Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на мене.

— До зустрічі, — кажу я.

Поглянувши на годинник, розумію, що на наступного «клієнта» у мене не вистачить ані часу, ані сил. Враховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього хотіла? — промовляю про себе. — Ти це отримала. Тихе місце, не пильну, хоч і мало оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету. Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест — механічний?

— Ну як вам? — запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.

Уявляю, що вона думає про мене.

— Цікаво, — кажу я.

— Завтра буде ще цікавіше, — безбарвним голосом промовляє жінка.

Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти й виходжу на подвір'я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він — той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до зупинки свербить потилиця…

У маршрутці я заснула і ледь не проїхала повз будинок, у якому два місяці тому винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового місця. Підступна думка про джакузі та склянку коктейлю «Малібу» майнула в голові, й мене відразу знудило. Цю думку я пояснила тим, що занадто втомилася сьогодні. Ще б пак! Шість годин незрозумілого монологу!

Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собі бутерброд із ковбасою та гірчицею й залізла в ліжко. Я люблю їсти в ліжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це здається мені затишним. На тумбочці біля мого дивана — купа цукерок і порожніх обгорток, трохи зів'ялі апельсини, кілька склянок з-під молока та соку. Якби моя воля, я взагалі не піднімалася б з дивана. Колись я читала про таку людину, котра потрапила в Книгу рекордів Гіннесса: двадцять років у ліжку. За-( уважу, чоловік був цілком здоровий.

Телевізора в мене немає, тому засинати досить важко. Я вставила в магнітофон сьогоднішню касету. Можливо, голос знову заколисає мене?

Зручно умостилася в ліжку. Якщо засну — магнітофон вимкнеться автоматично.

…Почула знайомий спокійний голос, я навіть уявила тихі світлі очі й трикутну борідку. Але не заснула. Щось у тій нісенітниці привернуло мою увагу. Я не могла сформулювати, що саме змусило мене прислухатися. Монолог скидався на… на різнобарвну ковдру, зшиту з окремих клаптів. Усі вони були різного розміру, різноманітні за візерунком. Що поєднує таку ковдру, міркувала я, дослухаючись до голосу. Основа! Різнобарвні клапті зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчині цю основу зовсім непомітно — тільки картатий узор. Я зіскочила з ліжка. Сну як не було!

Взявши папір і ручку, почала записувати незв'язний монолог.

Від мого приходу додому минуло вже сім годин. Довкола мене лежала купа списаних аркушів, у вікні вже танув місяць, ніч повертала на ранок. Що далі? Я стільки разів перечитувала написане, що в мене заболіли очі. Я відчувала, що в цій нісенітниці все ж таки має бути якийсь сенс.

А якщо відокремити більш-менш свідомі та прості формулювання від потоку наукових термінів? Я взяла маркер і почала підкреслювати зрозумілі мені фрази.

«Мого імені історія не зберегла. Абіотичні фактори — ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання, зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.

Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У сукупності еволюційних процесів у популяції виникають нові види. Я мав перебувати поза ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму — такої форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому…»

Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті — без жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остання сторінка, я вирішила піти на ще один подвиг: переписати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли закінчила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки, почала читати…

«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.

Було 6 смішно вписувати себе в рамки власної історії. Я мав перебувати поза ними. Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому, був би лише її деталлю ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А такя сам тримав цей пісоку своїй долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно…

Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в інших, що приречений на тривалу самотність замість миті солодкого падіння в безвість.

…Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежується п'ятьма, десятьма, двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки

підручника з історії. Усе ж таки «дуже давно» це перебувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує! «До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на власному обличчі.

Решта дим…

У мене ж усе інакше.

Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього повільно. Я мав можливість розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення. Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше. Адже те, що ви вже знаєте, лише узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими серйозними відкриттями криються інші майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття починалися з ванни Архімеда, яблука Ньютона чи снів Менделєєва.

…Щоранку я зустрічав її біля джерела. Ті посилали туди, заледве вона досягла семирічного віку. Йти було далеко спочатку жовтою рівниною, потім угору, під променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.

Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути принцесами, у чотирнадцять воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в тридцять від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто семирічними доглядає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій…

Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до звуку п прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» коли приходила, та: «Дякую!» коли карафа наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: