— О'кей!
Пан Вітольд підвівся.
— Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? — раптом запитав він зовсім іншим тоном. — Вона, певно, ще тут?
— Не знаю, — мовив лікар, — але це можна перевірити. Я проведу вас до кабінету. Сподіваюся, ви будете обережні…
— Так, звичайно… — кивнув відвідувач. — Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.
Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із вічками посередині, спустилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим коридором. Повз пост медсестри, повз палати…
Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо пофарбованої поверхні й затамував подих.
Ось вона, Хелена…
Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На рясний залізний дощ, який знищував бузок.
Доросла й чужа.
Результат його праці.
Чи це — лише зухвала вигадка?..
Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.
— Не уявляю, як вона добирається додому, — прошепотів він лікарю. — Вона ненавидить громадський транспорт…
* * *
Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним жестом він задоволено потирав руки і порівнював свій стан із далеким дитячим спогадом про очікування мультфільмів попершому в їхній сім'ї кольоровому телевізору. Ще б пак! Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду, був впливовою людиною, і спілкування з таким чоловіком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Звичайно ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов'язує її з такою впливовою людиною… Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав призначеної години й одразу схопився з місця, коли до кабінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов пан Ві-тольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.
— Каву? Чай? Можливо — коньяк? Пан Вітольд кивнув головою:
— Чай. Якщо є — краще зелений.
Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє мовчали.
— Відверто кажучи, після нашої вчорашньої розмови я вирішив, що не прийду сьогодні, — нарешті вимовив пан Вітольд, — а потім мені спало на думку, що… Що нікому й ніколи в житті я не міг і не мав бажання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи
з вами, я ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвертість буде цим першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на розкопках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотлоху лопатою — відкидав сміття та каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем…
Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба допомогти.
— Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля… — сказав він. — Не думаю, що це було доречно в такому ранньому віці. Вона її прочитала?
— Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися знову? З вашого погляду я бачу, що ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою. Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже підозрюють у збоченому ставленні до дітей… Часом мені здається, що світ перевернувся… — він закурив і після паузи повів далі: — Якщо тоді в мені й був якийсь потяг — то лише потяг до експериментів. Книжка була його малою часточкою…
…Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним знаком, паролем. її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.
— Прочитала?
— Так… — мовила вона й почервоніла.
— І про що ця книга? — продовжував кепкувати я.
— Про… — вона напружилася, — мабуть, про… любов.
Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті — як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і несподівано для мене продовжила сміливіше:
— Усі книжки написані про любов. Хіба це так складно зрозуміти?
Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навмання одну із загнутих сторінок: «Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її любить тіло: будь-яка інша любов понад те неправедна…».
— Справді про любов, — трохи іронічно підтвердив я. — Але про любов до Бога.
— Він є?
Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка навчається в школі і, мабуть, не чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував:
— А що тобі про це казала твоя тезка-прабабуся?
— Казала, що є…
— Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже.
Вона замислилась. А потім сказала несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислювався над нею.
— Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити
науку?
Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуа-
ціями.
Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповідати про Блеза Паскаля все, що знав. Накреслив на папері його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я був упевнений, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитання. Я пояснив принцип дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років. Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбуючись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слухала — в прямому сенсі — з роззявленим ротом. Потім (після того як вона пішла) я збагнув, що давно не говорив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячного слухача в цьому сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації. Переходячи до моїх улюблених сторінок із біографії великого вченого, я стояв до неї спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою, Блез Паскаль дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтвердженням цієї думки. І він хотів перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки… Але він уже встиг зробити багато великих відкриттів і здоров'я його було підірване. Блез не міг їсти — вживав їжу тільки в рідкому підігрітому вигляді — майже по краплині, а головний біль уже не відпускав його ані на хвилину. Ось тоді він і подумав про муки Христа. Наука більше не цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждання тим, що відмовився від найменших утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого посуду. У своїх духовних і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин, вивівши свою аксіому про існування Бога. У спрощеному варіанті вона отримала назву «парі Паскаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салонному паризькому спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись
популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога немає — навіть найзапекліші атеїсти нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, перетворяться на тлін. Якщо ж Бог існує — все живе отримає життя вічне… Тож чому не зробити свій вибір на користь вічності?».
Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, побачив, що вона слухає! І перейшов до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля…