Після обіду до мене привели ще одну жінку.
— Це — складний випадок, — попередила медсестра. — Вона майже не розмовляє. Ні з ким. Увесь час спить… Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не впізнає, бідолашна…
Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.
Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі прикипіли до пачки сигарет, що лежала на столі. Я запитала:
— Закурите?
Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, закурила. Кілька хвилин зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:
«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили зарід-кою лісосмугою. Я продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев, вгрузаючи ногами у в'язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото:3-під землі деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки пам'ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і дерев'яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.
Здавалося б, видовище похмуре. Насправді — нічого подібного!
Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.
Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або перекидатися буденними фразами.їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він зазвичай сидів на лаві в глибині фургона й щось майстрував — стругав ножем дерев'яний обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.
Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були повільні й не енергійні, як в інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина сиділа на порозі біля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорні дерева, на небо. І мені здавалося, що вона бачить там щось дуже важливе.
Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що їм так само добре і затишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й вигадувати теми для розмов.
Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те, що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це розуміли.
Кілька годин, які я була тут—у тиші, у спогляданні, у почутті спокою, — минали непомітно. Потім я прощалася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову зануритися в метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.
Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчина готувала їжу, юнак… Не знаю. Можливо, ходив на полювання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно…
Я цим не переймалася. Просто приходила до фургона, коли дуже втомлювалася, клала голову йому на плече, спостерігала за дівчиною і мовчала.
Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки — щось значно більше, ніж дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші почуття, яких у моєму житті й без того було забагато…
—Якщо у тебе з'явилися нові друзі, — сказав чоловік напередодні мого дня народження, — чому б нам не запросити їх у гості?
Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургончик, про тих двох, що мешкають у ньому, про їхнє спокійне й помірковане існування. Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже тоді треба було б пояснювати чоловікові, що це—зовсім не те, про що він може відразу подумати. Однак якщо б я почала це пояснювати і виправдовуватися — вийшло б, що це саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівка на чоловічому плечі тут—зовсім інше, ніж те саме—там. Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу — не має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, — схилила голову на плече господаря фургончика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того…
Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.
Напередодні я провела на кухні кілька годин — пекла, смажила, варила, різала овочі. Потім накривала на стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як залізобетонна стіна під час землетрусу.
Хоча я звикла жити так — мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки. Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зрозумієте, чим для мене був той фургончик…
…Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його — ближче доДарини, на куті столу.
Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі присутні — ці гомінкі, метушливі п велемовні люди — побачили щось зовсім протилежне. Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.
Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.
Вони пішли по-англійському…
— Де ж твої друзі? — запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. — Чому вони не прийшли?
— Як це — не прийшли? — здивувалась я. — Невже ти їх не помітив?
— Он як? — вигукнув чоловік. — Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю, не було жодної душі!
— Не дратуй мене, будь ласка, — втомлено буркну-яа я. — Вони — були. Просто пішли раніше за інших.
— Це ти мене не дратуй! — заперечив чоловік, котрий ще з юнацькихроків був завзятим і запальним сперечальником. — Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох, більше нікого не було! — А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком? — почала заводитись я. — Хто сидів поруч із Даринкою?
Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.
— Ти, мабуть, перевтомилася…
— Так, я втомилася, — згодилась я, — але в цьому випадку це не має жодного значення. Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.
— Добре, — спокійно сказав чоловік, — я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу заснути.
Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.
— Ну от, — сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. — Я мав рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що говорити.
Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою і перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:
— Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.
Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його обличчі вималювалася задоволена посмішка.
— Як я могла забути!—раптом зраділа я. — Адже ми фотографувалися! Саме — за столом. Пам'ятаєш?
Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася: було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку…
Забрала плівку й надруковані світлини тільки ввечері наступного дня. Переглянула їх усі й потім ретельно обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біляДарини й між Миколою Миколайовичем та Іванком зяяли порожні місця.
Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не піддається нашому розумінню, наприклад велику любов або справжню й віддану дружбу. Коли ж починаємо з недовірою копирсатися в механізмі цих явищ, він розпадається на найменші гвинтики. І щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрібні деталі, котрі неможливо знову зібрати докупи, а якщо збереш — все одно втрачається вся цінність і чарівність того, що раніше було єдиним цілим. Це я знала з власного досвіду.