«От падлюка!» — подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся споглядач та експериментатор.
Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще нічого не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна голова вже була б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту сукню донизу і вся зіщулилася, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось говорив… Я не витримав і вискочив за поріг.
Поки я оббігав будинок, там, на подвір'ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі — так швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось обм'якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола:
ще не вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але на подвір'ї в будній літній день було порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під'їзду, якось протиснувся в ліфт і натис кнопку свого поверху. А що було робити?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було б дивно — принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав'язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома… Так відбулася наша перша зустріч…
Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався: дівчинка лежала, як мертва. Прислухався — дихає. Я заспокоївся і почав розглядати її. Проте, зауважу відразу, — я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не помічав. Просто давно не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що дівчинка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі (чи просто — смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одинадцяти років, витончене худорляве обличчя з виразни ми вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справжньою красунею. За пару хвилин помітив, що її повіки здригнулися і під ними заворушилися зіниці, але очі лишалися заплющеними.
— Не бійся! — поспішив сказати я. — Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла. Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося…
Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаїлася, очікуючи чогось страшного. Трохи дивна поведінка, подумав я, і знову почав заспокоювати її:
— Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З тобою все гаразд…
Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобається. Час у мене є. Нехай отямиться. І сів за свій стіл, повернувшись до неї спиною. Хоч не збирався сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому розкрив теку з науковою працею свого колеги, яку мав відредагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякався, коли в повній тиші пролунав голос:
— Ти прочитав усі ці книжки?
Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка — ручки на колінах — і роздивлялася мої книжкові полиці.
— Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! — якомога привітніше сказав я.
— Я давно не сплю, — відповіла дівчинка. — Я взагалі не люблю спати. І нічого не боюся, — після паузи раптом додала вона.
— Це добре, що ти така відважна.
— Я не відважна, — заперечила вона, — просто у мене купа різних проблем…
Мені стало смішно.
— Мабуть, із хлопцями? — пожартував я.
— Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!
І вона показала мені кулак — малий, зворушливий
і жалюгідний.
— А-а-а… Це — великий аргумент! — Яз іронічним розумінням захитав головою.
— А той дядько… — Вона нервово ворухнула одним плечем і завагалася.
— Не згадуй про нього! — перебив я. — Про таке краще одразу забувати. На світі багато дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба перейматися.
— Це важко, — зітхнула вона.
Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у відповідь трохи незвичне ім'я — Хелена.
— Так звали мою прабабцю, — пояснила дівчинка. — Я її навіть пам'ятаю… Вона замислилася і додала:
— Вона палила люльку і гадала на картах… І її за це сварили. А вона ховала карти і тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, — дівчинка приклала палець до своїх уст. — І… і так цікаво про все розповідала.
Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка затрималася в мене майже на півдня.
Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам. Я здогадався, що її родина досить проста — батьки працюють на заводі. Вона не говорила прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму — по п'ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (мене завжди дивував цей жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), ритуальні сварки як спосіб життя і мислення, «руль до по-лучки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі, виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке, отримувати стусани. І… носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.
Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася досить розвинутою.
Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої запитання.
Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити для батьків картоплю), я запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зрозумів, що ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бракувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Паскаля з підступною впевненістю, що вона цього не прочитає.
Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки мимохіть виступив у ролі «доброї феї» і що сьогодні вона засне спокійно…
— Перервемося! — раптом різко увірвав свою розповідь відвідувач і вибив із пачки нову цигарку.
У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів перший травневий дощ. Лікар із подивом, ніби бачив уперше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні капелюхи бузку. Сутеніло, — Вона прийшла? — нарешті промовив лікар. Вираз його обличчя вже не був таким самовпевненим — на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.
— Так, — утомлено відповів пан Вітольд.
— І про що ви розмовляли? Ви — доросла людина — і п'ятикласниця з неблагополучної родини?
— Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося — я готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! — сказав він після довгої затяжки.
— Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-який зручний для вас час, — швидко відповів лікар. Складалося таке враження, ніби в нього щойно відібрали недочитану книгу. — Коли це може бути?
— Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.
— Часом я залишаюся ночувати у відділенні, — сказав лікар, — а заради вас робитиму це доти, доки буде потрібно.