Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів'яло і звисає на плече, як торішній листок…

Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним рудим волоссям і блідим пласким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима — і вона спаде, як жаб'яча шкіра, а під нею з'явиться щось незвичайне — срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло чужопланетянки або — зовсім нічого…

— Сирота… — прошепотіла до мене медсестра, — вважає себе Жанною д'Арк.

Вона багатозначно гмикнула і зачинила за собою Двері.

Дівчина мовчала, опустивши очі.

— Жанно, — промовила я дуже тихо, — Жанно, не бійся… Я тобі вірю…

Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-си-німи очима. Мені навіть здалося, що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала послухати її історію.;.

«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене, за мною!». У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик сонячних зайчиків і вишивати шовковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.

«Той, хто вірить у мене…»

Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немовлят, ані тут, у Притулку. Пам'ятаю, коли мені було п'ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомінкий дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути разом з усіма. .

Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт!

Ось перший спогад про це почуття своєї «трикут-ності».

…Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась, намагаючись уловити сенс їхньої розмови за уривчастими фразами.

— Воно таке чорне-чорне, казала одна, чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж світиться чорнотою!

І на ньому зірки! із захопленням підхопила інша. Такі золоті-золоті, аж срібні!

У мене навіть перехопило подих від- краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і вимовила якнайголосніше:

А в мене є така сукня!

Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянувши одна на одну, ніби цю репліку виголосила якась з них. А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.

Так само було й з рештою. І потім, коли минули роки. Мене не помічали. Про мене не говорили. Навіть нянечки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев'яних чобітків. Через це я й боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам'ятаю, дивилася вниз, на підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися.

Якось я випадково почула, як Верховна Настоятель-ка давала вказівки сестрі-хазяйці:

Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І… І ось що… зніміть люстро. Воно їй ні до чого.

Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій незатишній кімнатці з видовженим та глибоким вікном. Таким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля нього я просиджувала довгі літні вечори і вишивала троянду, лілеї та латаття.

…Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.

Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали мені безліч цікавих речей. Наприклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають маленькі крилаті люди…

Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, певно, могли чути інші), і голоси відповідали. Але відповідали лише для мене. Це було прикро! Адже ровесники тоді сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самоті у суцільній тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я, переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.

Чому вони втікають? запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-під моїх вій.

«Тому що мало знають,відповідали голоси, багато їдять, багато сплять… Тому що вони круглі та гладкі…»

А я? Яка я? запитувала в них (у мене ж не було люстерка).

«Ти різна…»

А я можу стати круглою та гладкою? сподіваючись, питала знову.

«Можеш, чула у відповідь. Звичайно, можеш. Але тоді ми підемо…»

Аяж так боялася лишитися без їхніх історій! Хоча бавитися з іншими дітьми мені також дуже кортіло! Суперечності терзали мене. Я мріяла бути такою, як інші. Щоб не опускати очей, щоб брати участь у загальних розмовах, бути рівною серед рівних. Водночас мені потрібно було знати відповіді на тисячі запитань. А їх могли дати тільки голоси, котрі чомусь обрали своїм мешканням мою бідну, завжди похилену голову. Через них я відчувала себе вигнанцем.

Але не тільки через них! Було, швидше за все, ще щось, чого я не могла збагнути своїм дитячим розумом.

Ти мусиш соромитися! часто чула я від учителів та вихователів. І намагалася якнайшвидше сховатися у свою кімнатку, сісти біля вікна та взятися до вишивання зашифрованої фрази. «Той, хто вірить у мене…»

Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, моторні пальці з голкою вони здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?

Розглядала свої ноги і перекидала косу на плечевона була дивовижного кольору… Можливо, це підстава для сорому?

А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула колискову:

Дін-дон! Буде сон… Трень-брень! Буде день… Тік-так! Буде знак… Тонь-тінь! Буде кінь… Бом-бім! Буде дім…

Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: «Сон-день-знак-кінь-дім». І розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та поїду туди, де мені вірять. Поїду додому…

Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У Притулку працювала в саду, пряла й ткала, носила воду з криниці. Коли мені виповнилося шістнадцять, за традицією мені подарували пиріг із шістнадцятьма свічками. Але поставили його не в загальній залі, як це робилося для інших, а просто занесли мені до кімнати, щоб я з'їла його сама. Я спробувала покликати до себе тих, з ким прожила тут усі ці роки. Але голос мій був занадто тихим і тремтів, я, як завжди, не підводила очеймене ніхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не почули…

Пиріг був кислий і солоний. Я кидала крихти за вікно, і їх не клювали навіть пташки. Я дивилася на високий кам'яний мур Притулку, на п'ятачок подвір'я з жовтою травою, куди ніколи не діставалися сонячні промені. І сама відчувала себе травою зів'ялою і скошеною.

Життя в Притулку тривало за усталеним розкладом: уранці молитва і сніданок у великій залі за довгими дерев'яними столами, удень уроки, праця, потім обід і півгодинний сон. Потім вивчення нових молитов і вечірня служба в кам'яній каплиці. Тільки раз на рік брама відчинялася й лунала музика. Це означало, що всі, кому виповнилося шістнадцять, вирушають у Велике Життя.

Але для того щоб ось так залишити Притулок, необхідно мати на себе попит, тобто письмове підтвердження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким нетерпінням я чекала цієї миті! Але… На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову чула:

Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не потрібна!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: