Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Нічого собі! усміхнувся я. Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її безкорисну чарівність, її треба… з'їсти, знищити, розтоптати?

Так, напрочуд серйозно відповів батько.

Звичайно, підтвердив син.

Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що спало мені на думку в цюкоротку мить, не вкладалося в жодні слова тільки в нудотний жах і тремтіння в кінцівках, як перед операцією…

Намагаючись нічим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах увійшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогник у кутку за завісою… Розмитий обрис за нею…

Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп'ятий метелик, висіла шифонова хустка. Мій подарунок із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою…

— Що це? захриплим голосом запитав я.

Даремно ви так… насупився батько. Ви спаплюжили частину нашої моралі. Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти негайно тікайте звідси! Поки ще є час до Великої Ради…

Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І не брешу! краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися… Призахідне сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши голову руками. Мені хотілося рити землю біля кожного пагорба, під кожним деревом. Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але знайду… Що? Що я хотів відшукати?!

Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь куля все-таки влучила в мене…

…Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до ранку. Прийшовши до тями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв наді мною нерухомо, немов пам'ятник.

Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь. Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно поглянув на хлопчика вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові, останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього. Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої вуха і рот. Він виявився глухонімим…

Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в очі. Я понишпорив у нагрудній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.

Потім швидко підвівся. «Зараз втече», вирішив я. Він справді відскочив від мене на кількаметрів іраптом… О, це була справжня вистава! Він став дивно рухатися, зображаючи чиюсь ходу, погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу, тягнув носок, як невправний танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер і з питальною розгубленістю поглянув на мене. «Що?» кивком голови запитав я.

Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був майже лисим. Вочевидь, таким чином він хотів розважити мене. «Досить! Молодець!» жестом похвалив його я, все ще морщачись від болю.

Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби витираючи попередні картини. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне пасмо й провів п'ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся собі на спину. Я закляк. Я побачив ТІ Так чітко, що в мене занило серце. Як я міг забути ці жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором…

Я схилився над фотокарткою і вперше за все життя звідав, що таке сльози.

Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчув, що сорочка в тому місці одразу промокла…

Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше нічого не хотів знати! Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те, що нічого не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було віддати іншим. І тому міг би жити вічно порожньо й байдуже. Міг би стати достойним мешканцем Гондвани.

Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався, підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хотів іти за ним. Мабуть, його батьки нічим не відрізнялися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помітивши мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом зараз він повернеться, ведучи її за руку!

І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижні історії й гарні пісні адже я знав їху дитинстві! Навчуся радіти простим проявам життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.

Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настільки, що я навіть на мить засліп.

…Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в кулак. Сівши біля мене, він розкрив долоню на ній лежало намисто та… іржавий цвях.

Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради мене і того, про що я міг тільки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можливо, заради цього простого жесту взяти за руку того, хто цього потребує, я і приїхав сюди?Можливо, ВОНА знала, що я ще здатен на це?

…Я повів хлопчика до берега. Море було спокійне. Я швидко розклав вогнище, зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потім ми завмерли, з хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний знак!

Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу, стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко розвернулася.

Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддалявся. За якусь мить його поглинув туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, яке я так легко випустив із рук кілька років тому.

Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміхнутися…»

…У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був він взагалі? Чоловік підвівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?».

— Ви вільні, — відповіла я.

— Авжеж! — усміхнувся він. — Ви — також. Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі

речі.

Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.

— Красунчик, чи не так?

Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.

Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі працюють в одному місці? Бр-р-р…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: