— Наступного чи підете додому? — знову зазирнула у двері медсестра.
На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не посміхатися їм і вдавати зверхність — вони починають ставитися до тебе з більшою повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.
До кінця так званого робочого дня лишалося кілька годин. Але мені вже не терпілося скоріше познайомитися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила запросити когось із жіночої палати.
— Це — наша «фінка», — сказала медсестра, — вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз порегочете…
Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська. Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.
Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:
— У мене немає підстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних підстав. Жодних!
Як завжди, я обережно натиснула кнопку магнітофона. Після останнього відвідувача на плівці ще лишилося місце.
Увечері я переслухала запис:
«…У мене немає підстав скаржитися на долю.
Після закінчення роботи я рушаю вечеряти до «Са-аги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся без велосипеда. Просто йду, дихаю свіжим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де мешкають письменники й актори) лине запах прілих соснових голок, грибів та синьоі-синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) — такий повітряний коктейль замінює мені цілу упаковку вітамінів.
Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут — велетенські. На перше — суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге — стейк-філе з лосося, загорнуте в бекон, до нього — картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-карельському і соус із ягід ялівцю. У «Хароль-ді» я випиваю чарочку (не більше ЗО грамів) фірмового морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.
У мене немає підстав скаржитися на долю…
На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така…». І слів не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не беруть — тільки довгоногих, струнких, ловких. Якби не небо — сиділа б я в селі під Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»… А це дуже-дуже смачно, по-фінському — «херкулліста».
З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С», замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, — короткий ніс, великі, широко посаджені очі, — і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із Гель-сінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося пізніше, бізнесу нього мале-е-е-нький (щось пов'язане з постачанням консервованої морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей, котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.
А через півтора року після весілля з'ясувалося, що Арто Ваатан —романтик. Я таких самих зустрічала п у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок давнім фінським прислів'ям: «Хочеш бути багатим — працюй у місті, хочеш бути щасливим і вільним — стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай би й так, проте будинок він заповів дітям…
Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді! Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене — все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах. Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до себе! А вже згодом був цей музей…
— Не знаю, просто не знаю, що й робити… — чула, як говорить директор роува Саатаннен. — Який тут може бути вихід?..
Вона не знала, що перегородка між п кабінетом та підсобним приміщенням тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має тонкий смак, мабуть, і решта в ній — тонке, делікатне…
— Який може бути вихід? — продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пай-ве. — Що з нею робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні… Скільки ж її тут тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з дитячої літератури.
— Та вона, корова, усім тут впоперек горла! — говорить роува Пайве і навіть зубами клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). — Невже сама не розуміє? Навіщо ви її підібрали?!
— Ви занадто суворі, — уриває її директорка.
— Це ви занадто м'які, роува! — не вгаває адміністраторка. — Ті місце—у притулку для самотніх.
Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою пустелею в пошуках трави…
Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло, різнобарвні кахлі й дуже добре
пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову сукню — я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія — низька, на грудях — великий оксамитовий бант, знизу — широка оборка. Вії та губи я завжди ретельно підкреслюю — лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж працювати на людях!
Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.
Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на місці. Хвилююся, чи не зім'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.
Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев'ять книжок. І зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я. Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до експозиції, я розповідаю їм нові казки — продовження історій про родину кумедних лісових істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб — не приведи Боже! — не почула роува Пайве! Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» — сказав він.
З того часу моє ім'я — Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап'є-маше та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця… Ми розпалювали камін і виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.
Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем — експозиційну залу поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи морщаться, вони починають рухатися і сміятися… Мені подобається спостерігати, як лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те, як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю то про ненажерливе свято — Різдво, для котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…