Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

— Навіщо тобі та руда? — вигукувала вона. — Тобі з нею цікавіше, ніж зі мною?! Що ти з нею робиш?

— Це тебе не обходить, — сердився я, — кожна людина повинна мати своє особисте життя.

— А я, я не можу бути твоїм особистим життям?! Я сміявся:

— Не хвилюйся, ти — набагато більше, ніж це.

— Тоді чому ти мене проганяєш?

— Тому що для всього — свій час. Ця, як ти сказала, «руда» — жінка, яку я люблю. Це тобі зрозуміло? Я хочу бути з нею наодинці. Час від часу це мені потрібно.

— Навіщо? Навіщо?! — з відчаєм перепитувала вона. — Про що ти їй розповідаєш? Тобі з нею цікавіше?

Це були звичайні дитячі ревнощі.

Через пару років, перетворившись на досить гарненьку дівчину, вона вже не питала, що я роблю з жінками. Навпаки. Тут уже мені довелося стримувати її чуттєвість, адже, як будь-яка дівчинка з неблагополуч-ної родини, що мешкає в однокімнатній квартирці, вона була досить обізнана у стосунках між статями. Я думаю, що вона замислювалась і над нашими зустрічами, відшукуючи в них якийсь підступ. Часом мені важко було повернути її думки в річище навчання. Вона могла сісти на стіл, виклично закинувши ногу на ногу. І я починав побоюватися, що моя теорія розіб'ється вщент, бо гени все-таки візьмуть своє. Тому намагавсябути якомога суворішим, холоднішим, відсилав її до ванної — змити фарбу з губ та очей. Вона сердилася, коверзувала, дошкуляла мені подробицями своїх стосунків зі старшими хлопцями. Зупинити її могло тільки те, що я, вдавано зітхаючи, випроваджував її додому. Тоді вона знову перетворювалася на слухняну ученицю й покірно сідала за стіл. І, присягаюся, я бачив, що це їй було цікавішим від жіночих хитрощів, за допомогою яких вона намагалася маніпулювати мною. Ось так, разом, ми пережили перехідний вік, не уникнувши сварок і непорозумінь. До останнього, випускного класу їх було достатньо. Вона почала ніби змагатися зі мною, випробовуючи моє терпіння і, я б сказав, дружбу чи щось більше, що склалося між нами за ці роки, — якусь духовну близькість, майже спорідненість.

— У класі я сказала декому, що маю старого коханця, — якось заявила вона.

— Ти — банальна маленька дурепа, — відповів я. — Прикро, що твої золоті мізки працюють на такі дурниці!

— А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?! — зарепетувала вона.

— То хіба обов'язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і… і дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в'язниці, — то, прошу, поширюй ці плітки по всьому місту!

Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:

— Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружишся зі мною? Не зараз — потім… колись?..

— Мабуть, я помилився, — зітхнув я. — Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих виростають сильні, незалежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони мріють одружитися, стати квочками…

Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйозно подумати про подальше навчання.

Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволений. Але її захоплення щороку змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім — література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди знадобиться.

Звісно, вона вступила до університету. І наші розмови втратили свій академічний характер.

* * *

— Не розумію… — промовив лікар, — навіщо вам це було потрібно?

— Тепер і я не можу знайти відповіді на це запитання, — задумливо відповів пан Вітольд. — Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого не коштувало — в нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези. Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій предмет — один із предметів, які я викладав в університеті, — «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.

— Вона про це здогадувалася? Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив

знову, голос його втратив упевненість.

— Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було так), я відштовхнув її по-справжньому. А потім уже нічого не можна було повернути.

Але краще за хронологією…

…Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й роззявленим ротом — часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше — ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося шістнадцять, і потім, коли вона вже стала

зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було доволі насичене особисте життя (одного разу я навіть майже серйозно розмірковував про одруження).

У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки — за допомогою цього суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини, застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній нозі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники — нещасні люди, отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або визнання за кордоном.

— Що ж, — усміхаючись казала вона, — доведеться писати англійською! — Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, про що говориш. Краще займися чимось справді корисним.

— Це ти не розумієш, — заперечувала вона, — слова падають на мене, як сніг, злива чи каміння, — мені потрібно їх записати.

Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оцінити. Був нажаханий тим, що вона почала бігати до різних редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тішився з того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми літературними вибриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.

Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього ставало прикро, а вона, здається, втішалася з цього.

Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома, й не відчиняв. Мучився від того, але — не відчиняв. У мене було виправдання: часи змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаво жити, кар'єра моя пішла вгору. Я облишив викладання, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як політтехнології… У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм порогом. Це було з суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А потім, як я вирішив, пішла.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: