Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

гачок не впіймати!

Голос за моєю спиною набув більшої зворушливості: Ти народилася в Італії 1525 року в родині Алессанд-ро Гутті хранителя бібліотеки Палаццо Дукале Палацу Венеціанських Дожів. У тебе дві старші сестри Лаура та Вероніка. Твоє ім'яЛукреція. Лукреція Гутті… Ви мешкаєте неподалік від Мосту Зітхань, котрий з'єднує Палац із будівлею міської в'язниці, у кварталі Костел-ло. У дитинстві ти часто дивилася у вікно, спостерігаючи, як Мостом ведуть в'язнів із залу Управління Законів. Вони тяжко зітхали, прямуючи до казематів, і ти без пояснень старших розуміла, чому Міст названий саме так. Більш за все тобі подобалося, коли батько брав тебе із собою до бібліотеки. Ви перетинали майдан Святого Марка, підіймалися Сходами Гігантів, ішли під прохолодними зводами галереї другого поверху й спускалися в книгосховище. Кращої розваги для тебе не існувало! Поки сестри вишивали біля вікна, спостерігаючи за красенями-гондольєрами, ти гладила пергаментні сторінки давніх книг і намагалася зрозуміти, що в них написане.

Одного разу, коли батько був дуже заклопотаний своїми справами, ти непомітно вийшла за межі книгосховища й тихо попрямувала до південного крила, до Зали Великої Ради. І зачудовано завмерла посередині, вперше роздивляючись полотна Тіціана, Тінторетто та моло

дого маляра Паоло Веронезе. До речі, тоді ти ще не могла знати, як тобі пощастило, згодом усі шедеври було знищено пожежею, котра сталася кілька років по тому.

У кутку Зали, розписуючи колону, працював художник. Йому було років з двадцять, але тобі він здався дуже дорослим і навіть старим. Адже тобі було лише дев'ять… Ти стояла тихо-тихо, але він відчув твою присутність і озирнувся.

«Вітаю вас, руда синьйорино1промовив він. «Я не руда!» образилася ти. «Ох, прошу вибачення, я не розгледів: ви золота!» засміявся він і знову повернувся до колони. На ній одразу ж виник яскравий штрих. Такий яскравий, як колір твого волосся…

…Авжеж! Авжеж я пам'ятаю вологий запах вітру, що блукає в найпотаемніших куточках мого старого міста. Скільки разів він зривав з моєї шиї шовкову хустку і кидав її на середину Гранд Каналу! У роті в мене завжди гірко я люблю розгризати стеблину якої-небудь рослини, котра трапляється на моєму шляху. А рослин тут небагато. Та й ті частіше за все ростуть у великих вазонах біля сходів і будівель. Сірий дощовий серпанок майже завжди висить над мостами й каналами. Від того мандрівникам наше місто здається похмурим, вологим і непривітним. Тут мало вільного простору, і вулиці такі вузькі, що їх можна з'єднати руками.

Але варто лише настати ночі, як усе перетворюється! Золоте із чорним це надзвичайно красиво! Чорні рукави каналів, овальні мости, глибокі колодязі вулиць та бані палаців обплутані золотими неводами місячного світла. На воді теж дрижить золотава сітка.

Венеціанський місяць справжній штукар! Він несподівано висвітлює деталі, котрі були непомітними вдень. Засинаючи, я дивлюсь на стіну протилежного будинку на ній вимальовується філігранний візерунок. Ніби закопчений чайник подряпали золотою голкою…

Ось чому я так полюбляю чорний колір! Це колір мого міста. Лаковані чорні гондоли, чорні плащі-доміно, чорні шовкові мантильї на плечах аристократок. На цьому тлі вигідно вирізняються простолюдинки, на них рожеве з білим! Ось вона, справжня демократія наказ сенату про боротьбу із розкішшю. Багатство ретельно приховується. І тільки під дахами палаццо панує червоне із золотим кольори слави, волі й пристрасті!

О, моя Венеція! Геніальне божевілля зодчих Джорджо Массарі, Антоні да Понте, Віченцо Скамоцці, Філіппо Календарів, П'єтро Базейо, Альфонсо Альбергетті кожен у свій час кинув перлину в ці води…

…Мені двадцять. Я люблю стояти на Мосту Академії, дивитися на палаццо Фальєр. Це зграбний маєток із двома бічними лоджіями. Він лишився в первісному вигляді з того часу, коли в ньому мешкав дож Мартін Фальєр. Стоячи на мосту, я уявляю, як його вели до страти… Бабуся моєї бабусі розповідала, що навіть стоячи біля плахи, він виголошував прокляття городянам, і всі ледь стримувалися, щоб не впасти на коліна перед узурпатором. А потім ще довго не довіряли кожному новому правителю…

…Сестри насміхаються наді мною: я відмовляю десятому залицяльнику. Після книжок, які я перечитала в Палаццо Дукале, всі вони здаються мені однаковими…

…Після поїздки до Верони сестри стверджують, що Свята Катерина на полотні нашого земляка синьйора Веронезе дуже схожа на мене… Я мовчу. І стискаю зуби. Згадую торішній карнавал…

«Вітаю вас, золота синьйоро!» гукає до мене невідомий у ліловому плащі. Я не одразу впізнаю його. Він знову видається мені занадто старим. «А я вас пам'ятаю! Ви були маленькою цікавою дівчинкою і образились на те, що я назвав вас рудою…»

У жінок нашого міста легка вдача. Я не виняток, хоча й вирішила присвятити себе книжкам. Ми сідаємо в гондолу. І гондольєр Фабіо в нашому затишному місті майже всі знають одне одного! навіть не питаючи про маршрут, жваво береться за весло. Опустивши оксамитову завісу, ми з Паоло п'ємо виноградне вино. І… І розпочинаємо нескінченне сперечання про надбання та недоліки венеціанської школи живопису. Я наполягаю,

що полотна Паоло та Лоренцо Венеціано занадто декоративні набагато жвавіші болонці. У них є експресія, природність, виразність образів і облич. Він доводить, що болонська школа породження догми, єдина її перевага в тому, що вона систематизувала художню освіту. І не більше! А природність та жвавість знахідки раннього періоду.

Я погоджуюся. Мене це не обходить, адже по-справжньому я захоплююсь лише Джотто…

О, навіщо я це сказала! Немов забула, що поруч сам Веронезе. Очі його палають. Але полум'я пристрасті поволі змінюється на вогонь люті. Ми відчайдушно боремось. Я намагаюся вкусити його за руку.

Бідаха Фабіо впевнений, що ми шалено кохаємось…

З берегів-вулиць із шипінням сиплються в канал різнобарвні зірки святкового феєрверку. Я вистрибую з гоп доли неподалік свого будинку.

Ти найкраща жінка з усіх, яких я зустрічав! гукає Паоло. Ніколи тебе не забуду!

Наступного дня він має їхати до Верони виконувати термінове замовлення. Там і з'явиться картина «Заручини Святої Катерини» з моїми очима…

Я не вийшла заміж. Я залишилася зі своїми книжками, замінивши на цій посаді батька. А після занепаду Венеції пішла в монастир. Там написала кілька робіт про венеціанську школу живопису. Щоразу, коли виводила на папері ім'я Паоло Веронезе, з пера падала чорнильна сльоза.

…Дощ уже відчайдушно шмагав бузкові кущі своїм прозорим батогом. Вони пінилися, як морські хвилі.

Я люблю дощ. Я все життя люблю похмуру погоду. Тепер зрозуміло чому…

— Що ж… — промовила я, — пішли посидимо де-небудь. Я згодна.

І озирнулася.

У кімнаті нікого не було…

Я усвідомила, що, розмовляючи, бачила в склі лише власний силует…

ЧАСТИНА ДРУГА

— Аутизм — цс занурювання у світ власних переживань, під час якого хворий втрачає контакт із реальністю і цікавість до дійсності. У таких хворих зазвичай немає потреби в спілкуванні з людьми, а почуття не мають емоційного забарвлення.

— Однак, вибачте, пане лікарю, наскільки я знаю, — це вроджена хвороба і проявляється ще в дитинстві. До того ж її лікують. Здається, на неї страждав Дастін Хофман… А вона — доросла дівчинка.,. Крім цього, я б не хотів, щоб ви зробили її піддослідним кроликом. У вас таких вистачає. Як на мене, тут потрібне незначне терапевтичне втручання. Інколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною кризою, причому — творчою, але ж до чого тут аутизм?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: