Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

— Наступного чи підете додому? — знову зазирнула у двері медсестра.

На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не посміхатися їм і вдавати зверхність — вони починають ставитися до тебе з більшою повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.

До кінця так званого робочого дня лишалося кілька годин. Але мені вже не терпілося скоріше познайомитися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила запросити когось із жіночої палати.

— Це — наша «фінка», — сказала медсестра, — вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз порегочете…

Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська. Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.

Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:

— У мене немає підстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних підстав. Жодних!

Як завжди, я обережно натиснула кнопку магнітофона. Після останнього відвідувача на плівці ще лишилося місце.

Увечері я переслухала запис:

«…У мене немає підстав скаржитися на долю.

Після закінчення роботи я рушаю вечеряти до «Са-аги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся без велосипеда. Просто йду, дихаю свіжим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де мешкають письменники й актори) лине запах прілих соснових голок, грибів та синьоі-синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) такий повітряний коктейль замінює мені цілу упаковку вітамінів.

Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут велетенські. На перше суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге стейк-філе з лосося, загорнуте в бекон, до нього картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-карельському і соус із ягід ялівцю. У «Хароль-ді» я випиваю чарочку (не більше ЗО грамів) фірмового морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю…

На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така…». І слів не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не беруть тільки довгоногих, струнких, ловких. Якби не небо сиділа б я в селі під Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»… А це дуже-дуже смачно, по-фінському «херкулліста».

З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С», замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, короткий ніс, великі, широко посаджені очі, і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із Гель-сінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося пізніше, бізнесу нього мале-е-е-нький (щось пов'язане з постачанням консервованої морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей, котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.

А через півтора року після весілля з'ясувалося, що Арто Ваатан романтик. Я таких самих зустрічала п у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок давнім фінським прислів'ям: «Хочеш бути багатим працюй у місті, хочеш бути щасливим і вільним стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай би й так, проте будинок він заповів дітям…

Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді! Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах. Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до себе! А вже згодом був цей музей…

Не знаю, просто не знаю, що й робити… чула, як говорить директор роува Саатаннен. Який тут може бути вихід?..

Вона не знала, що перегородка між п кабінетом та підсобним приміщенням тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має тонкий смак, мабуть, і решта в ній тонке, делікатне…

Який може бути вихід? продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пай-ве. — Що з нею робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні… Скільки ж її тут тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з дитячої літератури.

Та вона, корова, усім тут впоперек горла! говорить роува Пайве і навіть зубами клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). Невже сама не розуміє? Навіщо ви її підібрали?!

Ви занадто суворі, уриває її директорка.

Це ви занадто м'які, роува! не вгаває адміністраторка. Ті місцеу притулку для самотніх.

Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою пустелею в пошуках трави…

Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло, різнобарвні кахлі й дуже добре

пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову сукню я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія низька, на грудях великий оксамитовий бант, знизу широка оборка. Вії та губи я завжди ретельно підкреслюю лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж працювати на людях!

Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.

Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на місці. Хвилююся, чи не зім'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.

Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев'ять книжок. І зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я. Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до експозиції, я розповідаю їм нові казки продовження історій про родину кумедних лісових істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб не приведи Боже! не почула роува Пайве! Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» сказав він.

З того часу моє ім'я Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап'є-маше та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця… Ми розпалювали камін і виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.

Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем експозиційну залу поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи морщаться, вони починають рухатися і сміятися… Мені подобається спостерігати, як лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те, як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю то про ненажерливе свято Різдво, для котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: