— А якщо вона мені не сподобається? — почав було я, не розуміючи нелогічності свого запитання.
— От і добре! — засміявся тато. — Хіба я тебе не вчив, що всі вони…
1АЯ
Так, цих янголоподібних комах у мереживі та стрічках мене вчили ненавидіти з дитинства. Мої милі, турботливі батьки! Вони не хотіли, щоб я страждав…
«Чудова кандидатура» виявилася непоказною і сором'язливою. За столом вона не знала, куди подіти руки, якою виделкою їсти салат, а якою —рибу, говорити не вміла, весь час затиналася. Матуся всіляко її нахвалювала, батько навіть поцілував руку. Взагалі, поводилися вони так, ніби до нас завітала принцеса.
— Бачиш, якусе добре?—пошепки сказав мені батько. — Хіба це жінка? Непорозуміння якесь…
— «Кинь у неї камінець!» — так само пошепки пожартував я, але тато мене не зрозумів. Він хвалив мереживний комірець «непорозуміння», який вона зробила власноруч.
Одне слово, дівчина виявилася такою простою і дурненькою, що в той же вечір я зробив їй пропозицію. Мати й батько майстерно зіграли непідробне здивування, дурепа розплакалася і зголосилася. Справу було зроблено. Батько негайно зібрав рідню. Це було справжнє свято, на яке вони чекали багато років! Дядьки плескали мене по плечах, підморгували, тітки ледь не задушили в обіймах, перезрілі кузини дивилися з обожнюванням. Батько й мати навіть благословили нас маленькою листівкою із зображенням Божої Матері. Дурепа зніяковіло поеміхалася, не вірячи своєму неочікуваному щастю, і поглядала на мене круглими закоханими очима. Вона не розуміла, що їй випала рідкісна можливість — бути присутньою на власному похороні.
Я подумав про це і зареготав…
Дурепу звали Ася. Ім'я мені подобалося. Все ж інше в ній для мене вже було тліном. Ім'я, зрештою, залишиться хоч на могильній плиті.
Весілля було призначене за місяць. До цього я мав зустрічатися з нареченою, входити в роль нещасного рятівника «заблуканоїу наркотичних хащах душі». Батьки, у свою чергу, енергійно розповсюджували чутки про мій невдалий вибір серед усіх, кого вважали за потрібне запросити на урочистість.
Я так само енергійно взявся до діла. Насамперед треба було завітати в дім нареченої.
Він мене вразив. У хаті було бідно, але чисто. Голодно, але весело. Дві дівчинки і двоє хлопчиків-близнюків обсіли мене, немов грона винограду. Я роздав їм цукерки та іграшки. Матері подарував парфуми. Вона розридалася і тричі мене розцілувала.
Потім ми їли запечену картоплю з оселедцем. Це було для мене незвично і дуже смачно!
Я водив Асю в театр, у кав'ярню, в цирк. її очі майже завжди двоїлися від сліз. Я навіть не уявляв, що таке
маленьке обличчя може вмістити стільки води! Вона вишила для мене хусточку з нашими іменами.
Потім повів її до музею. Години зо дві вона стояла нерухомо перед полотном Нестерова, а потім ще стільки ж перед іконою Божої Матері XII століття. А потім із вдячністю поцілувала мене в щоку. До цього ми ніколи не торкалися одне одного. Так наказував батько. А він розумівся на справах, які б могли завадити досягненню нашої спільної мети. Я йому довіряв. Тому намагався помічати лише «потрібні» деталі, щоб «не розкиснути»: як вона їсть (не вміє користуватися виделкою і ножем одночасно!), як говорить (із вимовою простолюдинки!), як ходить (ходою постійно втомленої людини!), як дивиться (тваринний відданий погляд!)…
— Правда, огидно? — підморгував мені батько.
— Авжеж, тату! — погоджувався я.
— От і розумник! — казала мама. — Потерпи ще трохи, вже скоро…
Коли Ася бувала в нас, її оточували турботою і любов'ю, напували чаєм, пригощали пирогами.
— Ти така худенька, — зітхала мати, — але нічого — ось одружитеся, поїдемо на море, відгодуємо тебе…
— Так, — підтримував її батько,—і, будь ласка, кидай ти свою роботу! Дружина мого сина має жити достойно!
— Л восени поживете в нас на дачі! — вступав у розмову дядько Петро (хоча дачі в нього поки що не було). — А потім до нас, на Мальдіви! — запрошували дядько Володимир і тітка Світлана (вочевидь, вирішили емігрувати і вже обрали те, що хотіли).
І всі весело сміялися зі своїх дотепних жартів. Ася сміялася разом з усіма. І її сміх бринів, як той велосипедний дзвінок із мого дитинства…
За два тижні до весілля я почав погано спати…
А потім написав листа…
…День був сонячний, весняний. Я надів новий сірий костюм-трійку в густу білу смужку. Як сказала матуся, такий завжди знадобиться! Коли я стояв біля люстра й ретельно причісував волосся, засував у петлицю маленьку білу троянду, мама урочисто ввійшла до моєї кімнати і щільно зачинила за собою двері. Витягла з кишені дві коробки — одну пласку, другу — круглу.
— Тут обручки, — сказала, простягаючи останню. — Для неї — з фіанітом, але ти скажи, що це діамант. Вона ж не знається на коштовностях! А потім буде байдуже… А тут, — матуся простягла пласку коробку, — те, що тобі знадобиться вранці: шприц і доза. І не забудь надягти рукавички! Потім шприц вкладеш їй у долоню. Усе, як домовлялися. Ти знаєш. І пам'ятай: ми пишаємося тобою, синку!
Ми вирушили до будинку нареченої. Поки вона збиралася, я чекав у дворі біля машини, а її брати-сестри зно-
ву повисли на мені й тицялися в обличчя своїми мокрими носами, немов веселі цуценята. Такі кумедні!
Вона випливла з темного під'їзду, як біла ладдя. І ноги в неї були дуже гарні. І відкрита сукня підкреслювала не-очікувано довгу шию. А що сталося з очима?! Мабуть, від постійних сліз вони промилися, як промивають зимові вікна, і засяяли, як вікна весняні… Я посміхнувся до неї.
Ми урочисто розписалися. Наші матері, як і всі матері на білому світі в таких випадках, плакали. Дядьки з тітками випромінювали радість і, вітаючи мене, шепотіли на вухо: «Ми в тебе віримо! Ти наша надія!».
«Пам'ятай про рукавички!» — напучував батько.
Для шлюбної ночі нам було замовлено номер у найкращому готелі міста. Біля порога Будинку Щастя на нас очікував білий лімузин, щоб із шиком промчати нас вулицями міста. Міста, яке вона побачить востаннє…
Перед тим як сісти до автомобіля, Ася кинула букет флер-д-оранжу через плече, і його впіймала моя кузина. І почервоніла від задоволення. Адже скоро, дуже скоро — вже зранку! — вона вважатиметься багатою нареченою!
Лімузин рушив з місця, ми весело замахали руками гостям і родичам…
…За рогом я наказав водію зупинитися. Ми швидко вийшли п пересіли у вишневий «фіат», який стояв обіч дороги. — Ну як усе минуло? — запитав нас чоловік, що сидів за кермом.
— Чудово! — відповів я і подивився на свою дружину. Вона посміхалася. Тепер вона завжди посміхатиметься! Тому що… Тому що я любив її. З першого ж дня, коли вона так смішно затиналася за столом. Просто тоді я про це ще не здогадувався…
— Усе добре, — повторив я і додав: — Нумо, піддай газу, діду!..»
Він замовк. Я не знала, вірити всьому цьому чи ні. Певно, всі вони просто кепкують з мене. Змовилися і кепкують для власного задоволення!
— Чому ж ви тут? — запитала я. — І чому ваш дід таке вчинив зі своєю родиною?
— Можна почати з останнього запитання? — чемно попросив чоловік. Я кивнула і знову ввімкнула плівку.
«У тому листі, що я написав перед весіллям, я теж прокляв його. Він видавався мені монстром або божевільним, який схотів бути богом для однієї окремої родини. І отримав відповідь. Майже одразу. Я пам'ятаю її дослівно…
Дід писав, що одружився він дуже рано, ледве йому виповнилося вісімнадцять. Якщо точніше — його одружили, як це було в традиціях аристократичних родин. Що-
мл
правда, вже тоді родові корені ретельно приховувалися. Він не хотів одружуватися, але батько нареченої обіймав високу посаду — і це могло захистити членів родини від знищення. Йому довелося підкоритися. Дружина була старшою від нього і мала від першого шлюбу двох малих синів. Невдовзі, до війни, з'явився третій — спільний. «Що я можу сказати про те життя, — писав дід, — мабуть, це звучить жахливо, алея був радий, що йду воювати…»