, а влада. Може, її шукають…

Я лишила жувати печиво й відчайдушно закрутила головою…

— Ні! — рішуче сказала моя господиня. — Бог дав — Бог і вирішить, що далі робити! Досить із нас Ієланума, в мене за нього досі душа болить. Сповістили про нього — і що? Кому він заважав тут? А був він — посланець. Істинно кажу — святий… Може, ця приблуда — замість нього?…

— Еге ж, Ієланума шкода… — зітхнула Яківна й обернулася до мене. — Ти знаєш Ієланума?

Це ім’я мене схвилювало. Від сполучення цих звуків у мене запекло в очах. Ім’я звучало сумно і тривожно, як закодована фраза, як назва прірви, як виття самотнього звіра. У ньому не було нічого людського.

— Вона його не знає! Не чіпай дівку. Бачиш, вона не в собі… — сказала моя старенька.

І вони заговорили про таємничого Ієланума. Я прислухалася, намагаючись зрозуміти їхні слова…

9

…Його знайшли п’ятнадцять років тому в ведмежому барлозі. А до цього місцеві жителі кілька разів бачили в лісі дивну істоту, що пересувалася навкарачки, але не мала ні шерсті, ні хвоста. Істота з мавпячим проворством бігла за великою бурою ведмедицею. «Вовкулака!» — вирішили селяни й припинили полювати в цих місцях. Ведмедиця зла не робила. Ба більше — перебувала під охороною закону, що забороняв знищувати рідкісних тварин.

Потім часи змінилися. Внизу, біля траси, побудували приватний ресторан, і господар записав у меню дорогу страву — відбивну з ведмежого м’яса. За кожну тушу платив шалені, як для цієї місцевості, гроші. А грошей у населення було обмаль. Ось тоді й настав час ведмедиці. Семеро селян, озброївшись кілками та ножами (багато хто вже здав зброю в міліцію), вирушили на пошуки лігва. Перед тим кожен зайшов до церкви й подумки попросив Бога звільнити його від першого удару.

Була зима. Ведмедиця спала у своїм барлозі. її викурювали димом, тицяючи в отвір смолоскипи, намагалися розбудити криками та дзвоном кришок від похідних казанів. Нарешті, з погрозливим риком, вона повільно вийшла зі свого сховища й підвелася на задні лапи, загороджуючи собою вхід. «Разом!» — наказав ватажок, і сім загострених кілків вп’ялися в груди двометрового звіра. Ведмедиця зробила кілька кроків і впала так, що кілки під вагою тіла пронизали її наскрізь. Вони стирчали зі спини й робили її схожою на якогось міфічного звіра.

А потім у барлозі знайшли й «вовкулаку». Він лежав у глибокій виямці, яка ще зберігала тепло ведмежого тіла, й тихо скавчав. Коли дивну істоту витягли на світ і кинули поруч із тілом ведмедиці, довкола якого вже розпливалася червона пляма, перетворюючи сніг на вишневу пінку, «вовкулака» задер голову й у повітрі почувся дивний звук: «ї-ї-є-є-ла-а-ну-ум!..»

Ведмедицю поклали на візок і повезли в село. Істоту загорнули в кожух та поклали поруч із нею. А дорогою завезли в місцеву амбулаторію. Тут працював один фельдшер та одна літня медсестра. Оглянувши пацієнта, вони дійшли висновку, що це — людина. Тільки здичавіла. Мабуть, вона прибилася до ведмедиці, що втратила своїх дитинчат, і та виростила її. Скільки років людина провела в лісі, звідки вона й якого віку — залишилося загадкою. Спочатку істота рвалася на вулицю і тужливо завивала. За звуком, що виривався з гортані, її й назвали — Ієланум. Сім років цією знахідкою ніхто не цікавився. Ієланум жив у амбулаторії. Його навчили одягати полотняні штани та сорочку, їсти з полумиска і спати в ліжку. Місцеві жителі по черзі готували йому їжу. Часом йшли до амбулаторії, ніби на свято чи в церкву, всією родиною, а потім стежили у вікно, як він їсть. Помітили: відвідування «лісовика» приносить удачу — то видужувала худоба, то приходив із міста довгоочікуваний лист від родичів… Старий фельдшер, що скучив за наукою, щодня займався з Ієланумом і записував його реакції у велику господарчу книгу. Найчастіше Ієланум сидів на ліжку й дивився у вікно. Взимку, коли в його мізках поставала картина вбивства ведмедиці, він відчайдушно й моторошно вив на місяць.

А потім до селища почали приїжджати журналісти. Спочатку — з місцевої преси, потім — зі столичної, а згодом — іноземні. Ієланум ховався від блиску фотоапаратів та камер і погрозливо гарчав.

Одного разу до селища в’їхав зелений фургон. За високим розпорядженням Ієланума мали забрати до столиці для досліджень. Довкола амбулаторії зібрався народ, «лісовик» бився в руках кремезних санітарів, фельдшер плакав і намагався вирвати свого підопічного з рук садистів. Коли Ієланум знесилився і затих, його вкинули до кузова.

Авто від’їхало. Ще довго у вухах селян лунав його останній крик: «І-і-і-є-є-є-ла-а-а…» Більше про Ієланума ніхто нічого не чув.

Хоча, років зо три по тому, в програмі «Погляд» показали сюжет про дивну людину, що живе у скорботному домі десь у… Башкири. Тамтешній лікар з екрана повідомляв, що чолов’ягу виховала ведмедиця. Але, незважаючи на те, що він давно вже живе серед людей, так і не навчився ані говорити, ані розуміти інших. Втративши наукову цікавість до феномена природи, його оселили тут, серед старих та вбогих. Лікар говорив і погладжував пацієнта по закуйовдженій голові, а той дивився в камеру застиглим зором. Хтось із селян бачив той сюжет, а після, зібравши натовп біля сільпо, доводив, що то був їхній Ієланум…

…Ім’я його — вітер у полі, ім’я-виття, в якому більше сенсу, ніж у людських балачках.

Ієланум не любить слів і ніколи не знайде співрозмовника. Слова — п’явки, що наповнюють рот гіркотою.

Ієланума виштовхали у світ, і світ не прийняв його.

Ієланум дивиться на життя з глибокого колодязя, та бачить лише круглу пляму яскравого світла й нічого не розуміє в метушні тіней довкола себе.

Ієланум будує свій світ — у собі.

Ієланум не змушує любити себе.

Ієланума ніхто не любить — він викликає страх і огиду.

Самотність Ієланума не зігріта жодним промінчиком, жодною випадковою пташкою, яка б принесла у своєму дзьобі гілку на верхівку його самотності.

Самотність Ієланума — безкінечна.

Ієланум бреде з пітьми в пітьму — світло лякає його.

Ієланум є світлом світла і темрявою темряви: ні там, ні там його не впіймати.

Ніхто не звертається до нього. Ніхто не кличе його — й тільки тому світ не перевертається.

Ієланум — той, хто збожеволів за власним бажанням.

10

…Вночі я довго не могла заснути. Марила «лісовиком». Хто й коли кинув його у лісі, хто зрадив? І навіщо йому Цей світ, цей будинок скорботи в чужих краях?

Вранці, коли зірки в посивілому небі почали лопатися, як бульбашки, я відчула, що в мене заболіла голова. Точніше — шкіра й навіть волосся.

Спробувала влізти в них п’ятірнею й наштовхнулася на суцільну паклю. Що воно таке? Подивилася на себе в скло й відкинулася на подушку: крізь силуети дерев на мене дивилося страховисько. Тугі стержні скачаного волосся стирчали на всі боки. Шкіра голови боліла нестерпно. Раніше я цього зовсім не відчувала. Марно я обсмикувала пасма, аж поки помітила на підвіконні ножиці. Вони були заіржавілими. Так-сяк я почала зрізати коси. Коли роботу було скінчено, зійшло сонце. А мені стало легше. Настільки, що я спромоглася вперше стягнути з себе светр та брудні джинси. Як я могла так довго бути в них? Тепер я відчула, що болить не тільки шкіра голови, а й усього тіла. Враження було таким, ніби з мене її здерли — навіть легкий порух викликав неймовірний пекучий біль. Але згодом він згас. Я сиділа на ліжку зовсім гола й дослухалася до себе.