І тому, як і раніше, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, місила ногами вологу землю і входила до фургона. Вони завжди були на місці. Дівчина сиділа біля порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись, як з-під його рук виповзають золотисті змійки, що пахнуть лісом.
Ішла тільки тоді, коли відчувала, що сили мої відновилися, що я знову готова мити-прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим відділом на своєму підприємстві…
…Стукіт пролунав як грім посеред ясної погоди. Точніше, небо, як я вже казала, було зовсім не ясним, а сірим, як напередодні весни.
Стукіт, дзвін та поклик пролунали з того боку гаю. «Стукіт, дзвін та поклик» — власне, не зовсім точні назви для того звуку, котрий змусив мене відірвати голову від його плеча. Цей звук був жахливим і… привабливим водночас. Я звелася. Ноги й руки миттєво оніміли, перетворилися на ватяні. Але я все-таки зробила крок до порога. Мені не дуже хотілося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило піти на нього, ніби щуру, що йде на звук чарівної сопілки. Я не могла пручатися. Хлопець і дівчина з тривогою поглянули на мене, перезир-нулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не прокидайся…». «Не прокидайся, інакше — застрягнеш!» — повторила дівчина.
Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна наростала — в ній звучали знайомі голоси.
Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так — не за власною волею, як це було завжди. З протилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, заплющила очі…
…А коли знову відкрила їх, переді мною постало дивовижне видиво: біла пустеля. Я сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і обриси міста, що маячіло попереду, — все зникло. Стихло й відлуння.
Тиша висіла над пісками непроникним куполом.
…Такя застрягла на межі сну та пробудження.
Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати, проаналізувати. А з логічним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з'явився час подумати — я більше нікуди не поспішала. Я стала, як ВОНИ— ті, кого розбудили зненацька. Можна було лише здогадуватися, скільки нас таких було! Можливо, тисячі або навіть мільйони — і в кожного було своє власне просторе місце. Тепер я напевно знала, що в цій смузі не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.
Я сиділа посеред білого м'якого простору, ніби всередині теплого кокона, і зовсім не прагнула вибратися назовні. А навіщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, від якого поширювався спокій та впевненість. Часом я згадувала хлопця в тільняшці й дівчину з довгим волоссям — як вони там, без мене? Але водночас я розуміла, що саме тепер стала набагато ближчою до них, ніж раніше, адже приєдналася до їхнього світу. Краще зрозуміла істину: спокій — це те, що може бути кращим за любов, важливішим за буденність, а можливо, і за життя… А цей стан — досить дивний! — можливий лише на межі пробудження, яке триває кілька секунд. У дитинстві — це секунди спокою, сповнені радісним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухні, де бабуся пече млинці. Коли ти розумієш, що на тебе чекають, і відтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ не прокинувся…
Та якщо я приходила до когось, певно, і до мене хтось може завітати? Але хто і яким чином? І чому я приходила саме до них? Хто ВОНИ?
Згодом зрозуміла: можливо, знала їх раніше. Знала й забула. Чоловік у тільняшці міг бути хлопчиком, з яким ми разом ходили в дитячий садок. Він чомусь запам'ятав мене. Мабуть, і сам не міг би пояснити — чому? Дівчина… Вона теж могла бути ким завгодно — продавцем у магазині, медсестрою, контролером у тролейбусі, однією з моїх сусідок. Певної миті вони подумали саме про мене. Це був випадковий вибір. Парадокс пам'яті. Ніби хтось підкинув угору пригорщу камінців і два-три схожих впали поруч…
Зрозумівши це, я вирішила чекати. Адже повинен хоч хтось завітати й до мене…
…Я сиділа в затишному маленькому будинку, який зробила з піску. Тієї миті, коли на горизонті з'явилася постать, я чистила рибу. Звідки вона взялася — невідомо! Вчора був моток ниток, сьогодні — риба… Маленька срібляста плотва виблискувала в емальованому відрі. Подорожній підійшов ближче. Я впізнала його. Це був мій чоловік. Тільки вигляд мав такий, як у перші місяці нашого знайомства…
Він мовчки сів поруч, взяв ніж і витягнув із відра найменшу рибинку. Я усміхнулася. Тепер я розуміла, що це заняття, таке буденне, стане для нього символом відпочинку і спокою. Вчора ми могли б разом змотувати нитки…
Ми сиділи посеред білої пустелі під прозоро-блакитним небом, часом поглядали одне на одного, сміялися, якщо якась неслухняна рибка вистрибувала на розпечений пісок, одночасно схилялися над нею, зіштовхувалися лобами, знову сміялися. Я вже забула, що нам може бути так добре. Я хотіла, щоб це тривало вічно.
І тому сказала тільки одне слово: «Прокинься!..».
— Він прокинувся і лишився з вами? — запитала я, з подивом відчуваючи, що мені не огидно чути власний голос.
Жінка кивнула. Вона більше не хотіла говорити. — Ми ще зустрінемось, — сказала я.
Вона посміхнулася розумною іронічною посмішкою. Вони всі так усміхалися. Всі ті, кого лікар назвав «цікавими екземплярами». Мені подобалися їхні посмішки.
Я взагалі не люблю занадто серйозних і завзятих людей. Часом я не розумію, навіщо вони метушаться, для чого живуть?
Відтоді як зі мною трапилася ця халепа, я почала помічати безліч дивних речей — не навмисно. Вони самі стрибали в мою голову.
Наприклад сьогодні, коли я їхала додому…
…У тролейбус зайшов чоловік у плащі. І я його відразу впізнала. Чоловік сів біля запітнілого вікна й щедрим рухом протер його від краю до краю. Це був Чоловік, Котрий Протирає Запітнілі Вікна. Є люди, що продмухують собі крихітну щілину в віконці й дивляться в неї, як у замкову шпарку. А цей — розумник! — одним широким змахом руки відкрив нам усім цілу панораму міста, що пропливало за вікном. Поява цього чоловіка змусила мене звернути увагу й на інших попутників. Як же я здивувалася, коли побачила стільки знайомих облич! Поруч із Чоловіком, Котрий Протирає Запітнілі Вікна, сидів Чоловік, Незадоволений Життям і Дуже Задоволений Собою. Він був неперевершено лисим. Як тільки його сусід протер скло, яскраве сонце сліпуче засяяло на дзеркальній лисині Дуже Задоволеного Собою, пускаючи по всьому салону райдужних зайчиків. Чоловік, Незадоволений Життям, одразу ж надів кашкет. Він був дуже незадоволений такою ранньою весною: нещодавно він придбав собі нове пальто (котрим, певно, був незадоволений через його високу ціну), і йому кортіло ще трохи поносити його. З іншого боку, він був незадоволений надто слизькою та сніжною зимою через брак пристойних чобіт. Насправді ж понад усе він був незадоволений власною дружиною… Щоправда, черевце його стирчало досить красномовно, у ньому перетравлювалися чудовий м'ясний пиріг і два бокали смачного виноградного вина. І собою він був цілком задоволений.
Поруч, майже спираючись на цього пасажира, стояли дві дівчини. Одна з них була Тією, Що Занадто Голосно Розмовляє. Вона розмовляла голосно. І всі довкола довідалися, що за два тижні вона одружується — під вінець стане в білій сукні, розшитій стразами «під Сва-ровскі».
Біля входу сиділа Літня Жінка, Котра Лається в Людних Місцях. Вона тільки роздувала щоки, але я одразу все зрозуміла і поквапилася вийти, хоча до мого будинку було ще дві зупинки. Літня Жінка ледь устигла сказати мені навздогін: «Бач, як вирядилася! От у наші часи…». Однак я не встигла дізнатися, що було в її часи. Я не хотіла про це знати. Вдома я почала згадувати всіх людей, які часто траплялися на моєму шляху. Вони спливали в моїй пам'яті, і я з подивом розуміла, що тепер знаю їх не за іменами, а якось… зсередини. Ніби переді мною відкрилася їх тонша сутність. Я згадала своїх колишніх співробітників. Неподалік від мене сиділа Жінка, Що Була Готова Принести Себе в Жертву. Щоправда, вона цього ще ніколи не робила, але кожен її порух свідчив про цю готовність номер один. Навіть хода в неї була така, ніби з кожним кроком вона піднімалася на гільйотину часів Французької революції. А коли вона здіймала руку, щоб дістати теку з верхньої полиці, — нагадувала на-півоголену Свободу з картини Делакруа. І в неї дуже кортіло випустити кулю. Хоча колеги випускали в неї замість цього лише жарти й насмішки. Кулі — це атрибути іншого антуражу. Але вона була готова і до того, й до іншого.