Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

— Так, ви маєте рацію. Я закохався. Тепер це здавалося мені природним — адже я не бачив її десять років, відвик, уже міг сприймати її по-новому, відстороненим поглядом. Крім того, жінка, яку я бачив з екрана, мало нагадувала ту, котра спала під моїм порогом. Вона стала для мене цікавою, незвіданою, новою.

Спочатку я страшенно зрадів цьому відчуттю! Я втомився бути сам. Крім того, я дедалі частіше згадував наші розмови, зустрічі й розумів, що єдина жінка, яка мене не дратує і з якою я міг би жити, — це вона. Був певен, що вона — навіть зараз — вважає так само. Я досить легко дістав її адресу (неважко було здогадатися, що ми живемо в одному — найпрестижнішо-му — районі міста). Приїхав без попередження і хвилювання. Трішки, щоправда, мене посмикало, коли лунали кроки за дверима. А взагалі — нічого, крім радості, я не відчував. Знав, що і вона зрадіє.

Вона справді зраділа. Одразу заметушилася, замовила в ресторані вечерю, яку принесли хвилин за тридцять.

Поки вона переодягалася (бо зустріла мене в домашньому одязі — здається, у джинсах), я сидів у просторій вітальні й перетравлював своє враження від зустрічі. Так, це була зовсім інша жінка. Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набули впевненості, а в усмішці відчувалася якась неприродність, награність, як у актрис, які звикли бути напубліці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та енергією.

— Ну, ось і я, — сказала вона, уриваючи мої думки. На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом одягався. «Моя школа!» — із задоволенням відзначив про себе я. — Тепер будемо розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити — я ж усе про тебе знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!

Я усміхнувся. Це було правдою.

— Тоді розповідай те, про що ти не говориш у своїх інтерв'ю, — запропонував я.

— Ти маєш на увазі — про тебе? — засміялася вона.

— Давай про мене! — махнув рукою я.

— Добре… — І її очі стали холодними, як у кішки. — Ну ось, наприклад, можна почати так. Жив собі один чоловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудьгував, бо не мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і знічев'я почав виховувати з нього лева.

— Левицю… — підказав я.

— Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро… Далі?

— Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?

— Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося…

— Здогадуюсь: кошеня й справді стало левицею!

— Ні! — знову розсміялася вона. — Усе наб;ігато цікавіше: то було не кошеня. Він переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати крізь вогняне коло, сидіти на тумб^ робити стійку на задніх ногах. Готував до великої а{>ени. А воно мріяло про прерії та джунглі.

— Яке невдячне створіння! — пожартував я. Але мені стало незатишно. Вона таки добряче змінилася.

— Добре, — сказала вона серйозно, — дава^ без алегорій. Навіщо ти мене розшукав?

Мені було важко сказати те, що я планував Але я звик говорити прямо. Я запропонував їй

за мене заміж.

— О господи! — сплеснула вона руками, і в жесті було стільки театральності, що я поморцився. Але за мить вона змінила інтонацію і заговорила серйозно і спокійно:

— Не сміши. Ти ж, пригадую, ніколи не люби^ бути

банальним. А зараз якраз" складається класичним__і

тому досить простий — сюжет. Власне, в житті, як і в літературі, існує не більше п'яти пошарпаних сюжетів. Можна позаздрити хіба що Шекспіру — він був ііайже першим у їх розробці. А цей нагадує мені «Єщ-енія Онєгіна»: вона любила його, він її не любив. А коли він таки полюбив її — вона вже була дружиною генерала… — Але ж ти не одружена з генералом.

— Так, мені нема кому зберігати вірність… — задумливо промовила вона. — Я надто сильно тебе любила. А тепер усе згоріло. У мене купа справ. Я більше не думаю про кохання. Ти можеш бути спокійним: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам'ятаєш?

— Отже,у мене зовсім немає шансів? — Я намагався бути веселим, жартівливим, але, дивлячись на неї, милуючись її силою, не міг не впасти у відчай.

— У нас є всі шанси бути друзями! Це я тобі обіцяю. Тільки тепер ти приходь до мене.

X* *

Лікар не міг утриматися від короткого смішка. І пан Вітольд невесело розсміявся разом із ним:

— Так, історія повторилася, тільки цього разу — навпаки. Більше того, я змирився. Зрештою заспокоївся і справді став частим гостем в її помешканні. Ми знову почали спілкуватися, як давні приятелі. Тільки тепер у мене було набагато більше ніжності, уваги, якогось трепету. Я знав, що часом вона не встигає нормально поїсти, і завжди приносив із собою щось смачненьке, не ресторанне, а те, що готувала моя хатня робітниця. Допомагав їй зробити покупки, полагодити домашню техніку, разом ми святкували Новий рік, Різдво, інші

!

свята, які вона не так уже й часто проводила на самоті. Я був першим читачем і критиком усього, що вона писала, і тепер ставився до цього набагато серйозніше. Щоб розсмішити вас ще більше, скажу, що іноді вона знайомила мене зі своїми приятелями, які, підозрюю, були її коханцями або просто такими самими невдахами, як я.

— Не сумуй, — шепотіла вона мені в таких випадках, — ти для мене — набагато більше! Ти ж знаєш, як

це буває…

Що я міг відповісти? Все було зрозуміло без слів.

Ну от, я майже все вам розповів. Залишається останнє — те, чому вона тут…

…Рік тому я прийшов до неї і не застав удома. Ходив ще раз, і ще. Врешті-решт почав ходити зранку й увечері щоденно. Мені ніхто не відчиняв. Я перелякався, уявляв найстрашніше: вона лежить там непритомна або. мертва. Ламати двері я не мав права, тому побіг до ЖЕКу. Новина, яку мені повідомив начальник, була вражаюча: квартира продана, з усім, що в ній є, а мешканка кудись переїхала. Тепер йому щодня набридають різні люди, запитують, куди вона могла подітися.

Слава богу, що я, мабуть, єдиний з усіх її знайомих, знав її батьків. Але від них користі було мало: вони знали номер її телефону, і то тільки тому, що він зберігся в пам'яті автовідповідача. Судячи з цифр, це була якасьоколиця. Все це страшенно дивувало й непокоїло мене. Я використав своє службове становище, і певні служби дістали адресу, яку вирахували за цим номером.

Поїхав туди. Це справді було хтозна-де, в районі п'ятиповерхових «хрущовок»…

Я довго кружляв брудними вулицями, поки не відшукав потрібний мені будинок. Подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Але я не збирався так просто повернутися й піти. Передбачаючи таку ситуацію, прихопив із собою інструменти й хвилин за п'ять зміг відімкнути нескладний замок.

На мене чекала жахлива картина: вона лежала на підлозі посеред маленької темної кімнати і, здається, зовсім не дихала. Дивним було й те, що вона змінила зовнішність — коротко підстриглась і пофарбувалася в чорний колір, обличчя стало таким худим, що впізнати її було досить важко.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: