У мене з'явилася змога роздивитися довкола. Кімната була простора, у ній приємно пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни, крісло, широкий стіл, стільці — все було виготовлене з добротного дерева. Нічого зайвого. Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмяно світився вогник. Я обережно підвівся зі стільця. Цікаво, яким богам моляться ці відлюдники?
Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка…
Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути — лавандою, а точніше — лавандовим шампунем…
Холодна та чіпка стареча рука вп'ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це був павук або гусінь.
— Забирайтеся геть! — Очі старого випромінювали лють.
— Що це? — запитав я, вказуючи на стрічку.
— Геть! — Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла…
— Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи… — Ви поганий оповідач, — стишив голос старий. — Ідіть до сестер. Це за кілометр звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!
Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу…
Принаймні я знав: ВОНА була тут.
Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть особливо гостро…
Я несподівано подумав про те, що мало знаю. 1 це видалося мені дивним…
Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації— телефонного зв'язку, радіо, телебачення, а п самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих пагорбів і дві лісосмуги.
Отже, я поголився, зняв краватку (у ціп глушині вона виглядала досить смішно) й постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».
…Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам позначилися червоні рубці.
Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після невеличкої паузи — і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.
— Ви ж чоловік!—сказала одна, не піднімаючи очей.
— Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! — додала інша.
— Але ж я зміг би щось зробити корисне… Принести води… Або ще щось… — почав умовляти я, пригадуючи умови старих.
— Ми все робимо самі, — заперечила одна.
— Але, — підхопила інша, — ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви поспівали нам щось…
«Цього ще бракувало — співати церковні псалми, — спересердя подумав я,—та це острів якихось божевільних!»
Але мій погляд уже проник до кімнати — в куток, до свічки (такої самої, як у старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила мене й змусила покірно кивнути головою.
…У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж наступного ранку від неприємного відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.
— Можете поїсти, — сказала одна. — Там, на столі, молоко й сир.
Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться — було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж вони хочуть від мене почути.
— Тепер співайте! — наказали вони. Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.
— Не те… — пробурмотіла одна.
— Не те… — луною відгукнулася друга. — Таких пісень ми не любимо. ТА співала інакше…
— Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! — не втримався я. — Кого ховаєте на вашому клятому острові?!
Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток зблиснули, сестри загрозливо ошкірилися:
— Геть звідси!
Алея вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в старих, гачку висіли… її босоніжки.
Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки — не стрічка. Я чітко пам'ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і… наштовхнувся на дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю…
…Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли. Валіза, цигарки, чоботи—все залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений, ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі…
…Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.
І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди: вона завжди мріяла про дику безлюдну землю…
Незчувся, як заснув — ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину паркану: на подвір'ї двоє чоловіків пиляли дрова. Одному було років шістдесят, другому — сорок. Ймовірно, це були батько та син. Вигляд мали досить нормальний. Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив самокруткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити нормально, поставити запитання. І, почавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх часів мешкають чотириродини — ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в пошуках спокою. Я згадав позавчорашній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами…
— Вам, мабуть, доводиться тяжко?..
— Нам байдуже, — відповів батько. — У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не зрозуміти… І нікому не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.
— Нікого з них?
— Нікого…
— Отже, я перший?
Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині.
Ми помовчали. Я—розмірковуючи про те, як повести розмову далі, вони… Мені здалося, що вони думають про те саме.
— Тобто ваша мета — спокій? — спробував сформулювати свою цікавість я. — Але ж повинна бути ще якась життєва філософія, котра змушує вас жити ось так — ховатися від цивілізації, прогресу, нових знань…
— У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим законам, — відповів батько. І перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував проникнути в її суть, виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних правил. Ось вони:
а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що втратив його; б) втративши його випадково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і страждаєш від того, що воно — десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тоді віра в нього залишається незмінною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і ніхто не скористається ним. Воно — всередині тебе. Назавжди.