ЧАСТИНА ДРУГА
— Аутизм — цс занурювання у світ власних переживань, під час якого хворий втрачає контакт із реальністю і цікавість до дійсності. У таких хворих зазвичай немає потреби в спілкуванні з людьми, а почуття не мають емоційного забарвлення.
— Однак, вибачте, пане лікарю, наскільки я знаю, — це вроджена хвороба і проявляється ще в дитинстві. До того ж її лікують. Здається, на неї страждав Дастін Хофман… А вона — доросла дівчинка.,. Крім цього, я б не хотів, щоб ви зробили її піддослідним кроликом. У вас таких вистачає. Як на мене, тут потрібне незначне терапевтичне втручання. Інколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною кризою, причому — творчою, але ж до чого тут аутизм?
— Ви мене перебили, — зауважив лікар, — Я б волів окреслити загальну картину. Принаймні ту, яку я можу спостерігати зараз. Якби ви, пане Вітольде, згодилися на мою пропозицію, результати були б певніші…. — Про це не йдеться! — Відвідувач кабінету дістав зі сріблястого портсигара коричневу сигарету «Віаск Саріаіп», підсунув до себе важку мармурову попільничку, вже добряче забиту недопалками. — Вона цілком здорова. Я лише хочу розібратися, у чому полягає хитрість…
— У цій справі не можна поспішати. Це цікавий випадок… — головлікар замислився, з повагою поглядаючи на масивний срібний перстень свого візаві. — І на симуляцію не схожий. Продовжимо розмову?
Той, кого він назвав паном Вітольдом, покірно кивнув, затягуючись і випускаючи з рота темну цівку духмяного диму.
— Отже, що ми спостерігаємо? Є шість ознак прояву аутизму. Пригадаємо їх. По-перше, зануреність у власні переживання… — Він запитально поглянув на чоловіка, і той, спочатку знизавши плечима, кивнув головою. — По-друге, жодних задоволень від довколишнього світу — отримання їх зсередини. Так? Добре. По-третє, — власне, це стосується дітей, — неможливість налагодити контакт із ровесниками, по-четверте, невміння розділити задоволення та успіх з іншими людьми, тобто відсутність емоційного контакту.
— Це — останні два роки… — зауважив відвідувач. Але лікар, захоплений власною промовою, махнув рукою і продовжував:
— Наступне: затримка розвитку або мови. М-м-м… Тут — окремий випадок, можливо — передозування цього… І останнє: стереотипне та повторюване використання мовних зворотів і регресивних рухів…
— Ви вважаєте, що все це може відбуватися з дорослою людиною?
— Відверто кажучи, таких випадків я не знаю. Тому й пропоную залишити її тут.
— Ви не уявляєте, про що говорите, — сумно посміхнувся співрозмовник. — Ця жінка… — він затнув-ся й замовк.
— Ця жінка, — залюбки підхопив лікар, — досить цікава особа. Вам можна позаздрити. — Він побачив, як співрозмовника пересмикнуло. — Але продовжимо. Отже, я не до кінця впевнений, що це — класичний випадок аутизму. І не хотів би вас лякати. Певні ознаки цієї хвороби були у великих мислителів — Ньютона, Ейнштейна, Планка, Дарвіна, Менделєєва. Гадаю, що на це страждав і Паскаль. Ньютон, до речі, взагалі говорив із величезними труднощами. По суті, ознаки аутизму -— це набір випадковостей, котрі відображають особливості розвитку мозку. Не всі, хто щільно наближається до межі аутизму й патології, мають із того лише негатив. Історія знає приклади, коли так звані дивні люди досягали неабияких успіхів у науці. А про психологію творчості взагалі годі й казати! Про це написані стосидосліджень. Щодо нашого випадку… — Лікар замислився і знову прикипів поглядом до блискучого персня свого візаві. — Я б волів знати про пані Хелену щось більше, щоб зробити адекватні висновки.
— Невже не достатньо того, що знають усі інші? — роздратовано промовив поважний пан.
— О, звичайно ж, ми всі, весь персонал, зачитуємося її книжками, завжди стежили за її авторськими програмами на телебаченні. До речі, у нашій бібліотеці зібрані всі тридцять два її романи і купа перекладів іноземними мовами! Всі книжки — затерті до дірок! Тож усе, що про неї писали в пресі, ми знаємо. Саме як ви й сказали: усе те, що знають інші. Але, — він знову вп'явся очима в каблучку, котра, мабуть, заворожувала його своїм блиском, — мені цього замало.
Лікар бачив, що на обличчі відвідувача відобразилася боротьба емоцій.
— Анамнез. Я маю знати анамнез. Мені потрібно знати все. — Його очі зблиснули, і він заговорив гаряче, наче слідчий на допиті. — Вас непокоїть щось більше, ніж симптоми, про які я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жінка, адже я знаю, що вона незаміжня! Ви могли б бути їй батькомя… З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла? Отже, давайте почнемо з самого початку.
— Цей початок відкине нас років на двадцять назад, — зітхнув відвідувач. — Навряд чи в нас буде стіль-
ки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не бачимося. Вона не повинна знати, що я піклуюся про неї.
— Ми замкнемо двері, — відповів лікар. — А щодо часу… Часу в мене вдосталь, я не спішу…
Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.
— Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати… — зауважив він.
І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.
— Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені не потрібно розповідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувалася середня школа. Після довгих і досить крутих сходинок до, як тепер кажуть, кар'єри — студентської бідності, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів — я нарешті насолоджувався спокоєм, достатком, знаннями, набутими в численних закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.
Я завжди мав цікавість до експериментів. Особливо тих, що стосувалися людської психіки. Пам'ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками, маю чи непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені заперечували, мовляв — «кесарю кесареве», а «проли» (ми тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рівні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення, чи (за Евелін Андерхілл) пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються з людьми темними і менш за все вартими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена каламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу природи.
Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це відійшло на другий чи навіть сто другий план.
І лише святкуючи свій тридцятий рік народження перед широко розчахнутим вікном, за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути своє минуле, посміхнутися йому—чи, швидше, самому собі — й поміркувати, чого мені ще бракує…
Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.
Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір'я — там відпрацьовували «літню практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу. Нещасні діти — п'яти- чи шестикласники _ розбрелися по шкільній присадибній ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур'яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це дійство. Хлопчики байдикували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посідали близько одна біля одної і були поглинуті балачками. Моє око виокремило одну з них — ту, що присіла з самого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтогарячий горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за рогу будинку до подвір'я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті помітив ту, котра сиділа ближче до тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням почав стежити, що буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом безпечні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідолашок у коротких спідничках. Внутрішньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію: якщо й справді щось не так, вирішив я, зможу швидко вискочити, оббігти будинок і за хвилину бути біля «жертви», відігнати слизняка. Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. Вона поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він бачить не тільки її білі трусики, а й те, що просвічується крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка тягнеться за новою стеблиною.