…Слизька риба перетворилася на рака, котрий боляче вп'явся в мої коліна. Я боялася поворухнутися, не знала, що робити. І голоси причаїлися. Я зрозуміла: хтось, хто сидів поруч, зацікавився мною. Отже, я була потрібна? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на моїх колінах здиблювалася, ніби море в бурхливу погоду. Я мріяла про закінчення молитви.
— Хочемо! Хочемо! Хочемо! — одностайно прокричали всі. І вихователі почали скидати ковдри з наших ніг.
Я поглянула на свої коліна та литки — на них лишилися синці.
Повернувшись до своєї кімнати, я забарикадувала двері стільцем і впала на коліна перед вікном. У ньому висіла самотня зірка…
Вночі мені наснився жахливий сон. Мені навіть здалося, що все відбулося наяву…
…Двері нечутно відчиняються… У них входять двоє — Верховна Настоятелька і вихователь. У руках у Верховної — тонка довга голка, вихователь несе в руках скляний лікарський лоток Ь шматком протухлого м'яса.
— Зараз… зараз… — шепоче Верховна й занурює кінчик голки в посинілий шматок.
— Давай… давай… — шепоче Верховна, і вихователь сідає на мої ноги, Настоятелька навалюється на груди (я не можу навіть поворухнутися!) і наближає голку до моєї скроні. Я відчуваю заштрик…
— От і все, — задоволено каже вона, — вживлення відбулося. За кілька днів вона почне гнити з голови. Скажемо, що це — бубонна чума…
Вони відпускають мене. Я лежу нерухома й розпластана, розуміючи, що у мене немає виходу.
Дін-дон! Буде сон…
…Ранок вливається у вікно крізь щілини в дерев'яних рамах, немов кислий лимонний сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері — вони так само підперті стільцем, торкаюся обличчя—не болить. Але що там, біля скроні? О, якби я могла побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-далеко за горизонтом підіймається рожеве сонце.
Трень-брень! Буде день…
Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятель-ка. Невже й на мене надійшла заявка?!
— Сідай, Жанно, — сказала Настоятелька, вказуючи на велике крісло навпроти свого столу.
Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впала в це глибоке, м'яке ложе, що мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.
— Отже, Жанно, — вона говорила, як завжди, дивлячись тільки на носки моїх чобіт (я дивилася туди ж), — сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.
Я схвильовано стисла пальці. Нарешті урочиста мить настала й для мене! Я напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.
— Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому суспільству — мінімальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдячною…
(О, я була, була вдячною!)
— Так от… — Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості. — Так от, Жанно… У нашій країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?
(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)
— Але, — після паузи сказала Настоятелька, —усі робочі місця зайняті. Усі займаються справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфувати каміння або варити мило?
Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.
— Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким Притулкам, як наш, — процвітає. У нас багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, — тут вона трохи закашлялася.
Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова стати ким завгодно.
— Немає людей, котрі були б дратівниками суспільства й каталізатором прогресу. Ти мене розумієш, Жанно?
Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і вільною. І сьогодні ж залишу Притулок.
Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзвонив церковний дзвін.
Тік-так! Буде знак… До високої залізної брами мене проводжав лише сторож. І музика не грала.
Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я взяла тільки свою вишиту хусточку. Більше нічого.
Сторож розчахнув браму й затулився руками від світла.
Я також заплющила очі: по той бік наших мурів було занадто яскраво та барвисто. Я злякалася. За мною зі скреготом зачинилися ворота, клацнув замок… І настала тиша.
Я чекала, що в голові озвуться голоси, але їх не було. Невже я стала круглою та гладкою? Але, якщо це так, чого ж тоді для мене не знайшлося кращої вакансії?
Не знаю, скільки я простояла, притискаючись спиною до холодного кам'яного муру. Невпевненість і страх терзали мене. Була навіть мить, коли я ледве стрималася, щоб у відчаї не загупати в браму, благаючи впустити мене назад.
— Що мені робити? — шепотіла я. — Чому ви залишили мене?..
Довкола було тихо.
А потім у цій тиші я почула легкий шурхіт і подзвін. Він лунав з-під землі, виходив із трави, линув звідкись здалеку. Потім надійшла черга запаху… Солодкий, медовий, гіркуватий, пряний — він був різний! Я відчула, як з мене поволі випаровується холод. Розплющила очі. І захлинулася барвами, запахами та звуками. Побачила, що стою на початку великого лугу, вдалині зеленою смугою вимальовується ліс, за ним струменіє синя ріка. І небо наді мною було блакитним, а не сіро-зеленим, як у вітражах мого віконця.
Я скинула дерев'яні чоботи й боязко зробила перший крок по траві. А потім пішла швидше, затим — побігла.
Бігти лугом було дуже приємно, але я не знала—куди? Зазвичай вихованців Притулку забирав зелений екіпаж із написом «Біржа», але за мною його не прислали.
Проте на галявині я побачила… коня!
Тонь-тінь! Буде кінь…
Я ніколи ще не бачила цих дивовижних тварин зблизька. Кінь був білим. Він красиво вигинав шию, нахиляючись до трави. Помітивши мене, він весело заіржав і попрямував у мій бік. Я не злякалася. Я погладила його по круглій щоці. Кінь закивав головою, і я зрозуміла, що він запрошує мене покататися. Я озирнулася. Я ще боялася Настоятельки. Боялася, що все це — сон…
Але довкола не було ані душі.
Я наважилася залізти на круглу спину білого коня та міцно затиснути ногами його пружні боки. Ще ніколи, ніколи в житті я не відчувала такого живого й доброго тепла! Воно не було схоже на ті цупкі та вологі доторки під час молитви. Кінь пішов. І мене знову поглинув страх. Що я маю робити? Куди їхати? Кого запитати? Як знайти шлях?
Як і раніше, я лишилася на самоті. Моє чоло вкрилося холодним потом. Я дістала хустинку. Мою дитячу хустинку, моє багатство. Троянда, лілеї, латаття… Моя закодована мрія. Скільки разів мені кортіло прокричати цю фразу:
— Топ, хто вірить у мене, — за мною!
Кінь виструнчився і поніс мене вперед. А за спиною почулися дивні, хвилюючі звуки — дзвони, скреготіння, цокіт, палахкотіння прапорів, свист. Здавалося, усі звуки, які існують у світі, сконцентрувалися за моїми плечима.
Я мчала вперед і боялася озирнутися. Певної миті мені здалося, що це — погоня, котру послали за мною з Притулку. І якщо я зараз озирнуся — доведеться знову опустити голову п відчувати страх і сором до кінця своїх днів. Тому я летіла вперед, не оглядаючись. Тільки чула, як позаду наростає дивний звук. З волосся — предмета мого сорому — повипадали шпильки, торбочку з милом я викинула сама. Імовірно, зараз я виглядала згустком суцільного сорому та ганьби!
Біля самої води кінь відірвав копита від землі і злетів угору, вітер засвистів у вухах. Мені подобалася його шалена пісня!
Нехай помру від сорому, вирішила я, — тепер усе одно! І — озирнулася.
…І захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій відстані, мчала неймовірна кількість вродливих вершників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. їхніруки, ноги й волосся були подібні до моїх. їхні очі світилися
любов'ю.
Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його дзеркальному щиті я побачила те, чого не бачила ніколи. Я побачила себе… Із полотном розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на якому переплелися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов! І скільки ж їх могло проминути ще — нудотних, безбарвних та порожніх!