Та коли я зрозуміла, ЯК усе робиться, — мені набридло читати.
Незбагненним для мене лишився тільки Шекспір. Технологію інших речей я почала розуміти. І коли це сталося, вирішила — настав час змінити удачу.
Участь у загальній профанації — не мій шлях.
— Ось ви яка… — каже головний лікар, і я жахаюся: невже він прихильник модних журналів? — Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа. Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.
Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, підсмоктує, як під час голоду.
— Ну от, — каже головлікар, — зараз підемо подивимося ваш кабінет.
Він розповідає про мої обов'язки, розклад роботи, про лікарню та персонал.
Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму долю якихось нещасних своїм спілкуванням із ними.
— Я призначив вам третю і сьому палати, — каже головлікар. — Люди там тихі, спокійні. Єдине, чого їм бракує, — спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, — моє «ноу-хау».
Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виникла ідея «психоспікера» (так він назвав цю посаду). Але мені й так усе зрозуміло. — Чудова ідея! — кажу я.
Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого психоспікера. Усім хочеться говорити. І всім здається, що події його життя — важливіші за все інше. Зрештою, так воно і є…
Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер — для відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни — білі. По них в'ються пластикові зарості. Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів.
— Ну ось, — каже головлікар, — розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні — сестра-хазяйка. Вона принесе все необхідне. У коридорі сидить чергова — вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть питання — я завжди до ваших послуг.
Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка потрапила в клітку…
— І ще одне… — повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом. — Зовсім забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування. Трапляються цікаві екземпляри…
Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спостерігаючи за мною. Останнім у щілині зникає довгий м'ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий екземпляр?..
Згодом сестра-хазяйка — огрядна тітонька в синьому халаті — заносить у кімнату електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет.
Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорі».
— Зараз у нас сніданок, — каже вона, — а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось його картка. Поки що ознайомтеся.
Вона не виявляє до мене жодної зацікавленості. Для неї я — нова співробітниця.
Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самісінькі вушка.
— Авжеж! — кажу я, сідаю за стіл і розгортаю картку. Із розумним виглядом занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами. Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють двері палат. Добре, що на моїх немає віконечка, вирізаного посередині.
Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Нічого не розуміючи у специфічних термінах, перегорнувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зрештою, я не лікар — я «психоспікер», мені треба просто побалакати.
Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно пробираюся до службового туалету (для цього треба попросити ключі у «коридорної» — і це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Двері несміливо прочиняються.
— Можна?
Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім'я та прізвище.
— Будь ласка, сміливіше, — привітно кажу я, натискаючи під столом кнопку запису. — Сідайте. Давайте знайомитися.
Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борідка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із краваткою-метеликом…
— Мого імені історія не зберегла, — промовляє пацієнт. — Я — технолог. Можете називати мене так.
— Добре. А якого виробництва? — намагаюся з'ясувати я.
Він морщиться і пересмикує плечима.
— Мого імені історія не зберегла, — повторює він і продовжує: — Абіотичні фактори — ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати
струм випромінювання, зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню… Власне, я не марнославний. Суть не в тому.
Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта випромінюють незбагненну мудрість. У магнітофоні марно прокручується плівка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як перервати цей потік.
— Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.
Усе набагато простіше: було 6 дивним вписувати себе у свою історію — в рамки, побудовані власноруч для інших. У сукупності еволюційних процесів у популяції виникають нові види. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму — такої форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них…
— Це дуже, дуже цікаво, — кажу я, розуміючи, що тут — безнадійний випадок, назву якого може пояснити тільки головлікар.
Я вже не намагаюся зрозуміти. Моя справа — вислухати. Принаймні вдавати, що слухаю… Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається білий трикутник борідки. Цікаво, хто так охайно підстригає її щоранку? Невже сам? Мабуть, ні, адже пацієнтам заборонено мати ножиці… Поступово ловлю себе на тому, що мені неважливо, про що він говорить. Головне — інтонація. А вона заколисує. Я навіть здригаюся, коли він перестає говорити.
— Я зробив усе, що міг. І я вмиваю руки…
Він додає ще кілька фраз і зчіплює пальці в замок. Зараз він здається цілком нормальним. Такий собі чоловік, захоплений невідомою мені наукою.
Власне, можливо, в його монолозі є якийсь сенс?
— Добре, я вам дуже вдячна, — чемно кажу я, вимикаючи магнітофон. — Але наступного разу мені б хотілося, щоби ви відповіли на кілька моїх запитань. Домовилися?
Він слухняно киває головою. У його погляді на мить спалахує щось на кшталт іронії. Ясна річ: йому немає про що говорити з таким невігласом, як я.
Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на мене.
— До зустрічі, — кажу я.
Поглянувши на годинник, розумію, що на наступного «клієнта» у мене не вистачить ані часу, ані сил. Враховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього хотіла? — промовляю про себе. — Ти це отримала. Тихе місце, не пильну, хоч і мало оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету. Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест — механічний?
— Ну як вам? — запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.
Уявляю, що вона думає про мене.
— Цікаво, — кажу я.
— Завтра буде ще цікавіше, — безбарвним голосом промовляє жінка.
Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти й виходжу на подвір'я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він — той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до зупинки свербить потилиця…