…Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут. Просто випала нагода купити в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектарами, як у інших, — із ланами чи штучними озерами, — а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха. Відбудовував її десять років. Часом сусіди жартували:
— Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добудуєш? Грошей немає?
— Немає! — відповідав. — Ось піч ставлю. А на цеглу поки що не вистачає…
Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії які-небудь, не депутати, не правителі — наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати. Так і звикли до мене…
Часом запитають:
— На що живеш, Петровичу?
— Та, — кажу, — донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.
Вони й без того бачили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут — чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше — не зрозуміють.
Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор. Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу в густих хвилях меду. Вечір також — медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з відром свіжого молока. Або вбіжить жінка — найгар-ніша в світі. Вона буде в червоній спідниці. У намисті. І — боса. Обов'язково — боса, природна. Але тут таких не водиться.
Це—чуже життя. Мені треба піти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.
У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою металевою ручкою. Я відчиняю їх.
Це не так уже й легко — всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.
Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліф-та автоматично вмикається м'яке світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій. Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю холодильник. Там його — десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕК11-28». Падаю в крісло. Перед тим як піти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися і, як кажуть японці, знайти своє обличчя. Попереду — багато роботи.
Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у світі? На екрані «плазми» виникає знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, — зауважую я. — Підстриглася. Оченята блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні — з рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.
Придивляюсь до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!
Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як МЕНІ треба. А от інші…
Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе зрозуміло.
Тепер у душ — і до роботи.
Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки, така ж «плазма», налаштована на всі канали світу, комп'ютер, кілька десятків стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен — іншого кольору. «Родин-
ний» — червоний. Беру його й роблю перший обов'язковий дзвінок: «Люба, яків тебе плани на вечір?..».
А потім починається найголовніше. Кому — дати, у кого — забрати.
— В'ячеславе Петровичу! — волає одна слухавка. — Цього—замало! Треба не менше трьох! Чистими! Горимо!
— Готівкою? — нервово шепоче інша. — Я не встигну зібрати… Ви мене вбиваєте…
Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цей проклятий вус на руку — вислизне, тільки його й бачили. А тому рука повинна бути залізною…
— Це ваша остаточна умова? — гордо питає зелена слухавка. — Ми мусимо домовитися, інакше…
Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене — там, за стіною, в бібліотеці — всі вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таємно». І праві, і ліві, і центрові… Вони про це знають.
— В'ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?
— В'ячеславе Петровичу, номер перший —у розробці Завтра починаємо діяти. Нехай всіляка срань знає своє місце!
— В'ячеславе Петровичу, кому відвантажувати? Алло! Алло!
Марнота марнот…
Передостанній дзвінок — найприємніший. — Ти? Бачив — я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так важко… Плітки, натяки—Давай сьогодні вночі на нашому місці — в «Націоналі». Так? Я мушу віддячити, татуськуі
І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий голос. Ніяк не можу звикнути до цієї подібності!
— Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім засідань. Три особисті зустрічі — на вищому… У «Націоналі»? Добре. Буду обов'язково. Що купити додому? Сто троянд? На довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?
Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. З нефриту. Вони такі приємні — прозоро-зелені, спочатку прохолодні, а потім — теплі. Швидко нагріваються від дотику. І так само швидко холонуть.
— Усе, — кажу я в слухавку. — Приємної ночі. Заздрю. Але нічим допомогти не можу.
На тому кінці чується короткий смішок. От падлюка! Я вдаряю по нефритовому солдатику. Він із грюкотом падає на підлогу.
Перебираюся до їдальні. Там — великий довгий дубовий стіл. На ньому—канделябри зі свічками. Бездоганне сервірування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера п пробираються зі своїм вантажем слизьким тунелем.
Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми — гаванськими (я до таких звик, працюючи в дипкорпусі на Кубі) і пиво — найвищого гатунку. М'ясо, морепродукти, овочі — будь-які, аби свіжі. Газети також—свіжі. їхумене штук по п'ятдесят на день. У тому числі «Дейлі…», «Ньюс-вік», «Тайме». Ділових паперів та пошти — хоч піч топи! Роботи на всю ніч. І так — щодня.
Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встромляю в комір атласного халата нарцис. Я люблю все естетичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення — бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п'ять малюнків-оригіналів, серед яких Пікассо та Гоген, і добра сигара, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара. Стереоефект такий, що я навіть відчуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.
Я перетравлюю інформацію. І посміхаюся. Мені кумедно читати про пішаків, що вважають себе королями. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в саунах, із побрехеньками про їхні презентації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дружин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це — верхівка айсберга, несвіжа, засиджена чайками й добряче підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку. Набридлі пізнавані обличчя… Віртуальні персонажі великої гри…
А я не гра. Я живу. На моєму столі — чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.
Я думаю, що все у світі — фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі — Шекспір, у музиці — Моцарт, у малярстві — Леонардо, у науці — Паскаль. Решту, якщо добре подумати, можна розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» — мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний схід сонця за цими стінами. Тому я тут…