Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

…Він не повернувся. Алея й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила жити довго і щасливо. Тепер я директор великого приватного видавництва, у яке вклала успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, вести переговори і… прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.

А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася «Галерея» такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти літературна праця виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналістів. Але я цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти мої найперспективніші автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».

Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для годиться, аби не мовчати.

— А що сталося з вашим чоловіком?

Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім'ятий папірець, простягла мені.

— Так усе закінчилося… — сказала вона. В її очах промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати…

«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого містечка мого дитинства. У руці сокира… Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось так, милий мій хлопчику, вмовляю я себе. Ось так!..»

…До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження» я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім горілку з перцем… Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав як самеу вогні. Мені нікуди повертатися.

…Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь будинок. Але через кілька років будинок спорожнів батько загинув на полюванні, а мама якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками всюди, переконуючи, що вони геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту. Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула випала з вікна гуртожитку.

А далі… Розказати не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один за одним… загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає…

Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'ястя правої руки…»

…Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття. Особливо тоді, коли знаєш, що раніше — ще місяць чи два тому — ти весело й докладно, як інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров'я, про те, що робили зранку і що робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов'язки — зовсім не головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка…

Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» — я відповідала останнім рядком із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано знизували плечима…

У мене ще буде час розповісти про все це докладніше… Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені з'явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж кількох років.

— Ну, як вам працюється? — запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.

— Добре, — відповіла я. Могла б, звичайно, сказати й щось більше.

— Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, — продовжував лікар, дивлячись, як я виводжу пустопорожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової інформації здається їм чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що поговорити в найближчі п'ять хвилин.

Я промовчала.

— Якщо бажаєте, заходьте якось до мене — побалакаємо. — Лікар підморгнув мені й пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої володіння.

Після обіду до мене привели ще одну жінку.

— Це — складний випадок, — попередила медсестра. — Вона майже не розмовляє. Ні з ким. Увесь час спить… Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не впізнає, бідолашна…

Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.

Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі прикипіли до пачки сигарет, що лежала на столі. Я запитала:

— Закурите?

Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, закурила. Кілька хвилин зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:

«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили зарід-кою лісосмугою. Я продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев, вгрузаючи ногами у в'язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото:3-під землі деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки пам'ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і дерев'яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.

Здавалося б, видовище похмуре. Насправді нічого подібного!

Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.

Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або перекидатися буденними фразами.їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він зазвичай сидів на лаві в глибині фургона й щось майстрував стругав ножем дерев'яний обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: