Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.
— І це — все? — нарешті видихнув він.
Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.
— А як могло бути інакше? — запитав він. — Історія набувала банального, навіть вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній покидьок, виховав її для себе? Це — неможливо! Це — підступ, на який я не здатен. Вона ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?!
Я так і сказав їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою дівчинкою — життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона мені й подобалася раніше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при мені, особливо в тому випадку, коли причиною їхніх сліз був я сам.
— Отже, я була для тебе лише грушею, котру гамселять боксери, аби не втратити форму? — нарешті запитала вона.
— Приблизно так, — безжально відказав я. Вона хитнулася, ніби від удару.
Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у часі хвилин. Нарешті вона промовила:
— Я більше не прийду.
— Це ж чому? — намагаючись взяти себе в руки, сказав я. — Ми завжди були й лишаємося друзями!
Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу. — Прощавай, добра фея! — почув я вже з порога. — Ти виконав свою справу на відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися…
* * *
Я став багато мандрувати. Навіть років п'ять працював за кордоном. Вона дотрималася своєї обіцянки — ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті.
Повернувшись, я купив квартиру в центрі міста. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідомо де. Безперечно, за ці роки я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утриматися. Хоча часом, коли подорожував чи вирішував щось важливе для себе, шкодував, що її немає поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов'язував це з нашою розлукою.
Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така яскрава особистість має обов'язково випливти на поверхню. Але — де?
І я не помилився.
Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екрані. Упізнав не відразу й не відразу второпав, про що йдеться. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв'ю
на… Каннському фестивалі. Вона стояла перед камерою в лискучій вузесенькій сукні на тонких бретельках і про щось жваво говорила (звичайно ж, англійською, адже це був інформаційний канал ВВС). Я прислухався, все ще не вірячи власним очам. Вона розповідала про наше місто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову книжку, за якою знято фільм, про плани на майбутнє… Вічко камери ковзало по її постаті, разом із ним я жадібно роздивлявся її босоніжки на високих підборах, зроблені із суцільних тоненьких сріблястих джгутиків, сумочку у вигляді перлини також на сріблястому ланцюжку, декольте, що майже повністю відкривало груди, браслети на обох зап'ястях, високу зачіску а ля Одрі Хепберн і діамантові сережки. «Чи збираєтеся ви повертатися на батьківщину? І якщо так, поясніть навіщо? — запитали її. — Адже у вас тут шалений успіх!».
Вона на хвилину замислилася.
— Ще в юності один мій друг сказав: у нашій країні можна мати визнання у двох випадках: після смерті або успіху за кордоном. — Вона зітхнула й одразу посміхнулася занадто білозубою посмішкою. — Гадаю, настав час повертатися…
Камера довго стежила, як вона йде уздовж набережної, а голос за кадром повідомляв деякі факти з її біографії — приїзд до Лос-Анджелеса із чоловіком-американ-цем, різні поневіряння, перші книжки про «екзотичну»батьківщину, перші сценарії і перший фільм, Ґонку-рівська премія, розлучення…
На екрані замиготіли інші обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навіть заплескав у долоні: браво! Браво, Хелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї теорії! Але ж я не уявляв, що ти підеш так далеко. Браво, браво!
Я витяг із шафи коньяк і напився…
Власне, я наближаюся до розв'язки.
Вона повернулася. І, як годиться, одразу ж потрапила в лещата «світського життя». Пригадуєте, років зо два тому її фотографії не сходили зі сторінок різноманітної преси, у неї була передача на найкращому телевізійному каналі, книга «Амулет Паскаля» отримала чергову премію, за її книжками зняли кілька досить успішних фільмів. Здається, їй навіть пропонували балотуватися в депутати…
Я міг спостерігати за нею зблизька. Перед тим як розповісти про нашу зустріч — років через п'ятнадцять після останньої розмови, хочу дещо пояснити.
Хоча все це виглядає досить передбачувано…
— Здається, я здогадуюся… — промовив лікар, скориставшись черговою довгою паузою. Але побоявся закінчити фразу.
— Так, ви маєте рацію. Я закохався. Тепер це здавалося мені природним — адже я не бачив її десять років, відвик, уже міг сприймати її по-новому, відстороненим поглядом. Крім того, жінка, яку я бачив з екрана, мало нагадувала ту, котра спала під моїм порогом. Вона стала для мене цікавою, незвіданою, новою.
Спочатку я страшенно зрадів цьому відчуттю! Я втомився бути сам. Крім того, я дедалі частіше згадував наші розмови, зустрічі й розумів, що єдина жінка, яка мене не дратує і з якою я міг би жити, — це вона. Був певен, що вона — навіть зараз — вважає так само. Я досить легко дістав її адресу (неважко було здогадатися, що ми живемо в одному — найпрестижнішо-му — районі міста). Приїхав без попередження і хвилювання. Трішки, щоправда, мене посмикало, коли лунали кроки за дверима. А взагалі — нічого, крім радості, я не відчував. Знав, що і вона зрадіє.
Вона справді зраділа. Одразу заметушилася, замовила в ресторані вечерю, яку принесли хвилин за тридцять.
Поки вона переодягалася (бо зустріла мене в домашньому одязі — здається, у джинсах), я сидів у просторій вітальні й перетравлював своє враження від зустрічі. Так, це була зовсім інша жінка. Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набули впевненості, а в усмішці відчувалася якась неприродність, награність, як у актрис, які звикли бути напубліці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та енергією.
— Ну, ось і я, — сказала вона, уриваючи мої думки. На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом одягався. «Моя школа!» — із задоволенням відзначив про себе я. — Тепер будемо розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити — я ж усе про тебе знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!
Я усміхнувся. Це було правдою.
— Тоді розповідай те, про що ти не говориш у своїх інтерв'ю, — запропонував я.
— Ти маєш на увазі — про тебе? — засміялася вона.
— Давай про мене! — махнув рукою я.
— Добре… — І її очі стали холодними, як у кішки. — Ну ось, наприклад, можна почати так. Жив собі один чоловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудьгував, бо не мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і знічев'я почав виховувати з нього лева.
— Левицю… — підказав я.
— Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро… Далі?
— Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?
— Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося…
— Здогадуюсь: кошеня й справді стало левицею!
— Ні! — знову розсміялася вона. — Усе наб;ігато цікавіше: то було не кошеня. Він переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати крізь вогняне коло, сидіти на тумб^ робити стійку на задніх ногах. Готував до великої а{>ени. А воно мріяло про прерії та джунглі.