У мене навіть перехопило подих від- краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і вимовила якнайголосніше:
— А в мене є така сукня!
Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянувши одна на одну, ніби цю репліку виголосила якась з них. А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.
Так само було й з рештою. І потім, коли минули роки. Мене не помічали. Про мене не говорили. Навіть нянечки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев'яних чобітків. Через це я й боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам'ятаю, дивилася вниз, на підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися.
Якось я випадково почула, як Верховна Настоятель-ка давала вказівки сестрі-хазяйці:
— Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І… І ось що… — зніміть люстро. Воно їй ні до чого.
Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій незатишній кімнатці з видовженим та глибоким вікном. Таким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля нього я просиджувала довгі літні вечори і вишивала троянду, лілеї та латаття.
…Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.
Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали мені безліч цікавих речей. Наприклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають маленькі крилаті люди…
Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, певно, могли чути інші), і голоси відповідали. Але відповідали лише для мене. Це було прикро! Адже ровесники тоді сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самоті —у суцільній тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я, переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.
— Чому вони втікають? — запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-під моїх вій.
«Тому що мало знають,—відповідали голоси, — багато їдять, багато сплять… Тому що вони — круглі та гладкі…»
— А я? Яка я? — запитувала в них (у мене ж не було люстерка).
«Ти — різна…»
— А я можу стати круглою та гладкою? — сподіваючись, питала знову.
«Можеш, — чула у відповідь. — Звичайно, можеш. Але тоді ми підемо…»
Аяж так боялася лишитися без їхніх історій! Хоча бавитися з іншими дітьми мені також дуже кортіло! Суперечності терзали мене. Я мріяла бути такою, як інші. Щоб не опускати очей, щоб брати участь у загальних розмовах, бути рівною серед рівних. Водночас мені потрібно було знати відповіді на тисячі запитань. А їх могли дати тільки голоси, котрі чомусь обрали своїм мешканням мою бідну, завжди похилену голову. Через них я відчувала себе вигнанцем.
Але не тільки через них! Було, швидше за все, ще щось, чого я не могла збагнути своїм дитячим розумом.
— Ти мусиш соромитися! — часто чула я від учителів та вихователів. І намагалася якнайшвидше сховатися у свою кімнатку, сісти біля вікна та взятися до вишивання зашифрованої фрази. «Той, хто вірить у мене…»
Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, моторні пальці з голкою — вони здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?
Розглядала свої ноги і перекидала косу на плече—вона була дивовижного кольору… Можливо, це підстава для сорому?
А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула колискову:
Дін-дон! Буде сон… Трень-брень! Буде день… Тік-так! Буде знак… Тонь-тінь! Буде кінь… Бом-бім! Буде дім…
Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: «Сон-день-знак-кінь-дім». І розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та поїду туди, де мені вірять. Поїду додому…
Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У Притулку працювала в саду, пряла й ткала, носила воду з криниці. Коли мені виповнилося шістнадцять, за традицією мені подарували пиріг із шістнадцятьма свічками. Але поставили його не в загальній залі, як це робилося для інших, а просто занесли мені до кімнати, щоб я з'їла його сама. Я спробувала покликати до себе тих, з ким прожила тут усі ці роки. Але голос мій був занадто тихим і тремтів, я, як завжди, не підводила очей—мене ніхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не почули…
Пиріг був кислий і солоний. Я кидала крихти за вікно, і їх не клювали навіть пташки. Я дивилася на високий кам'яний мур Притулку, на п'ятачок подвір'я з жовтою травою, куди ніколи не діставалися сонячні промені. І сама відчувала себе травою — зів'ялою і скошеною.
Життя в Притулку тривало за усталеним розкладом: уранці — молитва і сніданок у великій залі за довгими дерев'яними столами, удень — уроки, праця, потім — обід і півгодинний сон. Потім — вивчення нових молитов і вечірня служба в кам'яній каплиці. Тільки раз на рік брама відчинялася й лунала музика. Це означало, що всі, кому виповнилося шістнадцять, вирушають у Велике Життя.
Але для того щоб ось так залишити Притулок, необхідно мати на себе попит, тобто письмове підтвердження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким нетерпінням я чекала цієї миті! Але… На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову чула:
— Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не потрібна!
І це було правдою.
Тільки одного разу на кілька хвилин я відчула цей дивний стан потрібності комусь. Але це мене лише злякало…
…Зазвичай на вечірню молитву ходили тільки старші вихованці, менші молилися в класах під наглядом вихователів. Щоправда, я завжди молилася окремо—у своїй кімнаті. І хоча слова молитви висіли в мене на стіні у великій залізній рамці, зізнаюся, я грішила й ніколи не поглядала на неї — адже за мною ніхто не спостерігав. Я підводила очі, дивилася на верхній вітраж свого віконця й щоразу промовляла щось своє або те, що підказували голоси.
Так було, доки я не подорослішала. А вже тоді почала ходити в каплицю разом з усіма. Ми йшли довгою чередою, завжди босі (навіть у лютий мороз!) і несли свічки.
Овальна пащека каплиці по черзі ковтала вогники. Я завжди пасла задніх і не квапилася: дуже не хотілося віддавати свічку голодному чорному проваллю.
У каплиці стояли вузькі кам'яні лави. Ми сідали, щільно притискаючись одне до одного, й тремтіли від холоду. Вихователі накривали наші змерзлі коліна обліз-лими ковдрами, які пахли воском. Це було дуже милосердно з їхнього боку.
Свічки, котрі ми приліплювали до стін, тьмяно поблискували. Як завжди, до кафедри виходив Кращий Вихованець і виголошував слова нашої притулковоїмолитви. Решта тільки повторювала закінчення фраз. Ось тоді я нарешті дізналася, що написано на жовтому папері в залізній рамці.
— Ми хочемо, щоб завжди було багато води і мила! — промовляв відмінник. — Ми хочемо м'яса, хліоа та теплого одягу! Ми хочемо багато працювати, щоб заслужити ситість і повагу в суспільстві! Мила й води! Мила й води! Мила й води!
Я повторювала закінчення речень тихіше від усіх, майже нечутно. Ці слова були набагато гірші за ті, котрі вигадувала я. Чи мені це тільки здавалося?
Розмірковуючи на цю тему,яраптом відчула,що ковдра, під якою скупим теплом зігрівалися мої змерзлі коліна, ніби заворушилася, посунулася і трохи піднялася, утворивши над колінами прохолодну повітряну подушку. Тієї ж миті щось вологе, тремтяче й тепле повільно поповзло по нозі, піднімаючись дедалі вище і вище… Слизький жар зупинився на рівні коліна. Здавалося, що мені в пелену поклали теплу гнилу рибу, яка зараз розтечеться по ногах, розповсюджуючи огидний ядучий сморід.
До мене ще ніхто не доторкався — у Притулку це вважалося поганою ознакою. (Часом крізь щит опущених вій до мене долинали історії, котрі траплялися поміж моїми однолітками. Вони зіштовхувалися, розбивалися на пари, плескали одне одного по плечах, скублися…
Від подібних маніпуляцій з найдальшого кутка Притулку часом долинав дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обителі Немовлят і Верховна Настоя-телька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сіре простирадло…)