Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

— Це — бабуся, — пояснює дівчинка. І я розумію, що її є кому доглядати. Отже, не все втрачено.

У кондитерській дівчинка дивиться на мене великими очима, і вони більше не блищать, як там, на вулиці. Я розповідаю, як одного разу взимку мене забули в нічному сквері і я сиділа сама на санчатах й уявляла себе справжньою Снігуронькою. «Таке важко забути, — кажу я веселим голосом, — але потім, з часом, ти розумієш, що кожна прикрість перетворюється на цупкий, міцний камінець. А складаючись один до одного всередині тебе (це щось на кшталт хребта, тільки ще міцніше, адже хребет — лише кістка, яку можна зламати), вони роблять тебе непереможною. За жодних обставин!»

— Ти хто? — питає дівчинка.

Кажу їй, що я — фея. Та сама. Тільки в сучасному вбранні. Не можу ж я відрізнятися від інших! Дівчинка їсть морозиво. Мені хочеться сказати їй щось важливіше, те, що вона згадуватиме потім. Але я боюся, що вона мене не зрозуміє. Я боюсь розповідати їй дурниці, хоча мені цього дуже хочеться. Але — боюся. Уявляю собі, що сталося б із Ассоль, якби вона не зустріла корабель із пурпуровими вітрилами. Була б сільською божевільною — з довгими сивими косами, які не відрізала б до старості. Власне, про те, що сталося з нею через років десять-п'ятнадцять після щасливої зустрічі, я теж не хочу думати…

Я поглядаю на годинник — мабуть, вони вже дісталися свого будинку, повкладалися.

— Певно, треба йти, — кажу я. Дівчинка цілком заспокоєна. — Бабуся хвилюватиметься…

— Так, — каже дівчинка. Охайно витирає ротика серветкою, складає руки на колінах. — А ти ще прийдеш до мене?

— Не знаю, — кажу я. Кажу так, тому що не можу брехати, не можу давати надію, не хочу, щоб на мене хтось чекав. — На світі багато дітей, яких часом треба водити до кондитерських. їх так багато по всьому світі! І тому мені найголовніше те, щоб ти знала, що я — є. А коли буде сумно — просто уяви, що я з тобою. Тобі стане набагато легше. Запевняю. Домовилися? — Так! — Дівчинка встає зі стільця і обережно ставить його на місце.

От яка фігня, зауважую я: природа часом вчиняє несправедливість. Ця дівчинка зовсім не схожа на своїх батьків. І, зрозуміло, отримуючи такі уроки, ніколи не буде схожа на жінку із задертою до грудей блузкою. І в неї будуть гарні діти. Мушу визнати, що деякі батьки народжуються на світ одразу дорослими негідниками лише для того, щоб мучити своїх дітей, їм невідомі потаємні рухи дитячої душі, вони кричать на них і дають ляпасів, смикають за руку і забороняють плакати…

— Коли ти виростеш — у тебе будуть гарні діти! — кажу я. — Тому що ти ніколи їх не кривдитимеш. Ніколи не забуватимеш у зимових скверах. Це я тобі кажу

напевно.

— А що ще зі мною буде? — питає дівчинка, коли

ми вже їдемо в таксі за її адресою.

— О! Стільки гарного, що годі й перелічити! — кажу я. — Але не можу сказати, щоб не зурочити.

— Добре! — зітхає дівчинка. — Ось мій під'їзд.

Дякую.

Я проводжаю її до дверей, натискаю кнопку дзвінка. Мені треба переконатися, що там усе нормально. Відчиняє бабуся — на її обличчі така сама маска: зацементована посмішка. Вона цілує дівчинку, киває мені й швидко зачиняє двері… Ось так.

…Тролейбус смикнувся, і кумедно-трагічна трійка лишилася за його вікнами.

Я лишилась на місці. Я немов прикипіла до нього. Я могла б стати для невідомої маленької дівчинки доброю феєю, яку вона запам'ятала б на все життя. Але вона залишилася там, посеред вулиці, посеред сорому зі своєю впертою намальованою посмішкою. Я не могла втрутитися в перебіг подій, хіба що — ось так, будуючи їх у ноосфері…

Вдома я почала записувати в зошит чергову бесіду. Цього разу сестра-конферансьє оголосила номер так: «Це — наша русалка! Якщо за нею не простежити — йде до душової і стоїть під водою годинами. Завжди

мокра…».

У молодої жінки справді білесенька шкіра із мілкими пухкими складочками (такі лишаються на кінчиках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно за медсестрою зачинилися двері, жінка підійшла до рукомийника, швидким рухом відкрутила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити:

«Пливти уздовж коралових рифів усе одно що читати книжку. Гарну книжку. Або як промовляти молитву… Від вигляду підводного світу хочеться плакати. Від щастя. Від доторку до того, що в людей називається раєм. Тільки раю ніхто не бачив. Можливо, він розміщується десь біля коралових рифів?

Чому я порівнюю таке плавання з читанням книги? Точніше, з тою насолодою, котру отримуєш від споглядання на папері літер, слів, словосполучень і речень, яких раніше не чув. Мабуть, тому, що кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на сторінках. З кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а різнобарвні закам'янілості червоні, зелені, бузкові, жовтогарячі лишаються позаду, ніби щойно прочитані слова…

Щоразу я безгучно плачу, коли пропливаю уздовж цієї кам'яної саги, чую її мелодію, хоча й не можу сказати напевно, про що вона.

Риби це окрема історія. Коли я їх бачу, дивуюся досконалості природи та фантазії Бога.

Уявіть-но: рівний диск, ніби вирізаний із синього оксамиту із лимонно-жовтою облямівкою, з довгим червоним носиком, котрий невтомно щось скльовує з підводної квітки. Або ось: зелений «огірочок» у дрібну чорну цятку… Або: пурпурове чудовисько, всіяне білимиродим-ками, справжній мухоморі Вузенькі сріблясті рибинки з пласкими тілами тріпочуть у смужці світла, ніби стрічки в косичках першокласниць, а поруч безліч «жи-

вих лимонів» ніби їх скинули з борту торговельного судна, повільно кружляються, усе глибше занурюючись у бірюзову безодню. Двометрова риба-голка з виряченими очима й тупим рильцем навскіс прошиває синій шовк. Зграї сріблясто-чорних баракуд, ніби гострі леза, нерухомо та загрозливо висять над самим краєм води.

Ці риби не бояться людей. їхні яскраві барви засвідчують, що вони неїстівні. Отже, їм нічого не загрожує. Навпаки! Вони самі готові підпливти й полоснути по нозі отруйними плавниками. Це їхній світ, їхній рай. Вони люто обороняють його від непроханих гостей у ластах і масках.

І тому не треба метушитися.

Я завжди лежу над цим раєм тихо-тихо, розпластавши руки. Моє дихання, ніби душа, повільно виходить із трубки.

…Слова ті самі риби. Вони випурхують із мене невловними зграйками і відпливають кудись у глиб безодні. Часом це легкі, яскраві зграйки дрібних напівпрозорих рибинок із червоними або жовтими плавниками. Але, буває, давши їм життя, я бачу, що вони велетенські, об'ємні. Вони хижо роздмухують зябра, ніби їм мало місця у своєму власному тілі. їм невідомо, що вони народжені мною. Вони рушають у власну подорож, до далеких земель, які мені не побачити ніколи. Адже я не можу пливти слідом за ними! Я мушу коливатися на поверхні й плакати від щастя або подумки читати молитву.

Один страх гнітить мене: а якщо вранці наступного дня, коли я знову повернуся до цього берега, не побачу жодного рифу, жодної риби. Раптом усе змінитьсяіі Здійметься буря, ураган, цунамі, й замість морського раю я побачу білі бархани, схожі на краєвид пустелі з літака? За що тоді вчепиться мій зір? Яку молитву прочитаю?

Все може бути… все може бути…

Двічі, а може, тричі під час пірнання я змушена відривати обличчя від води, дивитися, де я, чи не занесло мене занадто далеко. Зрештою промити маску й вилити з трубки воду. І що ж я бачу?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: