Тоді я повів її в цілодобовий супермаркет, набрав усього, що можна було з’їсти в номері готелю без особливого приготування. Дякувати Богу, часи змінилися, і я зміг провести її до себе без особливих проблем. Дав їй халат, показав, де ванна кімната.
Коли вона звідти вийшла, здивуватися довелося мені. Вона була справжньою красунею. Це я помітив ще там, у горах. А тепер вона вийшла до мене така сяюча, із довгим рудуватим волоссям, тонким ніжним обличчям, граційна в кожному порухові. Я зніяковів, як ніяковіють у присутності осіб із королівської династії.
Ось так це було, так починалося…
Цілу ніч я просидів у кріслі, дивлячись, як вона спить. Гадаю, вона вперше за весь цей час, що минув з нашої першої зустрічі, спала в нормальному ліжку. Більше не відпускав її.
Не знаю, наскільки ви романтик і чи здатні зрозуміти мене, але я відчував, що в мої руки впала зірка…
Коли — вранці — я запитав, як її звуть, вона вимовила дивне слово, таке собі дивне співзвуччя: «І-є-ланум»…
Тоді я ще мало знав про неї, але зрозумів, що її необхідно вивезти звідси. Вивезти, як вивозять старовинні ікони або антикваріат. Ні, не подумайте, що я вважав її дорогою річчю або просто вродливою жінкою. Повірте, у своєму житті я бачив і те, й інше…
Минуло майже півроку перед тим, як я зміг легалізувати її, купивши документи та вивезти звідси.
Ми переїжджали з міста в місто. Я займався науковою роботою, яка дозволяла мені вільно пересуватися країною. До дослідження мистецтва початку XV сторіччя я додав тему фольклору в старовинній українській вишивці, й це дало змогу мандрувати найвіддаленішими куточками. Насправді роботу я закінчив і зовсім перестав про неї дбати. Увесь час я опікувався Енжі. Вона нарешті заговорила, почала нормально їсти…
Тут я маю зробити зізнання. Одного разу випадково (це було в перукарні якогось маленького районного центру) я побачив вас по телевізору. Це було одне з численних ток-шоу. Телевізор стояв посеред зали, і я мимоволі, як і інші клієнти, поглядав на екран. Нічого не сприймав, доки не побачив фотографію Енжі. Я ледь втримався на місці!
Тієї ночі я не спав… Тоді я вже знав, що Енжі пішла з дому, що в неї були ви. Але не більше. Крім того, я боявся розпитувати далі. Мої запитання викликали в неї такі напади відчаю, що доводилося користуватися медикаментами. Я мріяв якнайшвидше вивезти її, показати найкращим психіатрам, яких знав особисто.
У ту ніч після передачі мене мучило одне запитання: чи можу віддати її вам? Запитання було риторичним. Відповідь на нього я мав однозначну. Але я бачив ваші очі! І якщо раніше вважав за деспота й лиходія, то тепер це враження розвіялося. Я зрозумів, що щось не склалося. Щось на «вищому» рівні, про що мені знати не варто…
Ви, мабуть, здивуєтесь, але я вас розшукав. Я хотів побачити вас. Рішення було нелогічним і майже жіночим. Адже тільки жінки прагнуть зустрітися із суперницею, щоби переконатись, що вона… молодша та красивіша. Але в мене була інша мета: хотів упевнитись, чи правильно чиню.
Перед від’їздом у нас лишалося кілька днів, які ми провели в столиці. Енжі не виходила з номера готелю, я залагоджував справи. Мабуть, ви хотіли б довідатись, чи намагався я розшукати її батьків? Можу відповісти: так. І тут усе було на мою користь. Мати перебувала в психіатричній лікарні, батько вже мав іншу дружину й, судячи з телепередач, був занурений у політичні ігри. Отже, лишалися ви. І я підстеріг вас біля під’їзду. Так, я бачив вас… Ви вийшли, пішли до свого авта, постояли, запаливши цигарку. Я всотував кожен ваш порух. Тільки уявіть, я б підійшов… і за годину Енжі могла б бути з вами. Я вагався тільки одну мить. За цю мить я зрозумів: не варто. Не подумайте, що кажу так, аби виправдати свій вчинок. Ні. Якби Енжі могла б бути щасливою з вами, я б відступив. Але у вашій країні я зробив багато дивних спостережень: чоловіки тут завжди вимагають офіри. Цього я ніколи не міг збагнути! Ви маєте дивовижно вродливих жінок, ба більше, вони жадають вас і схиляються перед вами, вони намагаються стояти в тіні й подавати вам рушника, незважаючи на те, що втомлюються і страждають не менше. З материнських рук ви переходите в руки своїх наречених, лишаючись вічними дітьми… Я не міг кинути Енжі в такому світі! Я не хотів, аби вона мала виправдовуватися перед вами… Ані тепер, ані потім.
…Я відправлю вам цього листа, зітру вашу адресу й одразу зміню свою. Коли Енжі повернеться з лікарні, вона не пам’ятатиме, що писала вам. Сподіваюся, що це було останнє психотерапевтичне обстеження…
Я заберу її за кілька тижнів. Я знаю, що вона сяде в крісло на нашому балконі, я загорну її ноги пледом, і вона дивитиметься на океан… А я дивитимусь на її зворушливу тонку шийку і відчуватиму, що душа моя спокійна: я знайшов те, чого мені бракувало в цьому шаленому світі.
І останнє. Те, що написати найважче. Але я маю це вимовити, а ви маєте це знати: вона не любить мене…
Прощавайте!
Я в захваті! Цікаво, приємно читати, чудово відчувати героїв оповідання , і розуміння що це той час в якому ми живимо.
я ніколі не буду читата таке