Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на мене.
— До зустрічі, — кажу я.
Поглянувши на годинник, розумію, що на наступного «клієнта» у мене не вистачить ані часу, ані сил. Враховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього хотіла? — промовляю про себе. — Ти це отримала. Тихе місце, не пильну, хоч і мало оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету. Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест — механічний?
— Ну як вам? — запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.
Уявляю, що вона думає про мене.
— Цікаво, — кажу я.
— Завтра буде ще цікавіше, — безбарвним голосом промовляє жінка.
Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти й виходжу на подвір'я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він — той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до зупинки свербить потилиця…
У маршрутці я заснула і ледь не проїхала повз будинок, у якому два місяці тому винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового місця. Підступна думка про джакузі та склянку коктейлю «Малібу» майнула в голові, й мене відразу знудило. Цю думку я пояснила тим, що занадто втомилася сьогодні. Ще б пак! Шість годин незрозумілого монологу!
Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собі бутерброд із ковбасою та гірчицею й залізла в ліжко. Я люблю їсти в ліжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це здається мені затишним. На тумбочці біля мого дивана — купа цукерок і порожніх обгорток, трохи зів'ялі апельсини, кілька склянок з-під молока та соку. Якби моя воля, я взагалі не піднімалася б з дивана. Колись я читала про таку людину, котра потрапила в Книгу рекордів Гіннесса: двадцять років у ліжку. За-( уважу, чоловік був цілком здоровий.
Телевізора в мене немає, тому засинати досить важко. Я вставила в магнітофон сьогоднішню касету. Можливо, голос знову заколисає мене?
Зручно умостилася в ліжку. Якщо засну — магнітофон вимкнеться автоматично.
…Почула знайомий спокійний голос, я навіть уявила тихі світлі очі й трикутну борідку. Але не заснула. Щось у тій нісенітниці привернуло мою увагу. Я не могла сформулювати, що саме змусило мене прислухатися. Монолог скидався на… на різнобарвну ковдру, зшиту з окремих клаптів. Усі вони були різного розміру, різноманітні за візерунком. Що поєднує таку ковдру, міркувала я, дослухаючись до голосу. Основа! Різнобарвні клапті зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчині цю основу зовсім непомітно — тільки картатий узор. Я зіскочила з ліжка. Сну як не було!
Взявши папір і ручку, почала записувати незв'язний монолог.
Від мого приходу додому минуло вже сім годин. Довкола мене лежала купа списаних аркушів, у вікні вже танув місяць, ніч повертала на ранок. Що далі? Я стільки разів перечитувала написане, що в мене заболіли очі. Я відчувала, що в цій нісенітниці все ж таки має бути якийсь сенс.
А якщо відокремити більш-менш свідомі та прості формулювання від потоку наукових термінів? Я взяла маркер і почала підкреслювати зрозумілі мені фрази.
«Мого імені історія не зберегла. Абіотичні фактори — ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання, зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.
Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.
Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У сукупності еволюційних процесів у популяції виникають нові види. Я мав перебувати поза ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму — такої форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому…»
Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті — без жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остання сторінка, я вирішила піти на ще один подвиг: переписати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли закінчила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки, почала читати…
«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.
Було 6 смішно вписувати себе в рамки власної історії. Я мав перебувати поза ними. Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому, був би лише її деталлю — ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А так—я сам тримав цей пісоку своїй долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно…
Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в інших, що приречений на тривалу самотність замість миті солодкого падіння в безвість.
…Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежується п'ятьма, десятьма, двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки
підручника з історії. Усе ж таки «дуже давно» — це перебувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує! «До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на власному обличчі.
Решта — дим…
У мене ж усе інакше.
Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього повільно. Я мав можливість розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення. Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше. Адже те, що ви вже знаєте, — лише узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими серйозними відкриттями криються інші — майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття починалися з ванни Архімеда, яблука Ньютона чи снів Менделєєва.
…Щоранку я зустрічав її біля джерела. Ті посилали туди, заледве вона досягла семирічного віку. Йти було далеко — спочатку жовтою рівниною, потім — угору, під променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.
Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути принцесами, у чотирнадцять — воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в тридцять — від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто семирічними доглядає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій…
Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні — вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до звуку п прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» — коли приходила, та: «Дякую!» — коли карафа наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…