Увесь тролейбус дивиться на цю трійцю. Жінки зітхають, чоловіки сміються.
Дівчинка у білих гольфах, чорній спідничці у складку, білому светрику. У неї довга русява коса, волосся зачесане назад, і від того обличчя здається круглим та ніжним. Усією шкірою я відчуваю її стан, ніби ця дівчинка — я сама. Вона посміхається. її зніяковіла застигла посмішка звернена до оточуючих — до всієї вулиці, до цього тролейбуса. Ця посмішка — просто малюнок на блідому обличчі. А ще — великий, ні з чим не зрівняний дитячий подвиг. Я знаю: під нею, під цією посмішкою, під ніжною блідою шкірою тріпоче кожен лицевий нерв і очі так само сповнені чорнила. Але це — дорослий стан, його треба приховати, вона лише маленька дівчинка, вона робить вигляд, що з нею — все гаразд, їй не потрібна жалість. Я знаю: якщо зараз хтось погладить її по голові — чорнило не стримати, схований танок нервів викривить обличчя, і настане… кінець світу. Маленький кінець світу всередині однієї, окремо взятої людини… Тому зараз їй треба сконцентрувати всю свою волю, витримати цю дорогу сорому й дістатися дому, свого ліжка, зачинити двері, з головою залізти під ковдру.
Або… Або зустріти на своєму шляху добру фею, про яку читала у книжках. Фея візьме її за руку й посадить у карету, повезе високо й далеко від цього сорому.
Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ніби протвережує всіх, виводить зі ступору — тролейбус рушає з місця, обличчя відлипають від скла.
Я вловлюю момент, коли він намагається перевернути її вивернуту «коліньми назад» фігуру, обоє зосе- ' реджені на цьому складному процесі.
— Привіт! — кажу я дівчинці якомога простіше. — Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж знаєш свою адресу.
Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого вона так боїться, — співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка знизує плечима, вона не знає, як реа-
гувати, але їй зрозуміло — ось надійшла допомога у вигляді дорослої тьоті. І вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.
Треба діяти впевнено.
— Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин? — кажу я батькові. Він здіймає на мене каламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.
— Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім привезу додому! — Упевнено кажу я, думаючи, що, мабуть, не доб'юся жодної відповіді. Але його обличчя напружується від зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:
— П'ятдесят!
Я швидко дістаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, знову повертає дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).
— Батьки не проти! — усміхаюся я дівчинці якомога природніше. — Пішли їсти морозиво. Не бійся мене, добре? Давай руку.
Я відчуваю, як тепла тремтяча долоня — трохи липка — невпевнено лягає в мою… Я починаю згадувати місто. Десь тут, поблизу, має бути кондитерська. Саме зараз я перетворююся на справжнього «психоспікера» — говорю без упину, хочу скоріше спрямувати її думки в інше русло, стерти з-під шкіри нервовий тик, вдихнути життя в справжню посмішку.
— Знаєш, — кажу я, — таке буває. Це нічого. Ми зараз із тобою поїмо морозива, побалакаємо, а коли ти повернешся додому, все закінчиться. Ляжеш спати. А завтра буде новий день. У тебе гарна спідничка і светрик. А головне — чудова коса. Зараз таких кіс немає ні в кого.
— Це — бабуся, — пояснює дівчинка. І я розумію, що її є кому доглядати. Отже, не все втрачено.
У кондитерській дівчинка дивиться на мене великими очима, і вони більше не блищать, як там, на вулиці. Я розповідаю, як одного разу взимку мене забули в нічному сквері і я сиділа сама на санчатах й уявляла себе справжньою Снігуронькою. «Таке важко забути, — кажу я веселим голосом, — але потім, з часом, ти розумієш, що кожна прикрість перетворюється на цупкий, міцний камінець. А складаючись один до одного всередині тебе (це щось на кшталт хребта, тільки ще міцніше, адже хребет — лише кістка, яку можна зламати), вони роблять тебе непереможною. За жодних обставин!»
— Ти хто? — питає дівчинка.
Кажу їй, що я — фея. Та сама. Тільки в сучасному вбранні. Не можу ж я відрізнятися від інших! Дівчинка їсть морозиво. Мені хочеться сказати їй щось важливіше, те, що вона згадуватиме потім. Але я боюся, що вона мене не зрозуміє. Я боюсь розповідати їй дурниці, хоча мені цього дуже хочеться. Але — боюся. Уявляю собі, що сталося б із Ассоль, якби вона не зустріла корабель із пурпуровими вітрилами. Була б сільською божевільною — з довгими сивими косами, які не відрізала б до старості. Власне, про те, що сталося з нею через років десять-п'ятнадцять після щасливої зустрічі, я теж не хочу думати…
Я поглядаю на годинник — мабуть, вони вже дісталися свого будинку, повкладалися.
— Певно, треба йти, — кажу я. Дівчинка цілком заспокоєна. — Бабуся хвилюватиметься…
— Так, — каже дівчинка. Охайно витирає ротика серветкою, складає руки на колінах. — А ти ще прийдеш до мене?
— Не знаю, — кажу я. Кажу так, тому що не можу брехати, не можу давати надію, не хочу, щоб на мене хтось чекав. — На світі багато дітей, яких часом треба водити до кондитерських. їх так багато по всьому світі! І тому мені найголовніше те, щоб ти знала, що я — є. А коли буде сумно — просто уяви, що я з тобою. Тобі стане набагато легше. Запевняю. Домовилися? — Так! — Дівчинка встає зі стільця і обережно ставить його на місце.
От яка фігня, зауважую я: природа часом вчиняє несправедливість. Ця дівчинка зовсім не схожа на своїх батьків. І, зрозуміло, отримуючи такі уроки, ніколи не буде схожа на жінку із задертою до грудей блузкою. І в неї будуть гарні діти. Мушу визнати, що деякі батьки народжуються на світ одразу дорослими негідниками лише для того, щоб мучити своїх дітей, їм невідомі потаємні рухи дитячої душі, вони кричать на них і дають ляпасів, смикають за руку і забороняють плакати…
— Коли ти виростеш — у тебе будуть гарні діти! — кажу я. — Тому що ти ніколи їх не кривдитимеш. Ніколи не забуватимеш у зимових скверах. Це я тобі кажу
напевно.
— А що ще зі мною буде? — питає дівчинка, коли
ми вже їдемо в таксі за її адресою.
— О! Стільки гарного, що годі й перелічити! — кажу я. — Але не можу сказати, щоб не зурочити.
— Добре! — зітхає дівчинка. — Ось мій під'їзд.
Дякую.
Я проводжаю її до дверей, натискаю кнопку дзвінка. Мені треба переконатися, що там усе нормально. Відчиняє бабуся — на її обличчі така сама маска: зацементована посмішка. Вона цілує дівчинку, киває мені й швидко зачиняє двері… Ось так.
…Тролейбус смикнувся, і кумедно-трагічна трійка лишилася за його вікнами.
Я лишилась на місці. Я немов прикипіла до нього. Я могла б стати для невідомої маленької дівчинки доброю феєю, яку вона запам'ятала б на все життя. Але вона залишилася там, посеред вулиці, посеред сорому зі своєю впертою намальованою посмішкою. Я не могла втрутитися в перебіг подій, хіба що — ось так, будуючи їх у ноосфері…
Вдома я почала записувати в зошит чергову бесіду. Цього разу сестра-конферансьє оголосила номер так: «Це — наша русалка! Якщо за нею не простежити — йде до душової і стоїть під водою годинами. Завжди
мокра…».
У молодої жінки справді білесенька шкіра із мілкими пухкими складочками (такі лишаються на кінчиках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно за медсестрою зачинилися двері, жінка підійшла до рукомийника, швидким рухом відкрутила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити: