Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве, швидко вмикаю світло…
— Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала для вас, любі діти! — бадьоро закінчую екскурсію.
…О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм насняться Чіпкі Лапки. І вони — ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки взимку, — довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.
А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!
Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них — моя родина.
— Туве, тобі тепло? Тобі весело?—питає Мумі-мама.
— Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? — питає Мумі-тато.
Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що мені немає кому приготувати індичку на Різдво. І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів —родина Мумі Тролів, фрекен Снорк, Сніфф, Снусмумрик, — оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м'які подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.
Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги своєю вовняною хусткою…
— Спи, моя ріднесенька, — каже Мумі-мама. — Завтра настане новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами…
Я засинаю щасливою.
У мене немає підстав скаржитися на долю…»
…Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я досить добре. І потім — ім'я… Велика магія інерції.
Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і — з проміжками у кілька хвилин — натискаю на кнопку «Кесоні», тоді на них виходить якесь незрозуміле жаб'яче кумкання.
— Розумієте, — пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), — частіше за все симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюци-нарно-параноїдного станів, апатичного ступора, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.
У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на касету, — вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і нервово намагається відкрутити його:
— Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час повторюють одні й ті самі фрази…
У мене немає підстав скаржитися на долю… У мене немає підстав скаржитися на долю… У мене… …Тепер у мене точно їх немає! — Може, кави? — каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли крихти хліба — мабуть, щойно з'їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.
Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або — стопа, або мочка вуха. Вухо — це взагалі… Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.
Вдома я відшукую на полицях монографію професора Б. А. Целібєєва з історією хвороби Ван Гога:
«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліжка Гогена й уважно дивився на нього…
Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і лягав у своє ліжко…
Наступного ранку в кав'ярні Вінсент зненацька запустив склянкою з абсентом у голову побратима…
Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, відвів додому й поклав на ліжко…
Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом…
Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, мабуть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схиливши голову, побіг додому…».
Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупиняв кровотечу…
Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку розпусти, до якого часто навідувався…
Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі словами: «Ось. Сувенір. Від мене».
Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув…
Наступного ранку до нього постукала поліція зі звинуваченням у нападі на Гогена…
Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час перебував у збудженому стані…
Періодично він замовкав і заклякав в одній позі…
Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав його:
"Людство — це збіжжя, яке належить зжати…"»
…Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м'ясисте. Його важко ненавидіти, адже на перший погляд воно — беззахисне і довірливе. У нього можна ввіткнути сережку, нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й описувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахисні окуляри і часом живе своїм відокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І тому воно — підступне. Від того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.
Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів'яло і звисає на плече, як торішній листок…
Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним рудим волоссям і блідим пласким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима — і вона спаде, як жаб'яча шкіра, а під нею з'явиться щось незвичайне — срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло чужопланетянки або — зовсім нічого…
— Сирота… — прошепотіла до мене медсестра, — вважає себе Жанною д'Арк.
Вона багатозначно гмикнула і зачинила за собою Двері.
Дівчина мовчала, опустивши очі.
— Жанно, — промовила я дуже тихо, — Жанно, не бійся… Я тобі вірю…
Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-си-німи очима. Мені навіть здалося, що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала послухати її історію.;.
«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене, — за мною!». У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик сонячних зайчиків і вишивати шовковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.
«Той, хто вірить у мене…»
Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немовлят, ані тут, у Притулку. Пам'ятаю, коли мені було п'ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомінкий дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути —разом з усіма. .
Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт!
Ось перший спогад про це почуття своєї «трикут-ності».
…Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась, намагаючись уловити сенс їхньої розмови за уривчастими фразами.
— Воно таке чорне-чорне, — казала одна, — чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж світиться чорнотою!
— І на ньому — зірки! — із захопленням підхопила інша. — Такі золоті-золоті, аж срібні!