Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

— Це — серйозно? нарешті вимовила слухавка. ~ Так.

А якщо я…

…тоді це зроблять інші, увірвав я. Краще сам.

Він знову надовго замовк. Уявляю, що відбувалося в його голові. Нарешті він промовив:

Які інструкції?

Я докладно переповів йому те, що почув півгодини тому.

Добре, прошепотіла слухавка, я це зроблю.

Прохання є? діловим тоном запитав я. Він закашлявся.

Мабуть, так… вимовив він, і я напружився: зараз з'ясується, що він завів нову коханку, або розшукав стареньку матір, або зварганив на стороні дитя… Цього ще тільки бракувало! Але він продовжив так: Вранці я замовлю не два квитки до Лондона, а три. Ні, ні, не хвилюйтесь, я все зроблю так, як обіцяв. Третій квиток для хлопця. Для Надійчиного нареченого. Він хороший, дотепний. Але зовсім не вашого кола. Надійка

вагітна. У мене… він знітився, тобто у вас буде онук…

Згоден, відрубав я, відключаючи і цей телефон.

Похорон відбувся чудово! Обличчя на екрані були збентеженими. У випуску новин оченята моєї журналіс-точки так само блищали. Здається, у неї гора звалилася з пліч. Як, до речі, і в інших. У багатьох-багатьох інших.

Тепер я завжди спатиму нагорі, щоби чути шум сосен, рокіт річки, спів пташок, стукіт яблук, які падають у моєму саду. Я насолоджуватимусь усім цим, ніби почув усе це вперше. Як при народженні…»

…Ночі Кабірії! Як виявилося, сьогодні субота. Я вийшла перед своєю зупинкою, нині мені не хочеться одразу тікати в свою нірку. Вирішила пройтися центральною вулицею. У вихідні тут припиняється рух і люди гуляють проїжджою частиною. На кожному кроці — кольорові кульки, клоуни, оркестри. Колись, багато років тому, я спостерігала те саме в Марбурзі — кульки, клоуни, вуличні музики. Усі танцюють. Клоун може непомітно йти за тобою, повторюючи всі рухи, і натовп помирає від сміху. Тепер таке докотилося й сюди… «Ночі Кабірії», останні його кадри — геніальна річ на всі часи. Маленька й негарна Джульєтта Мазіна йде посеред карнавалу. По щоках течуть чорнильні сльози, а потім, поволі, захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися. Посмішка — єдине, що ми можемо протиставити всім чорним сльозам. Посмішка — це героїзм. Щоразу, йдучи в подібному натовпі, я намагаюся відшукати таку Кабірію. Адже навіть серед суцільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими чорнила. До неї треба посміхнутися, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все минається. Минеться й це». І тому вона гадає, що ця карнавальна ніч — остання в її житті.

Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Обличчя, які трапляються на шляху, гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.

Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого помешкання найдовшим маршрутом. І на одній із зупинок нарешті бачу її. Цього разу вона — в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки… Але перед тим як помітити її, звертаю увагу на симптом масового психозу: хтось один повертається до вікна й зітхає: «О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться. А там, на вулиці, — троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. її зелена блузка задерлася до грудей, оголивши кругле черево, що звисає з-під тугого паска білих штанів. Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.

Увесь тролейбус дивиться на цю трійцю. Жінки зітхають, чоловіки сміються.

Дівчинка у білих гольфах, чорній спідничці у складку, білому светрику. У неї довга русява коса, волосся зачесане назад, і від того обличчя здається круглим та ніжним. Усією шкірою я відчуваю її стан, ніби ця дівчинка — я сама. Вона посміхається. її зніяковіла застигла посмішка звернена до оточуючих — до всієї вулиці, до цього тролейбуса. Ця посмішка — просто малюнок на блідому обличчі. А ще — великий, ні з чим не зрівняний дитячий подвиг. Я знаю: під нею, під цією посмішкою, під ніжною блідою шкірою тріпоче кожен лицевий нерв і очі так само сповнені чорнила. Але це — дорослий стан, його треба приховати, вона лише маленька дівчинка, вона робить вигляд, що з нею — все гаразд, їй не потрібна жалість. Я знаю: якщо зараз хтось погладить її по голові — чорнило не стримати, схований танок нервів викривить обличчя, і настане… кінець світу. Маленький кінець світу всередині однієї, окремо взятої людини… Тому зараз їй треба сконцентрувати всю свою волю, витримати цю дорогу сорому й дістатися дому, свого ліжка, зачинити двері, з головою залізти під ковдру.

Або… Або зустріти на своєму шляху добру фею, про яку читала у книжках. Фея візьме її за руку й посадить у карету, повезе високо й далеко від цього сорому.

Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ніби протвережує всіх, виводить зі ступору — тролейбус рушає з місця, обличчя відлипають від скла.

Я вловлюю момент, коли він намагається перевернути її вивернуту «коліньми назад» фігуру, обоє зосе- ' реджені на цьому складному процесі.

— Привіт! — кажу я дівчинці якомога простіше. — Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж знаєш свою адресу.

Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого вона так боїться, — співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка знизує плечима, вона не знає, як реа-

гувати, але їй зрозуміло — ось надійшла допомога у вигляді дорослої тьоті. І вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.

Треба діяти впевнено.

— Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин? — кажу я батькові. Він здіймає на мене каламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.

— Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім привезу додому! — Упевнено кажу я, думаючи, що, мабуть, не доб'юся жодної відповіді. Але його обличчя напружується від зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:

— П'ятдесят!

Я швидко дістаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, знову повертає дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).

— Батьки не проти! — усміхаюся я дівчинці якомога природніше. — Пішли їсти морозиво. Не бійся мене, добре? Давай руку.

Я відчуваю, як тепла тремтяча долоня — трохи липка — невпевнено лягає в мою… Я починаю згадувати місто. Десь тут, поблизу, має бути кондитерська. Саме зараз я перетворююся на справжнього «психоспікера» — говорю без упину, хочу скоріше спрямувати її думки в інше русло, стерти з-під шкіри нервовий тик, вдихнути життя в справжню посмішку.

— Знаєш, — кажу я, — таке буває. Це нічого. Ми зараз із тобою поїмо морозива, побалакаємо, а коли ти повернешся додому, все закінчиться. Ляжеш спати. А завтра буде новий день. У тебе гарна спідничка і светрик. А головне — чудова коса. Зараз таких кіс немає ні в кого.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: