Поблажливо поплескати генія по плечу — от єдина розрада «сильних світу цього». Вони плескають — геній сором'язливо і вдячно посміхається. Вони ласкаво натякають йому на те, що нині в моді фламандське мереживо, а не дешеве плетиво, придбане на розі біля власного будинку, — геній шаріється.
Йому м'яко кажуть, що все, чим він займається, все, на що покладене життя, — дурниці. О, він може кивнути у відповідь. Але це буде механічний жест. Дань ввічливості. Страх удатися до зайвих розмов. Геній чекає навернення, як кавалер де Мере — свою чергову коханку… Ось воно, це слово! Хелена напружується, щоб згадати… А що згадувати — вона все знала сама. Вона перегортає ще кілька сторінок:
«В один зі святкових днів Блез їхав у візку, запряженому четвіркою коней. Коні понесли, й візок опинився на краю моста, не огородженого парапетом. В одну мить вся четвірка впала у воду, а візок якимось дивом застряг на самому краю обриву. Після цього випадку Паскаль почав страждати на безсоння, під час якого бачив видіння. Свідоцтво абата Буало: «Цей великий розум завжди уявляв, що бачить по лівий бік безодню. Він завжди ставив зі свого лівого боку стілець, аби заспокоїти себе. Друзі й духовні наставники переконували його, що немає чого боятися, що видіння — лише породження його хворобливої уяви. Він згоджувався, а через чверть години по тому знову бачив по лівому боці прірву, котра затягувала його…». Вченого оголосили божевільним. Його прихильники й заздрісники довго сперечалися з цього приводу. Але це його не обходило. У ніч з понеділка на 23 листопада 1654 року — від «десяти з половиною годин до опівночі з половиною» відбулося те, що перевернуло все його насичене і недовге життя: зустріч із Реальністю, найзагадковіша містична зустріч, котра отримала назву навернення, або осяяння. Під впливом постійного безсоння та довгої внутрішньої боротьби Блез Паскаль спізнав стан, близький до екста-
тичного нападу, під час якого вся краса й сутність світу відкрилися перед ним. Цієї миті він не молився — як істинний прихильник точних наук, він робив уривчасті записи на невеличкому клапті паперу:
«Достеменність. Почуття. Радість. Мир. Бог Ісу-саХриста. Твій Бог буде моїм Богом. Забуття світу й усього, крім Бога. Його можна знайти лише шляхами, вказаними в Євангелії. Велич людської душі. Праведний Отець, світ не знав тебе, але я запізнав тебе. Радість, радість, радість. Сльози радості, я відділився від нього: полишили мене джерела живої води. Боже мій, чи полишиш ти мене? Я не відділився від нього довіку. Ісус Христос, Ісус Христос… Я від нього відділився, я втік від нього, розіп'яв його, зрікся. Тож не відділюся від нього ніколи. Він зберігається лише шляхами, поданими в Євангелії. Відречення від світу повне й солодке. Повне підпорядкування Христу й моєму духовному наставнику. Вічна радість за один день праці на землі. Не забуду твоїх заповідей. Амінь».
Цей клапоть пергаменту знайшов слуга Блеза Паскаля після кількох (за однією з версій — восьми) років після смерті вченого й філософа, який був зашитий в полу його камзола… Один із дослідників життя вченого месьє Бремен доводить, що саме в цю ніч відбулося наверненняБлеза Паскаля й воно поклало край довготривалим душевним мукам. Всесвіт постав перед ним як єдина трансцендентна реальність. Жахливі галюциногенні видіння змінилися видіннями Світла, Життя та Любові…»
…Вона так і заснула на підлозі, поклавши голову на купу книжок, у незручній позі. Заснула одразу, ніби проковтнула снодійне. Тільки в голові промайнуло коротке запитання: «Невже?» — й одразу невидима завіса насунулася на втомлений мозок.
Це був не сон… Хелена відчула, як її тіло стало пласким, немов вирізаним із паперу. Руки й ноги трохи розведені, як у картонних ляльок, що їх друкують у журналах для дівчаток поруч із малюнками одягу. Насправді, зрозуміла уві сні Хелена, це поза польоту, поза наближення. Тільки діти в своїх снах здатні ширяти у просторі, як птахи — бавитися, перевертатися, змахувати руками. Тільки відьми у казках чи фільмах літають на віниках чи в ступах, виробляючи у просторі неймовірні піруети. Той, хто хоче відірватися від землі — левіту-вати, — обирає позу наближення. Спокійну й відсторонену, як на іконах, які зображають Вознесіння.
Хелена бачить себе посеред темної й незнайомої кімнати перед великим дзеркалом. Всередині його, де, здавалося б, мала відобразитися її постать, темна порожнеча, схожа на довгий тунель у гірському гроті. Проте два її відбитки — повернуті профілем, стоять обабіч амальгами. У лівому верхньому кутку в темних грозових хмарах вимальовується верхівка гори, на якій щось мерехтить уривчастим рудим світлом. Зберігаючи позу наближення, Хелена відривається від підлоги. Відчуває потужний поклик дзеркала, яке повільно починає втягувати її в себе. Вона не здатна пручатися. Страх і цікавість охоплюють її. Невже вона зможе ввійти в амальгаму? Що там, за нею? Хто чекає на верхівці? Хелена приглядається пильніше і бачить на тій горі силует оголеної рудоволосої жінки. А мерехтливе світло випромінюють її довгі розплетені коси. Вона впізнає себе і з подивом дивиться на тих двох, що стоять нерухомо, як варта. Хто з них — справжня вона? Щоб перевірити, Хелена здогадується зробити певні рухи: підносить руку до свого волосся і починає прочісувати його розчепіреною п'ятірнею. Волосся клоччям вилазить з-під її пальців, устеляє підлогу… Жінка на горі усміхається й притуляє тонкого білого пальця до своїх вуст. Дзеркало продовжує втягувати Хелену, вона вже зовсім близько від його поверхні, вона розуміє, що за хвилину опиниться там, звідки вже ніколи не повернеться… Хелена стогне уві сні й не може прокинутись. У кінці чорного тунелю виникає нове видіння: довкола свічки сидять десятеро тіней. Коли вони одночасно повертають обличчяна стогін, Хелена впізнає їх. Страх минає. Дзеркало зупиняє її наближення. Хелена плаче. Це вони, ті, для кого вона писала свої книжки! їх десятеро. Десятеро божевільних людей, котрі відчули навернення, десять однодумців, яких вона не розпізнала відразу, їхні очі випромінюють любов, світло й життя. Вони сидять дружнім колом у кінці чорного тунелю — за їхніми спинами вимальовується море, золотаво-блакитний горизонт, насичена зелень екзотичних дерев, теракотовий берег.
Дзеркало тьмяніє, немов екран телевізора… Хелена прокидається.
Субота, вихідний день. Щось змінюється. Майже непомітно й невідчутно, але Хелена прокидається з усмішкою. П'є каву й дивиться у вікно. Люди йдуть на базар і з базару. Вони несуть у кошиках фрукти й овочі — малину, суниці, помідори, огірки… У цьому робочому кварталі всі жінки — огрядні, всі чоловіки — в подібних картатих сорочках та спортивних штанях. Усі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються побалакати. Поки жінки ходять базаром, чоловіки скупчуються біля кіосків, купують горілку в білих пласти-кових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного стану. Стану трави…
Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі розпочинається звична для вихідного дня сварка. Хелена знає: якщо ці сусіди починають кричати — це надовго. Розпочинає високий жіночий голос. Хелену завжди дивує, про що можна кричати годинами, у чому проблема, котра потребує такого шаленого лементу — на одній ноті, без упину. Жінка сварить доньку. Нарешті вступає донька. Вона кричить ще голосніше, але повторює єдину фразу — її добре чути: «Досить! Дістали!». Повторює разів десять, після чого настає черга чоловіка. Потім вони кричать усі разом. Це така щосуботня розминка перед тим, як глава сімейства почне свердлити стіни…
Тепер Хелені зовсім невтямки, чому вона тут? Чи могла б вона жити так, як ці люди за стіною? Вона вирішує сходити на базар, поки вгамуються пристрасті. Спочатку вона ходить поміж рядів безтямно, а згодом загальна метушня поглинає її. Дивно, але їй вперше хочеться… готувати. І справа не в тому, чи їстиме вона, сенс у тім, щоб згадати, як це робиться. Починається все з того, що вона бачить на базарі гори солодкого болгарського перцю. Він величезний, світло-зелений, товстошкірий і чудово пахне. Хелена бере два кілограми. Вона не знає, скільки потрібно, — просто не може відмовитися від того, що накладає на ваги продавщиця. Ще —цей! І той — з червоним черевцем! Вона згадує, що з ним робити! Вона купує фарш, цибулю, рис. Вона не знає, чи їстиме те, що зробить. Але це не має жодного значення. Головне — почати діяти, щось робити.