Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слухавка! САМ!
— Слухаю тебе, — ліниво кажу я.
— Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.
— Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.
Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в «Націоналі», й на екрані — інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що він меле?
— Перетелефоную! — кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.
Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою. Клацаю пультом. Скрізь — вакханалія.
«Покидьки! — спересердя думаю я про свою біомасу. — Ви цього домагалися—ви це отримали. Сто разів повторював: кращий спосіб утримати — дати свободу! А що тепер? Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що буде далі. Я готовий. Давно готовий. А ви?..»
Я знову беру білу слухавку.
— Що ти пропонуєш? — питаю суворо.
— Варіант сьомий, — ледь чутно вичавлює САМ.
— А чому не третій? — єхидно запитую я.
— Петровичу… Я не можу. Я боюся. Я хочу жити. Я поїду. Ти ж знаєш, у мене діти, онуки… І… і ми так не домовлялися.
— Тобто ти не хочеш сплачувати борги? Розумію. А за тобою їх так багато…
— Я знаю, знаю… Але, зрозумій, я—чистий. Я кришталево чистий. А якщо підеш ти — половина питань зникне. А іншу половину я закрию своїми людьми. Ну як?
Авжеж… За те, що смикаєш світобудову за вуса та вусики, теж треба платити, думаю я. І найвища платня — на жаль, зовсім не життя, як гадає цей плебей. Як гадають усі вони. Найдорожче — ім'я.
— Добре, — кажу я, — коли це мусить статися? — Завтра увечері, — жвавішає слухавка. — Сценарій: вранці відправляєш родину за кордон… Куди бажаєш? Називай будь-який напрямок… Далі так: охорону відпускаєш, одного лишаєш на сходах. Опівночі заходиш до ванної… Перед справою — ввімкнеш воду. Все. Вибач, що таке кажу. Але, сам розумієш, хто ж це скаже, якщо не я…
— Добре, — повторюю я, — прощай!
— Та Бог із тобою! — гуде слухавка.—Ніби насправді прощаєшся…
— Та пішов ти! — Я відключаю телефон. Здається, назавжди.
Тепер можна випити щось міцніше. Наприклад, чарку «Мартеля». Я поглядаю на годинник: друга ночі. Побачення закінчено (зазвичай воно триває не більше години). Сто троянд, як годиться, вже стоять у подружній спальні. Донька, зрозуміло, у нічному клубі, її мати — спить після чергової презентації. О, як прикро псувати цю ідилію дзвінком!
І трохи… моторошно. Усе-таки я не залізний. Хоча контракт є контракт. А справа — понад усе. Зрештою, три роки розкішного життя, без жодної відмови — непогана ціна. Пригадую, він мріяв хоча б про один…
Я беру синю слухавку. Натискаю кнопку виклику. З кожним сигналом серце важчає. Ось поговорю і вип'ю валеріанки… Уперше в житті.
— Слухаю… — шепоче рурка.
Зрозуміло, вже підкотився під теплий бік дружини. Моєї, до речі, дружини.
— Іди до ванної й увімкни воду, — наказую я. Від цієї фрази мене починає нудити: завтра в цей самий час повинно бути так само…
У слухавці забулькало та зашипіло.
— Я готовий, В'ячеславе Петровичу!—догідливо промовляє мій голос. — Кажіть, що треба? Побачення пройшло чудово! Вона вас обожнює. Слухняна дівчинка. Подарувала вам запонки зі стразами. Я при нагоді передам.
Я трохи помовчав. Не гадав, що це так важко…
— Отже, так… ЦЕ має статися завтра! У слухавці — шипіння води. Хвилини зо дві.
Я уявив його обличчя і знову пережив ту мить повного ступору, коли вперше побачив… себе, що спав на лаві в міському сквері на підстеленій під голову газеті. Тоді я вирішив подихати повітрям, вийшов зі свого мерса, довкола мене було повно охоронців… Це мене неймовірно дратувало. Мабуть, вже тоді я підсвідомо шукав виходу. І несподівано знайшов його—у вигляді волоцюги, що спокійно дрімав на лаві. Його мені підкинула доля. Потім хлопці знайшли його та привели до мене. Він був вражений не менше, ніж я. Щоправда, довелося зробити невеличку корегуючу пластику, поставити голос — тембри були схожими, але інтонації невпевнені… Я вже тоді знав, що рано чи пЬно мені доведеться піти. За власним бажанням чи за волею спецспужб, байдуже. Все одно — піти, зникнути. І тоді я запропонував йому райське життя—своє. З усіма умовами. І цією останньою — також. Він погодився. Тепер час настав.
— Це — серйозно? — нарешті вимовила слухавка. ~ Так.
— А якщо я…
— …тоді це зроблять інші, —увірвав я. — Краще — сам.
Він знову надовго замовк. Уявляю, що відбувалося в його голові. Нарешті він промовив:
— Які інструкції?
Я докладно переповів йому те, що почув півгодини тому.
— Добре, — прошепотіла слухавка, — я це зроблю.
— Прохання є? — діловим тоном запитав я. Він закашлявся.
— Мабуть, так… — вимовив він, і я напружився: зараз з'ясується, що він завів нову коханку, або розшукав стареньку матір, або зварганив на стороні дитя… Цього ще тільки бракувало! Але він продовжив так: — Вранці я замовлю не два квитки до Лондона, а три. Ні, ні, не хвилюйтесь, я все зроблю так, як обіцяв. Третій квиток — для хлопця. Для Надійчиного нареченого. Він хороший, дотепний. Але зовсім не вашого кола. Надійка
вагітна. У мене… — він знітився, — тобто у вас буде онук…
— Згоден, — відрубав я, відключаючи і цей телефон.
Похорон відбувся чудово! Обличчя на екрані були збентеженими. У випуску новин оченята моєї журналіс-точки так само блищали. Здається, у неї гора звалилася з пліч. Як, до речі, і в інших. У багатьох-багатьох інших.
Тепер я завжди спатиму нагорі, щоби чути шум сосен, рокіт річки, спів пташок, стукіт яблук, які падають у моєму саду. Я насолоджуватимусь усім цим, ніби почув усе це вперше. Як при народженні…»
…Ночі Кабірії! Як виявилося, сьогодні субота. Я вийшла перед своєю зупинкою, нині мені не хочеться одразу тікати в свою нірку. Вирішила пройтися центральною вулицею. У вихідні тут припиняється рух і люди гуляють проїжджою частиною. На кожному кроці — кольорові кульки, клоуни, оркестри. Колись, багато років тому, я спостерігала те саме в Марбурзі — кульки, клоуни, вуличні музики. Усі танцюють. Клоун може непомітно йти за тобою, повторюючи всі рухи, і натовп помирає від сміху. Тепер таке докотилося й сюди… «Ночі Кабірії», останні його кадри — геніальна річ на всі часи. Маленька й негарна Джульєтта Мазіна йде посеред карнавалу. По щоках течуть чорнильні сльози, а потім, поволі, захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися. Посмішка — єдине, що ми можемо протиставити всім чорним сльозам. Посмішка — це героїзм. Щоразу, йдучи в подібному натовпі, я намагаюся відшукати таку Кабірію. Адже навіть серед суцільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими чорнила. До неї треба посміхнутися, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все минається. Минеться й це». І тому вона гадає, що ця карнавальна ніч — остання в її житті.
Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Обличчя, які трапляються на шляху, гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.
Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого помешкання найдовшим маршрутом. І на одній із зупинок нарешті бачу її. Цього разу вона — в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки… Але перед тим як помітити її, звертаю увагу на симптом масового психозу: хтось один повертається до вікна й зітхає: «О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться. А там, на вулиці, — троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. її зелена блузка задерлася до грудей, оголивши кругле черево, що звисає з-під тугого паска білих штанів. Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.