— Нічого собі! — усміхнувся я. — Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її безкорисну чарівність, її треба… з'їсти, знищити, розтоптати?
— Так, — напрочуд серйозно відповів батько.
— Звичайно, — підтвердив син.
Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що спало мені на думку в цюкоротку мить, не вкладалося в жодні слова — тільки в нудотний жах і тремтіння в кінцівках, як перед операцією…
Намагаючись нічим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах увійшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогник у кутку за завісою… Розмитий обрис за нею…
Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп'ятий метелик, висіла шифонова хустка. Мій подарунок — із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою…
— Що це? — захриплим голосом запитав я.
— Даремно ви так… — насупився батько. — Ви спаплюжили частину нашої моралі. Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти — негайно тікайте звідси! Поки ще є час до Великої Ради…
Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І — не брешу! — краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися… Призахідне сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши голову руками. Мені хотілося рити землю біля кожного пагорба, під кожним деревом. Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але знайду… Що? Що я хотів відшукати?!
Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь куля все-таки влучила в мене…
…Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до ранку. Прийшовши до тями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв наді мною нерухомо, немов пам'ятник.
Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь. Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно поглянув на хлопчика — вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові, останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього. Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої вуха і рот. Він виявився глухонімим…
Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в очі. Я понишпорив у нагрудній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.
Потім швидко підвівся. «Зараз втече», — вирішив я. Він справді відскочив від мене на кількаметрів іраптом… О, це була справжня вистава! Він став дивно рухатися, зображаючи чиюсь ходу, — погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу, тягнув носок, як невправний танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер і з питальною розгубленістю поглянув на мене. «Що?» — кивком голови запитав я.
Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був майже лисим. Вочевидь, таким чином він хотів розважити мене. «Досить! Молодець!» — жестом похвалив його я, все ще морщачись від болю.
Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби витираючи попередні картини. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне пасмо й провів п'ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся собі на спину. Я закляк. Я побачив ТІ Так чітко, що в мене занило серце. Як я міг забути ці жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором…
Я схилився над фотокарткою і вперше за все життя звідав, що таке сльози.
Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчув, що сорочка в тому місці одразу промокла…
Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше нічого не хотів знати! Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те, що нічого не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було віддати іншим. І тому міг би жити вічно — порожньо й байдуже. Міг би стати достойним мешканцем Гондвани.
Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався, підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хотів іти за ним. Мабуть, його батьки нічим не відрізнялися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помітивши мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом зараз він повернеться, ведучи її за руку!
І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижні історії й гарні пісні — адже я знав їху дитинстві! Навчуся радіти простим проявам життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.
Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настільки, що я навіть на мить засліп.
…Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в кулак. Сівши біля мене, він розкрив долоню — на ній лежало намисто та… іржавий цвях.
Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради мене і того, про що я міг тільки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можливо, заради цього простого жесту — взяти за руку того, хто цього потребує, —я і приїхав сюди?Можливо, ВОНА знала, що я ще здатен на це?
…Я повів хлопчика до берега. Море було спокійне. Я швидко розклав вогнище, зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потім ми завмерли, з хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний знак!
Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу, стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко розвернулася.
Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддалявся. За якусь мить його поглинув туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, яке я так легко випустив із рук кілька років тому.
Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміхнутися…»
…У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був він взагалі? Чоловік підвівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?».
— Ви вільні, — відповіла я.
— Авжеж! — усміхнувся він. — Ви — також. Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі
речі.
Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.
— Красунчик, чи не так?
Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.
Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі працюють в одному місці? Бр-р-р…
Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.
У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють. Вони стояли напружені й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки. Але треба було дочекатися тепла.
Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав'ярні на околиці якого-небудь іноземного міста — Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще — Варшави! (У мене величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Кав'ярня маленька — на сім столиків. Маленька й порожня. За скляними дверима барабанить весняний дощ. Дерев'яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й тиша. Звідкись лине музика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідниця — дві яскравих плями, вона тільки закінчила прибирати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її дім — далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно рухається серед перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ, музика, цей маленький простір і вона. Це — правда, реальність. Решта — не має жодного значення… За вікном і справді розпочався дощ — перший дощ після довгої зими.