Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на місці. Хвилююся, чи не зім'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.

Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев'ять книжок. І зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я. Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до експозиції, я розповідаю їм нові казки продовження історій про родину кумедних лісових істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб не приведи Боже! не почула роува Пайве! Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» сказав він.

З того часу моє ім'я Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап'є-маше та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця… Ми розпалювали камін і виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.

Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем експозиційну залу поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи морщаться, вони починають рухатися і сміятися… Мені подобається спостерігати, як лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те, як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю то про ненажерливе свято Різдво, для котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…

Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве, швидко вмикаю світло…

Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала для вас, любі діти! бадьоро закінчую екскурсію.

…О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм насняться Чіпкі Лапки. І вони ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки взимку, довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.

А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!

Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них моя родина.

Туве, тобі тепло? Тобі весело?питає Мумі-мама.

Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? питає Мумі-тато.

Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що мені немає кому приготувати індичку на Різдво. І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів родина Мумі Тролів, фрекен Снорк, Сніфф, Снусмумрик, оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м'які подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.

Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги своєю вовняною хусткою…

Спи, моя ріднесенька, каже Мумі-мама. Завтра настане новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами…

Я засинаю щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю…»

…Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я досить добре. І потім — ім'я… Велика магія інерції.

Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і — з проміжками у кілька хвилин — натискаю на кнопку «Кесоні», тоді на них виходить якесь незрозуміле жаб'яче кумкання.

— Розумієте, — пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), — частіше за все симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюци-нарно-параноїдного станів, апатичного ступора, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.

У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на касету, — вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і нервово намагається відкрутити його:

— Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час повторюють одні й ті самі фрази…

У мене немає підстав скаржитися на долю… У мене немає підстав скаржитися на долю… У мене… …Тепер у мене точно їх немає! — Може, кави? — каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли крихти хліба — мабуть, щойно з'їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.

Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або — стопа, або мочка вуха. Вухо — це взагалі… Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.

Вдома я відшукую на полицях монографію професора Б. А. Целібєєва з історією хвороби Ван Гога:

«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліжка Гогена й уважно дивився на нього…

Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і лягав у своє ліжко…

Наступного ранку в кав'ярні Вінсент зненацька запустив склянкою з абсентом у голову побратима…

Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, відвів додому й поклав на ліжко…

Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом…

Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, мабуть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схиливши голову, побіг додому…».

Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупиняв кровотечу…

Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку розпусти, до якого часто навідувався…

Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі словами: «Ось. Сувенір. Від мене».

Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув…

Наступного ранку до нього постукала поліція зі звинуваченням у нападі на Гогена…

Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час перебував у збудженому стані…

Періодично він замовкав і заклякав в одній позі…

Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав його:

"Людство — це збіжжя, яке належить зжати…"»

…Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м'ясисте. Його важко ненавидіти, адже на перший погляд воно — беззахисне і довірливе. У нього можна ввіткнути сережку, нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й описувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахисні окуляри і часом живе своїм відокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І тому воно — підступне. Від того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: