Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Новий роман Ірен Роздобудько «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя» захоплює читача вже з перших сторінок незвичністю сюжетних ліній, алегоричністю образів та ситуацій. Життєві історії людей, яких головна героїня вислуховує за службовим обов’язком, так захоплюють молоду жінку, що вона не помічає: вона й сама є об’єктом спостереження…

Ірен Роздобудько

"Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

ЧАСТИНА ПЕРША

«Роман — не сповідь автора, а дослідження того, що є людське життя в пастці, на яку перетворився світ».

«У всесвіті існує планета, де люди народжуються вдруге.

При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі, й увесь досвід, котрий набули на ній».

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

1

…Я виходжу в імлистий морозний ранок — немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. І просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд.

Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» — подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють…» Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує перш, ніж заляже на дивані в очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»?

Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років — мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті… Треба ж було прожити таку кількість років, аби зрозуміти, що сенсу в житті немає. І твоя удача залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір'їну, проліта-ючи над твоєю колискою. Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір'я хтось інший, найменший з божої свити горобець.

Іноді на мене накочується потужна хвиля благочин-ності. Тоді я міркую про те, аби зібрати з вулиць бездомних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від однієї знайомої) попрацювати у будинку скорботи заскочила мене зненацька саме у такий час.

«У тебе буде свій кабінет, — казала знайома. — Робота спокійна. Викликатимеш до себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш — і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо! А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу погодилася.

І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й окуляри. Напад благочинності минув, а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів.

Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий молодик із рожевим обличчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрі-моза». З нею я пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає жалість… Моцарт робить свою справу.

Хтось може подумати, що я — нещасна людина. Адже благополучні мають лише один запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу прожити сім п'ятниць на тиждень. І кілька життів на додачу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишному кабінеті з кушеткою та напівкруглим столом. Добре якби це було так. Побачимо…

Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я просто волію його переробити. Під себе. Для цього потрібна неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вдавати, що сама перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших. Якась дівчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. її погляд позбавлений випадкової цікавості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона буквально свердлить мене очима. Краще сказати — поїдає. Я навіть відчуваю, як моє обличчя тане, наче морозиво під сонцем.

— Вибачте, — нарешті нерішуче шепоче вона, — це про вас стаття в «Подіумі»?

«Подіум» — це ілюстрований модний журнал.

— Ні, — кажу я, — ви мене з кимсь переплутали. Дівчина, сумніваючись, хитає головою:

— Та ні… На вас був ось цей перстень…

Каблучки — моя слабкість, І якщо у світі повно схожих облич, то поєднання знайомої каблучки зі знайомим обличчям — це вже речовий доказ. Ціна моєї слави — ось такі захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.

— Ні-ні, — повторюю я і відвертаюся до вікна. Роблю музику в плеєрі голосніше. Я хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить…

Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, що досягнуто, залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».

Для мене це дуже складне запитання. Важко пояснити нормальним людям…

От зараз я дивлюся на жінку в шубі з кішок. І мене поволі починає нудити. Бувають шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке — хвости чи спинки. Здається, що це просто м'яка пухнаста тканина фабричного ґатунку, що аж ніяк не пов'язана з убивством, зі смертю… Але ким треба бути, щоб придбати саме таку — шкурки, явно здерті з простих дворових нявок — сірих у тоненьку смужку, зшиті так, що майже видно їхні розіп'яті тільця. Під пахвою сірі смужки уриваються двома білими плямками. Нещасна тварина мала «особливі прикмети». Мабуть, за ними її й розшукувала хазяйка, обходячи смітники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще дві такі плями… білі… на спинці…» Ось вони, ці плямки, прямо наді мною, під високо піднятою рукою тітки, що вчепилася за поруччя.

Мене нудить. Сподіваюся, вас також…

І ось ця тітка в шубі виходить із маршрутки (вона, звісно, ще їде, тримаючи над моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її назовні), кудись іде (куди — для нас не має значення) і наштовхується на невтішну хазяйку певної частини свого верхнього вбрання. Тієї, що під пахвою. Вони можуть спочатку мило погомоніти про погоду, про дітей або чоловіків… Поки хазяйка мурки не помітить розіп'ятий силует із двома білими плямами.

Далі з цієї ситуації можна робити все що завгодно. Комедію, драму, трилер. Розвивати у різних напрямах, роздмухувати сторінок на чотириста, додаючи туди купу героїв — теж досить різних. Від слюсаря Васі до олігарха N.

Справа не в них. Справа в… маленькому гребінці, на якому грає мелодію герой фільму Кисльовського «Три кольори. Білий» — спочатку на підлозі паризького метро, потім — у новому власному офісі у Варшаві. Тобто справа у напрямку думки, зрештою — в деталях. Ось у цій шубі з домашніх тварин, у білих плямках під пахвою, з яких може розгорітися справжня шекспірів-ська драма.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: