Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Люди йшли задоволені, по радіо лунала розповідь про Туринську плащаницю, на вулиці грала музика. Мені кортіло потелефонувати на прямий ефір із запитанням: «Чи боліли в Ісуса зуби?». Але це сприйняли б за блюзнірство. І я просто прокрутила питання в голові разів зо двісті, поки сльози не вщухли.

Мене завжди хвилювали «низькі» питання. Наприклад, що сталося з жінкою з Магдали, коли Його не стало? Куди попрямував звільнений Варавва? Можливо, вони скінчили своє життя, сидячи за одним столом у брудній забігайлівці…

Треба запитати в Технолога…

…Але в мене ще залишалося кілька пацієнтів. Що вони роблять під час вихідних, чи розмовляють одне з одним?

Три безрозмірних вихідних дні я просиділа біля вікна, ламаючи сірники. Наламала цілу гору маленького лісу.

У середу обличчя тих, хто їхав зі мною в маршрутці, випромінювали ситість і задоволення. Багато хто з жінок віз у пакетах недоїдені паски та яйця — пригостити колег по роботі, покуштувати, чия паска смачніша, обмінятися рецептами.

Я зайшла до свого маленького кабінету, коли там ще господарювала прибиральниця, яка ялозила ганчіркою по підлозі. Помітивши мене, вона мовчки витягла з кишені два яйця — синє та червоне — і простягнула їх на розкритій долоні, ніби я була маленькою дівчинкою. Я сховала їх у сумку, шалено бажаючи, щоб ця мила жінка якнайскоріше вийшла. Я хотіла бачити останнього чоловіка, свого підопічного. Потім я повинна викласти свої враження головлікарю. Просто враження. Чомусь він вважав, що провідником у замкнений світ його пацієнтів можу бути тільки я. Чому так, це ще належало мені з'ясувати…

Отже, медсестра завела до мене наступного. Як завжди, вона повідомила, що цей уважає себе нащадком американського мільйонера…

«Нащадок» виявився приємним молодим чоловіком. Я клацнула кнопкою запису…

«Родина в нас велика, цілий клан: мої батьки, два дядьки з дружинами, їхні доньки, мої сестри. Так уже сталося, що єдиним хлопчиком на весь рід був я. І мене любили. Я міг робити все, що заманеться, мене ніколи не карали.

Багато чого зовсім не пам'ятаю. Лишилося відчуття безмірної всемогутності, ніби я був маленьким богом. Особливо у стосунках із дівчатками, янголоподіб-ними попелицями в рожевих мереживах.

Зазвичай (років до п'яти) зі мною прогулювався тато. Пригадую, сиджу я в піску, а поруч копирсається ця істотка — волосся біле-біле, ніби борода в Діда Мо-роза, спідничка в горошок, трусики з мереживом, червоні новенькі черевички — такі лискучі, що так і тягне лизнути їх, мов льодяник. Тато подає мені камінець,

шепоче лагідно: «Ну ж бо, кинь у неї! Не бійся — кинь!».

Я й кинув. Влучив у плече. Істотка подивилася на мене, й очі її ніби подвоїлися, потімзбільшилися вчетверо і потекли величезними прозорими струмками. Так цікаво! Я ж ніколи не плакав. Мене оберігали. Тоді я ще не мав жодних глибоких вражень. Щоправда, лишився неприємний осад, ніби ненароком роздушив метелика.

Наступний епізод пам'ятаю чіткіше. Велосипед! Мені купили новенький велосипед майже такий самий, яку тата, тільки трохи менший і легший. Вийшли на подвір'я, як двоє справжніх чоловіків. Поки тато ходив за цигарками, я хвалився великом перед сусідською дівчинкою. Теж нічого собі: жвава, як мишка, а очі ніби в ляльки великі й оксамитові, в облямівці довгих чорних вій. Я дозволив їй потримати кермо, вона сміялася. Противно так, ніби велосипедний дзвінок заклинило. Тато повернувся, погладив дівчинку по голові, дав цукерку. І ми поїхали. По колу об'їхали двір. Дівча біжить слідом за мною, дзеленчить своїм сміхом-дзвіночком. Тато її вихваляє, теж сміється. А потім шепоче мені: «Ну ж бо, піддай газу!». Я наліг на педалі дужче дівча не відстає, сміється, навіть у вухах лящить. «Бач, яка весела, морщиться тато і до мене тихенько: Ще піддай!» А сам обертається до дівчинки, посміхається, .._ підбадьорює. А та біжить. Але вже не сміється, щоки червоні, немов помідор, пхикає, намагається не відставати гра ж усе-таки! «Швидше!» наказує крізь зуби тато. Виїхали на шосе. Вперте дівчисько біжить! Дихає, як потяг, в очах, знову ж таки, вода. Нарешті відстала, гепнулася прямо в пилюгу, коліна порозбивала. Я ще разочок оглянувся: бреде у зворотному напрямку, кульгає, спина зігнута, сукня припала пилом… Тато мені підморгує, я у відповідь, звичайно ж, усміхаюся. А сам відчуваю, ніби всередині мене кошача лапка: м'яка, але з пазурами і шкрябає. Неприємне відчуття…

Таких випадків було багато, поки я не зрозумів те, що мусив, те, до чого мене готували: жінки не для цього світу. Він створений для чоловіків. Сильних і безсмертних.

У школі я завжди сидів за партою сам. Мене вважали «злим». Алея не був злим. Я просто не знав, як маю поводитися, особливо в старших класах. І тому завжди тримав оборону. Ані друзів, ані дівчини не мав. Що за халепа, чому?

Чому, запитав якось у матері, ви вважаєте, що все зло від жінок? Адже ти теж жінка. І тато тебе не зневажає.

Розумієш, сину… забігали очі в матері, часи змінилися. Нині порядних жінок немає кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже добро. Ми просто бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом…

Вона замовкла і повернулася до плити на ній щось шкварчало. Матуся заметушилася й не закінчила фрази.

Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорослого світу. Сором'язливо й таємно, ніби крадій чи розбійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна… У неї рудий кучерик на потилиці й сережка-крапелька виблискує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки виклично виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає через голову?Марина… Весь час їсть солодощі, й від цього її губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть, дурненька. Але як про це дізнатися? Ана-стасія… Просить списати. За поцілунок. І сміється. Віра… Ні, досить! Я ненавиджу їхусіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу заснути, вмикаю нічник.

Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. їм добре удвох. Я дослухаюся: виявляється, у нас гості чуються голоси дядьків, тіток…

Що будемо робити? тихо каже тато. Він росте… У нього виникають запитання…

Так-так, сьогодні він запитував… підтверджує мама.

Це цілком природно… відгукується басом дядько Петро.

І що ти відповіла?уриває його дружина, тітка Люся.Гадаю, йому пора знати правду, каже тато, і западає недовга мовчанка. Він уже достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.

І я так вважаю! підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. Скільки нам ще тягти кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж видавати! На які бабки?

Так, а в мене шуба давно потерта, вередливим голосом попискує його дружина тітка Світлана. І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а…

Тоді! уриває її тато. Зрештою, він наш. А ви так серединки на половинку!

Не сваріться, каже мама. Адже все давно вирішено.

А якщо він завтра ожениться? І вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з батьками не дуже рахуються! Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.

Добре, підводить риску тато, через місяць він закінчує школу, а після вступу до інституту я йому все поясню.

А я, з гордістю додає мама, підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа робиться…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: