П'ять тіней швидко прослизнули всередину кімнати.
Чорна вода ночі, котра вже затопила коридор по самі вінця, знову стала непорушною. Хелена відірвалася від свого прихистку й попрямувала до тих дверей. Вона була впевнена, що знає, хто саме мешкає за ними!
На щастя, двері залишалися трохи прочиненими. Шпарина була розміром у два-три пальці. Хелена знову притислася до стіни, намагаючись перетворитися на вухо. На величезне вухо. Власне, те ВУХО, яким вона й була останнім часом…
* * *
Те, що відбувалося далі, видалося Хелені сном…
— Вітаю вас, шановні. Сідайте… Влаштовуйтеся зручніше.
Хелена впізнає голос того, кого назвала Технологом. Через двері чується характерний шурхіт.
— Отже, сьогодні ми вислухаємо останні враження. Власне, я ще не переконався щодо остаточного висновку, але, гадаю, ми на правильному шляху.
— У чому, дозвольте запитати, ви невпевнені? — чує Хелена голос Жанни. — Пригадую, ви так само вагалися щодо мене…
— Було таке, — підтверджує Технолог, — але ж ви повернулися звідти. А вона продовжує жити там. І, здається, їй це подобається.
— Не згоден. Категорично не згоден! У Хелени калатає серце, адже це голос її останнього співрозмовника — того, хто примарився їй у порожній кімнаті й кого вона назвала «Веронезе».
— Вона — наша, — каже Веронезе. — Вона — наша, хоча й боїться зізнатися в цьому навіть собі.
— Не забувайте, що ми повинні бути обережними, — попереджає Технолог. — Будь-яке втручання зовнішніх сил може все зіпсувати. Як вважають інші присутні?
Зависає пауза.
— Я згодна. Вона — наша, — голос належить Сомнамбулі.
— Наша… — луною відгукується Русалонька.
— Не знаю. (Цього чоловіка Хелена назвала Спадкоємцем.)
— Не знаю… — голос Галеристки.
— Наша! — оксамитовий баритон Олігарха.
— Вона така мила! — підхоплює Тувеянсон.
— Я не знаю. — Це промовляє Мандрівник. — Занадто мало часу, щоб визначити…
— Отже, — продовжує Технолог, — шість проти двох, двоє — утрималися.
Хтось аплодує. Хелена впевнена, що це — Тувеянсон.
— Але як знати напевно, що пробудження відбулося? — запитує Сомнамбула.
Технолог прокашлюється, налаштовуючись на довгу промову.
— Навернення, — каже він, — прошу зауважити: навернення! З психологічної точки зору, пробудження душі — це і є навернення. Ми всі знаємо, що це таке, але не кожен із нас може висловити те, що він чи вона відчували під час цих метаморфоз. Отже, пробудження душі на першій стадії характеризується втратою душевної рівноваги. Згодом відбувається перехід свідомості з низького рівня на вищий і, як винагорода за всі душевні муки, — трансцендування.
— Ви говорите, як божевільний! — уриває його Веронезе. — Хибна звичка — прикидатися.
— Я кажу те, що знаю, — суворо стверджує Технолог, — але якщо ви прагнете простоти, можу пояснити. Це, до речі, стосується вас усіх — недаремно ж ми нині разом. Отже, людина, а точніше, її особистість, народжується і обертається в колі вузького власного світу. Протягом усього життя ми існуємо в ньому й керуємося кількома інстинктами — тими, що успадкували від своїх пращурів. їхні назви ви знаєте — їсти, пити, захищатися, продовжувати рід… Інстинкти є інстинкти. Більшість із нас живе так, ніби є центром всесвіту. Це — щасливці, вони живуть, як трава. Але є інші. Ті, хто внаслідок якоїсь події виходить за рамки індивідуальної свідомості й приєднується до всесвітнього розуму. З маленького вузького кола вони раптово потрапляють у безмежний світ буття. І це безмежжя поглинає їхнє мізерне індивідуальне існування! Майже непомітно для себе людина прослизає зі старого всесвіту в новий. Так трапилося з кожним із нас. Тепер ви розумієте, чому ми разом? Нас не так уже й багато, і ми повинні оберігати одне одного. І… і жаліти тих,хто…
— Хто живе, як трава… — підказує Тувеянсон.
— Так, — підхоплює Веронезе, — це те саме, що стояти близько біля велетенського полотна роботи Мікеланджело або Леонардо, й бачити лише кольорові плями та борозни від волосинок пензля, й не знати, що становить вся картина.
— Так. їсти, спати і продовжувати рід — це ще не все, щоб мати право називатися людиною… Бачити світ у цілому — ось головний результат навернення.
— І ви вважаєте, що вона може бути з нами? — подає голос Галеристка. Хелена уявляє її витончений аристократичний профіль і трохи відсторонений погляд іронічно примружених очей.
— Певно, що так, — каже Технолог, — у неї сильна воля, чудова інтуїція й насичене емоційне життя. Це — три умови для людини, котра здатна відчути навернення. Зрештою… зрештою, ми всі говорили з нею. Жоден не відмовився. І, прошу зауважити, вона не ставила дурних запитань!
— Зрештою… — луною підхоплює Олігарх, — зізнаймося відверто: ми всі — її прихильники.
— Це правда, — відгукується Галеристка.
— Так, — каже Мандрівник.
— Згоден, — тихо промовляє Спадкоємець.
— Отже, — підсумовує Технолог, — десять із десяти! Вона — наша.
Чути, як хтось (звичайно ж — Тувеянсон!) плескає в долоні.
— Але ж треба, щоб вона про це дізналася! — каже Русалонька.
— Вона вже знає, — каже Технолог. — Вона прийде до нас сама… Вона забере нас звідси…
* * *
Хелена відстороняється від стіни, вона настільки зрослася з нею за ці пів або повну годину, що їй здаєтся, ніби вона ледве відклеюється від неї, пручаючись, борсаючись під тиском вологої нічної темряви. Вона підносить до очей руку із годинником — пів на дванадцяту. Хвилин за десять-п'ятнадцять по трасі повз лікарню проїде остання маршрутка. Отже, треба йти. Думати — потім.
Вона тихо прямує до сходів. На сьогодні з неї досить, вирішує вона. Але тепер вона впевнена, що поруч існує життя. Навіть тут. Хоча чому «навіть»? Саме тут, де уриваються надії. Спустившись на перший поверх, вона будить санітара, і той, незадоволено сопучи й позіхаючи, довго дзеленчить ключами, відмикаючи двері.
Хелена швидко йде темною бузковою алеєю. Голова її розколюється, ноги тремтять. Вона ледь добігає до напівпорожньої маршрутки, і водій насторожено поглядає на неї в люстерко, що висить над його головою, — хто його знає, що за люди сідають на цій зупинці…
Вдома вона перекидає книжки — просто витрушує їх на підлогу з ящиків, котрі так і не спромоглася розібрати за весь рік. їх так багато! Нарешті вона знаходить перше видання свого «Амулета Паскаля», написаного англійською — без скорочень і пояснень, котрі було внесено потім під час перекладу за наполегливими порадами видавця та редактора. У неї ніколи не було часу та звички перечитувати написане, а тим паче — видане й витіснене новими сюжетами. Але вона все пам'ятає і тому, майже з огидою перегорнувши сторінки із діалогами та сюжетною колізією, натрапляє на «прохідні абзаци» — ті, що були написані «для себе»: «…У колі герцога Роанеза, під час чергової світської вечірки, кавалер де Мере познайомився з дивним чоловіком, який здався йому «людиною похилого віку» — відомим математиком Блезом Паскалем. Для аристократа Мере той був лише диваком, котрий не мав добрих манер, занадто замкненим і сором'язливим. Пізніше, завдяки записам самого де Мере, сучасники вважали, що зухвалий кавалер перевиховав Паскаля. Ось уривки з цих записів: «Цей пан був сильним математиком, котрий, треба зауважити, не знав нічого, крім цієї науки, яка в світі не має жодного значення. Цей чоловік, у якого не було ніякого смаку й тактовності, постійно втручався в розмови, завжди дивував і змушував сміятися над ним. Але згодом він ставав менш упевненим у собі, почав лише слухати й запитувати і все, що почув, записував у свій нотатник, який постійно носив із собою. Після наших спільних подорожей цей чоловік перестав думати про математику…». У цей час Блез Паскаль зробив запис у своєму нотатнику: «Треба тримати свої думки під замком. Буду остерігатися під час подібних подорожей!»