— У класі я сказала декому, що маю старого коханця, — якось заявила вона.
— Ти — банальна маленька дурепа, — відповів я. — Прикро, що твої золоті мізки працюють на такі дурниці!
— А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?! — зарепетувала вона.
— То хіба обов'язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і… і дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в'язниці, — то, прошу, поширюй ці плітки по всьому місту!
Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:
— Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружишся зі мною? Не зараз — потім… колись?..
— Мабуть, я помилився, — зітхнув я. — Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих виростають сильні, незалежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони мріють одружитися, стати квочками…
Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйозно подумати про подальше навчання.
Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволений. Але її захоплення щороку змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім — література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди знадобиться.
Звісно, вона вступила до університету. І наші розмови втратили свій академічний характер.
* * *
— Не розумію… — промовив лікар, — навіщо вам це було потрібно?
— Тепер і я не можу знайти відповіді на це запитання, — задумливо відповів пан Вітольд. — Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого не коштувало — в нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези. Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій предмет — один із предметів, які я викладав в університеті, — «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.
— Вона про це здогадувалася? Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив
знову, голос його втратив упевненість.
— Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було так), я відштовхнув її по-справжньому. А потім уже нічого не можна було повернути.
Але краще за хронологією…
…Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й роззявленим ротом — часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше — ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося шістнадцять, і потім, коли вона вже стала
зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було доволі насичене особисте життя (одного разу я навіть майже серйозно розмірковував про одруження).
У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки — за допомогою цього суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини, застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній нозі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники — нещасні люди, отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або визнання за кордоном.
— Що ж, — усміхаючись казала вона, — доведеться писати англійською! — Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, про що говориш. Краще займися чимось справді корисним.
— Це ти не розумієш, — заперечувала вона, — слова падають на мене, як сніг, злива чи каміння, — мені потрібно їх записати.
Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оцінити. Був нажаханий тим, що вона почала бігати до різних редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тішився з того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми літературними вибриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.
Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього ставало прикро, а вона, здається, втішалася з цього.
Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома, й не відчиняв. Мучився від того, але — не відчиняв. У мене було виправдання: часи змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаво жити, кар'єра моя пішла вгору. Я облишив викладання, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як політтехнології… У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм порогом. Це було з суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А потім, як я вирішив, пішла.
222
Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось заважало ззовні. Виявляється, вона, скрутившись калачиком, спала під порогом, як кішка чи собака. Спочатку я навіть розлютився: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіночих хитрощів, я стосунки зводив нанівець.
Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляканий та хворобливий. У мене навіть занило серце: згадав той перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона замерзла і тремтіла.
— Ти що, збожеволіла? — сказав я. — Невже просиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно — в ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!
Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я — чорт забирай! — просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Га-латея — неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що любить мене…
— Невже ви розраховували на інше? — здивувався лікар. — Ви стільки років були для неї ідолом, другом, учителем — і не здогадувалися, чим це все може закінчитися для такої вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!
— Я вже казав, що в мене було своє життя… Присягаюся, я ніколи не сприймав її як жінку! — Але ж вона справді досить гарна жінка… — задумливо промовив лікар. — Навіть зараз. Уявляю…
— «Уявляю, яка вона була в двадцять»? — з усмішкою продовжив його думку пан Вітольд. — Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.
…Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, відверто кажучи, в ту мить мені самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав — видовжену, як на полотнах Модільяні, постать, великі, якогось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіче-ною зсередини. Я нарешті побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими зап'ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки — і портрет вийде бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене…
І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув… зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів…