Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівторок 23 листопада 1654 року в житті вченого, що помітив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики записав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля». Коли я читав уголос незрозумілі уривчасті слова, вона почала так дихати, що я злякався, аби вона знову не знепритомніла…
Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобалося, як вона слухає. У мене виникло повне відчуття, що я ллю воду на губку — і вона всотує її, всотує до безкінечності. Дивовижне відчуття… На завершення я сказав, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу й зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся… Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла — знову ж таки пообіцявши прийти ще, — я відчув якесь дивне полегшення.
Навіть не знаю, з чим його можна порівняти… Я все свідоме життя ніс на своїх плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і — так склалося — мені досі не було на кого скинути хоча б половину цього тягаря. Довкілля було звичайним. У принципі, таким самим обивательським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я просто боявся бути смішним — з іншими.
Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під маркою благодійності — це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої людини. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергід-рольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками дістанеться комусь іншому…
212
* * *
Він замовк.
— Дивно… — промовив лікар, — все це досить дивно. Хоча, власне, й зрозуміло… їй пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав разів п'ять. Цікаво було почути, як усе починалося. Хто б міг подумати… Ось вам і анамнез… Це ж треба… Що ж далі?
— А далі… Поволі я почав виконувати пункти свого плану. І, повірте, це було приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пішов на користь і мені. Тоді я викладав в університеті і всі нові лекції спочатку випробовував на ній.
— І ви не боялися зіпсувати психіку дитини?
— О, я ж казав, вона була як губка. І чим більше знань я давав — тим більшою ставала площина цієї губки. Маленька ненажера щоразу приходила до мене з новими запитаннями. До кінця школи я підготував її так, що вона могла б вступити до будь-якого навчального закладу.
— Тобто ви «вели» її багато років. Чи не було це дивним, скажімо, для її батьків, сусідів? Чи не зіпсували ви їй життя чутками? Адже якщо дружбу дорослого з дитиною ще можна якось пояснити, то навряд чи можна пояснити духовне спілкування шістнадцятирічної дівчини з досить не старим чоловіком… Ви щось не договорюєте…
Пан Вітольд поморщився, ніби в нього раптом заболіли зуби.
— Я вирішив говорити тільки так, як було насправді. Не квапте мене. І, будь ласка, ви, здається, пропонували коньяк…
Лікар охоче дістав із шафки нову (куплену сьогодні спеціально для цієї зустрічі) пляшку, швидко нарізав лимон, розлив напій по череватих келишках. Пан Вітольд покрутив свою чарчину в руці. Лікар із хвилюванням простежив за тим, як прозорі коричневі краплі повільно сповзають по стінках келиха — отже, коньяк, слава богу, був «не паленим», хоча й купленим у місцевому магазинчику. Обидва випили мовчки.
— Отже… — продовжував відвідувач, — щодо батьків… Вони були щасливі від такого безкоштовного репетиторства. Тільки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох дітей — близнюків, і, звісно, їм було не до старшої. Із сусідами я не спілкувався взагалі. А щодо наших зустрічей…
…Вона була для мене лише об'єктом — шматком глини на гончарному крузі. І якщо я, висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончареві, — у цьому не було ані натяку на тілесну чуттєвість. Я мав коханок, хоч одружуватися ще
раз не збирався. Не подумайте, що я був якимось нудним сухарем. Крім наукових, я пророблював купу інших експериментів, які, безперечно, також ішли їй на користь. Вона дуже погано одягалася — завжди доношувала щось материне або перешите з материного власноруч. Рятувало те, що тоді дівчатка носили шкільну форму, до якої можна було пришивати різні комірці, — у формі в неї був пречудовий вигляд. Решта одягу — суцільний несмак. Зачіска теж вимагала більшої уваги. До того ж мені потрібно було навчити її спілкуванню і тому, що називається «соціальною поведінкою». Це також було досить цікаво.
Я із задоволенням платив за сукню, яку вмовляв її поміряти в магазині. Власне, я робив це не заради неї — це також було часткою моєї жаги до експериментів. Я часто пророблював таке з іншими жінками. Не знаю, як це краще пояснити… Це приємне відчуття, коли ти ненароком заводиш жінку до крамниці, так само ненароком знімаєш із кронштейна якусь річ і кажеш: «Тобі це має пасувати!». Жінка шаріється й ніяковіє. Тим паче якщо ви знайомі менше двох-трьох днів. На її обличчі відбивається безліч емоцій — вони всі перед тобою, як на долоні! Спершу вона сприймає цей жест за комплімент (адже я завжди вибирав найкращу сукню), потім вона напружується, подумки перераховуючи гроші в своєму гаманці — чи вистачить на те, аби задовольнити моє бажання бачити її в цій сукні. Ця мить вагання для мене — найяскравіша й найнеприємніша. Потім вона відчайдушно заходить до вбиральні… Будь-яка жінка в такій ситуації все одно заходить до вбиральні. А коли виходить… Ось тут починається найприємніше: бачить, що я прямую до каси… Відверто кажучи, я пророблював усе це заради себе самого. Я й нині інколи можу робити те саме. Якщо ви мене не розумієте — просто зробіть колись так, і, присягаюся, в ту мить ви відчуєте себе творцем світу!
Одне слово, час від часу я купував їй одяг, переплачував циганам за польську косметику. У неї першої в класі з'явилися великі сонцезахисні окуляри-хамелеони і джинси… Стригли тоді в перукарнях погано, і я запропонував їй збирати густе волосся в охайний оберемок на потилиці. Ось так мені довелося стати ще й стилістом…
Тепер, відповідаючи на ваше друге запитання, варто пояснити найскладніше…
* * *
Часом траплялося так, що я виставляв її за поріг: до мене приходили жінки. Тоді вона перетворювалася на маленьку фурію — вперто гамселила ногою по зачинених дверях, дмухала в замкову шпарину або, на знак протесту, заклеювала вічко жувальною гумкою. Ми сварилися.
— Навіщо тобі та руда? — вигукувала вона. — Тобі з нею цікавіше, ніж зі мною?! Що ти з нею робиш?
— Це тебе не обходить, — сердився я, — кожна людина повинна мати своє особисте життя.
— А я, я не можу бути твоїм особистим життям?! Я сміявся:
— Не хвилюйся, ти — набагато більше, ніж це.
— Тоді чому ти мене проганяєш?
— Тому що для всього — свій час. Ця, як ти сказала, «руда» — жінка, яку я люблю. Це тобі зрозуміло? Я хочу бути з нею наодинці. Час від часу це мені потрібно.
— Навіщо? Навіщо?! — з відчаєм перепитувала вона. — Про що ти їй розповідаєш? Тобі з нею цікавіше?
Це були звичайні дитячі ревнощі.
Через пару років, перетворившись на досить гарненьку дівчину, вона вже не питала, що я роблю з жінками. Навпаки. Тут уже мені довелося стримувати її чуттєвість, адже, як будь-яка дівчинка з неблагополуч-ної родини, що мешкає в однокімнатній квартирці, вона була досить обізнана у стосунках між статями. Я думаю, що вона замислювалась і над нашими зустрічами, відшукуючи в них якийсь підступ. Часом мені важко було повернути її думки в річище навчання. Вона могла сісти на стіл, виклично закинувши ногу на ногу. І я починав побоюватися, що моя теорія розіб'ється вщент, бо гени все-таки візьмуть своє. Тому намагавсябути якомога суворішим, холоднішим, відсилав її до ванної — змити фарбу з губ та очей. Вона сердилася, коверзувала, дошкуляла мені подробицями своїх стосунків зі старшими хлопцями. Зупинити її могло тільки те, що я, вдавано зітхаючи, випроваджував її додому. Тоді вона знову перетворювалася на слухняну ученицю й покірно сідала за стіл. І, присягаюся, я бачив, що це їй було цікавішим від жіночих хитрощів, за допомогою яких вона намагалася маніпулювати мною. Ось так, разом, ми пережили перехідний вік, не уникнувши сварок і непорозумінь. До останнього, випускного класу їх було достатньо. Вона почала ніби змагатися зі мною, випробовуючи моє терпіння і, я б сказав, дружбу чи щось більше, що склалося між нами за ці роки, — якусь духовну близькість, майже спорідненість.