— Чому, — запитав якось у матері, — ви вважаєте, що все зло — від жінок? Адже ти — теж жінка. І тато тебе не зневажає.
— Розумієш, сину… — забігали очі в матері, — часи змінилися. Нині порядних жінок немає — кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже добро. Ми просто бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом…
Вона замовкла і повернулася до плити — на ній щось шкварчало. Матуся заметушилася й не закінчила фрази.
Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорослого світу. Сором'язливо й таємно, ніби крадій чи розбійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна… У неї рудий кучерик на потилиці й сережка-крапелька виблискує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки — виклично виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає — через голову?Марина… Весь час їсть солодощі, й від цього її губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть, дурненька. Але як про це дізнатися? Ана-стасія… Просить списати. За поцілунок. І сміється. Віра… Ні, досить! Я ненавиджу їхусіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу заснути, вмикаю нічник.
Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. їм добре удвох. Я дослухаюся: виявляється, у нас гості — чуються голоси дядьків, тіток…
— Що будемо робити? — тихо каже тато. — Він росте… У нього виникають запитання…
— Так-так, сьогодні він запитував… — підтверджує мама.
— Це цілком природно… — відгукується басом дядько Петро.
— І що ти відповіла?—уриває його дружина, тітка Люся. — Гадаю, йому пора знати правду, — каже тато, і западає недовга мовчанка. — Він уже достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.
— І я так вважаю! — підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. — Скільки нам ще тягти кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж видавати! На які бабки?
— Так, а в мене шуба давно потерта, — вередливим голосом попискує його дружина тітка Світлана. — І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а…
— Тоді! — уриває її тато. — Зрештою, він — наш. А ви так — серединки на половинку!
— Не сваріться, — каже мама. — Адже все давно вирішено.
— А якщо він завтра ожениться? І вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з батьками не дуже рахуються! — Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.
— Добре, — підводить риску тато, — через місяць він закінчує школу, а після вступу до інституту я йому все поясню.
— А я, — з гордістю додає мама, — підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа робиться…
Я розумію, що все це — про мене. Про кого ж іще? Вони постійно говорили про мене. Дмухали, як на воду…
А потім, приблизно через півроку, відбулася та розмова.
Мені важко переказати її докладно. І якщо вже розповідати — то з самого початку…
З того початку, про який я не знав. Тобто — з діда.
Раніше я вважав, що мій дід давно помер. Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий. «Ти — викапаний дід!» —якось сказав тато, і в його голосі не було ані щему, ані замилування. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзеркало, приклавши до його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки — до свого зображення. І мені не віри-лося, що я схожий на цього вродливого молодика у військовій формі, з чіткими рисами трохи видовженого обличчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих, опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи його не побачу! Мені здавалося, що ми зрозуміли б один одного.
Аж ось з'ясовується, що цей «стариган-пройдисвіт» (так висловився тато) живий-здоровий. І не десь у глухомані живе, а в чудовій країні. І не невдаха у притулку для самотніх, а мільйонер!
У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже цікавеньку історію…
Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй небесне!) й утік на заробітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі побутової техніки. («Він, — зауважив тато, — після війни зі звичайних чайників робив електричні для всього міста!») І все було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а синів майже прокляв. Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки… Хіба можна любити людину за таку підступність?!
— Зараз старому хріну, — сказав тато, — пішов дев'ятий десяток. А років сімнадцять тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися…
— Л що було в тому листі? — нашорошив вуха я.
— Спочатку здалося, що повна дурня!—усміхнувся батько. — Тоді ж які часи були: не дай Боже мати родичів за кордоном. Та ще таких, як твій дід!
— І все-таки, що? — Я відчував, що зараз усе з'ясується, виявиться, що я — королівський спадкоємець. І вчитися мені не потрібно, і працювати також. Тільки валізу зібрати в казкову країну!
— Одне слово, написав твій божевільний дідусь щось на кшталт заповіту. Щоправда, не на власну смерть, а в разі твого одруження, тобто в разі одруження його онука. А сенс заповіту полягає в тому, що отримає вся наша родина п'ять мільйонів доларів тільки в тому випадку, якщо…
Тато замовк, закурив, закашлявся, роздушив майже цілу сигарету в попільничці й утупився в мене змученим поглядом- Мені кортіло поквапити його, але слова приклеїлися до зубів, ніби жувальна гумка, і хоч як намагав-
ся я вимовити хоч що-небудь — лише видмухував невидимі кульки.
— …якщо, — продовжував тато, — твоя дружина помре наступного ранку після весілля…
— Ха… — весело видихнув я, — тож не бачити нам того спадку ніколи! По-перше, я поки що не збираюся одружуватися, по-друге, вірогідність одна до мільйона, що моя наречена помре після першої шлюбної ночі. А по-третє…
— А по-третє — ти закінчений ідіот, — загорлав батько, — якщо гадаєш, що наша родина може випустити з рук такий шанс!!!
…Я зрозумів, що він не жартує. І ніхто не жартував. Жарти закінчилися. Рідні справді дивилися на мене, як на Бога. Але тепер я помітив у їхніх поглядах цілком конкретне завдання. І розгубився. Але мене не залишили в біді! Дядьки з тітками навідувалися щоденно. Показували креслення своїх майбутніх приміських маєтків, читали списки найнеобхідніших покупок, нагадували, скільки добра вони зробили для мене, позбавляючи всього найкращого власних доньок. Говорили, що настав час послужити на благо всієї родини.
Звичайно ж, я був не проти. Лишалося питання: як дотриматися умови заповіту? Це трохи бентежило мене.
— Не турбуйся, — заспокоїла мама, — ми думали про це сімнадцять років! Усе буде чудово! / на сімейній раді вона оголосила план, який ретельно розроблявся протягом усього мого безтурботного життя. Виявляється, все давно вже було вирішено: добрий син із порядної родини закохується в дівчину-наркоман-ку й одружується з нею. У першу ж ніч безталанна молода дружина гине від передозування.
— Нині таким нікого не здивуєш,—ласкаво казала мама, — тобі співчуватимуть. А потім ми поїдемо звідси чи відкриємо свій бізнес. Купимо тобі автомобіль, будинок, яхту… Зрештою, все, що побажаєш! Життя буде прекрасне.
— А де я візьму ту наркоманку?
— Про це не хвилюйся, — посміхнулася матуся, — скоро ти її побачиш!
І вона з гордістю розповіла про те, що місяць тому в черзі познайомилася з чудовою кандидатурою.
— Дівчина з багатодітної родини, зайвий рот,—доповіла матуся, — батька немає, мати весь час хворіє, живе на уколах—це те, що нам потрібно. Друзів немає—дівчина весь час працює на кількох роботах. Одне слово, невдаха неосвічена. Відпрацьований людський матеріал без перспектив на майбутнє. Завтра вона прийде до нас на вечерю.