Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка…

Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути лавандою, а точніше лавандовим шампунем…

Холодна та чіпка стареча рука вп'ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це був павук або гусінь.

Забирайтеся геть! Очі старого випромінювали лють.

Що це? запитав я, вказуючи на стрічку.

Геть! Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла…

Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи… Ви поганий оповідач, стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!

Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу…

Принаймні я знав: ВОНА була тут.

Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть особливо гостро…

Я несподівано подумав про те, що мало знаю. 1 це видалося мені дивним…

Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізаціїтелефонного зв'язку, радіо, телебачення, а п самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих пагорбів і дві лісосмуги.

Отже, я поголився, зняв краватку (у ціп глушині вона виглядала досить смішно) й постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».

…Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам позначилися червоні рубці.

Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після невеличкої паузи і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.

Ви ж чоловік!сказала одна, не піднімаючи очей.

Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! додала інша.

Але ж я зміг би щось зробити корисне… Принести води… Або ще щось… почав умовляти я, пригадуючи умови старих.

Ми все робимо самі, заперечила одна.

Але, підхопила інша, ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви поспівали нам щось…

«Цього ще бракувало співати церковні псалми, спересердя подумав я,та це острів якихось божевільних!»

Але мій погляд уже проник до кімнати в куток, до свічки (такої самої, як у старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила мене й змусила покірно кивнути головою.

…У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж наступного ранку від неприємного відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.

Можете поїсти, сказала одна. Там, на столі, молоко й сир.

Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж вони хочуть від мене почути.

Тепер співайте! наказали вони. Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.

Не те… пробурмотіла одна.

Не те… луною відгукнулася друга. Таких пісень ми не любимо. ТА співала інакше…

Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! не втримався я. Кого ховаєте на вашому клятому острові?!

Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток зблиснули, сестри загрозливо ошкірилися:

Геть звідси!

Алея вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в старих, гачку висіли… її босоніжки.

Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки не стрічка. Я чітко пам'ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і… наштовхнувся на дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю…

…Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли. Валіза, цигарки, чоботивсе залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений, ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі…

…Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.

І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди: вона завжди мріяла про дику безлюдну землю…

Незчувся, як заснув ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину паркану: на подвір'ї двоє чоловіків пиляли дрова. Одному було років шістдесят, другому сорок. Ймовірно, це були батько та син. Вигляд мали досить нормальний. Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив самокруткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити нормально, поставити запитання. І, почавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх часів мешкають чотириродини ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в пошуках спокою. Я згадав позавчорашній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами…

Вам, мабуть, доводиться тяжко?..

Нам байдуже, відповів батько. — У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не зрозуміти… І нікому не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.

Нікого з них?

Нікого…

Отже, я перший?

Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині.

Ми помовчали. Ярозмірковуючи про те, як повести розмову далі, вони… Мені здалося, що вони думають про те саме.

Тобто ваша мета спокій? спробував сформулювати свою цікавість я. Але ж повинна бути ще якась життєва філософія, котра змушує вас жити ось так ховатися від цивілізації, прогресу, нових знань…

У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим законам, відповів батько. І перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував проникнути в її суть, виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних правил. Ось вони:

а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що втратив його; б) втративши його випадково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і страждаєш від того, що воно десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тоді віра в нього залишається незмінною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і ніхто не скористається ним. Воно всередині тебе. Назавжди.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: