Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Такі люди викликають у мені настороженість. Вони не знають, що таке жити за повною програмою. Вона вилучена з їхнього персонального комп'ютера. А тих, хто намагається лишитися собою, вони вважають, у ліпшому разі, «білими воронами», у гіршому — просто божевільними…»

Хелена нарешті відірвалася від споглядання дощу за вікном і хитнула головою, відганяючи ці думки. «Я стала злою, — подумала вона, — а це погано, неправильно…»

Вона почала збирати свої речі — диктофон, зошит, ручку, окуляри, плеєр — у сумку й поглянула на годинник. Ого! Вона простояла біля вікна дві години. Це означає, що наступна маршрутка буде години через півтори. За дверима кабінету було надто тихо. Це означало, що на поверхах лишилися тільки чергові медсестри, які вже, мабуть, поснули на вузьких ліжках в ординаторських. Хелена виглянула в коридор. Він був темний, як тунель. Лише десь далеко, в кінці, жевріла настільна лампа на столику, де мала сидіти чергова. Але її не було. Хелена ніколи не ходила цим коридором, завжди прослизала у свої двері, немов мишка, й сиділа тихо, не виходячи навіть в обідню пере'рву в лікарняний буфет. Вдень коридором завжди вешталися то пацієнти, то санітари. Тепер тут було тихо й порожньо. Хелена обережно зробила кілька кроків, ніби входила в невідому воду. Тихо й порожньо… Ніч піднімалася за каламутним склом лікарняних вікон, ніби рівень чорної води, на поверхні якої повільно погойдувалися золоті уламки розтрощеного місяця. їхні мерехтливі відблиски утворювали на стінах дивний німий синематограф — безгучну битву тіней. Було чутно лише дихання. Хелена притисла руку до грудей і зрозуміла, що це дихання належить їй…

Потім десь у кінці коридору тихо рипнули двері. Дивно. Адже на ніч палати зачинялися. Хелена якомога щільніше втислася в стіну, вдивляючись у темряву. Вона помітила, що найдальші двері прочинилися. Спочатку з'явилася жіноча нога в капці, ніби людина так само, як і вона хвилину тому, на доторк пробує прохолодну воду ночі. Жінка повільно протискалася крізь вузьку шпарину прочинених дверей, не розкриваючи їх повністю. Хелена здогадалася: вона робить саме так тому, бо знає, що двері риплять. Отже, виходить не вперше…

Нарешті жінка випросталася, зробила крок у бік стіни і завмерла біля неї майже в такій самій позі, як і Хелена, котра причаїлася по той бік довгого коридору. Жінка не бачила її. Проте Хелена впізнала ту, котру про себе назвала Сомнамбулою, — жінку, що застрягла на межі сну та пробудження в пісках власної свідомості. Отже, це була жіноча палата. Та сама, звідки були всі її співрозмовниці.

Постоявши якусь мить нерухомо, Сомнамбула рушила вперед. Хелена ще більше притулилася до стіни. Що буде, якщо жінка помітить її? Підніме ґвалт? Злякається й почне кричати?

Вона не встигла вирішити, що робити, як у двері знову боязко просунулася чиясь тінь. Довге волосся в місячному світлі виблискувало, мов тьмяна мідь. Хелена впізнала Жанну, дівчину з притулку мильних бульбашок!

Хелена вже не думала про нічну маршрутку, просто спостерігала, що буде далі. Обидві тіні нерухомо стояли біля стіни, світло окреслювало їхні контури. На третій раз двері все ж таки зарипіли — в них просовувалася опасиста казкарка-стюардеса Тувеянсон. Вона метушливо поправила зачіску (волосся її було охайно зібране в загогулисту високу «мушлю») і приєдналася до цих двох. Так поволі з дверей палати вийшли всі її мешканки. Двох останніх осіб Хелена охрестила для себе так: Русалонька (та, що любить стояти під рукомийником) і Галеристка (жінка, котра постраждала від картин). Галеристка, котра вийшла останньою, обережно зачинила двері палати. Хелена з подивом чекала, що вони робитимуть у темному коридорі, п'ять вишикуваних біля стіни тіней здавалися їй фантомами. Нарешті жінки, відділившись від стіни, рушили вперед. Це було фантасмагоричне видовище!

Вони повільно йшли одна за одною, крок у крок, їхні довгі сірі халати нагадували давньоримські тоги, а уповільнені рухи робили схожими на поснулих у нічному морі риб. Куди вони пливли?

Хелена з тривогою поглянула на куток чергової медсестри. Попри увесь здоровий глузд їй не хотілося, щоб та раптом повернулася й порушила це видовище ґвалтом та викликом санітарів.

Дивна процесія зупинилася перед дверима іншої палати за кілька метрів від того місця, де причаїлася Хелена.

Сомнамбула простягнула руку й ледь чутно одним зігнутим пальцем вистукала по дереву три-чотири такти. Неважко було здогадатися, що це був умовний сигнал! З-за дверей почувся легкий скрегіт металу по металу, і вони невдовзі відчинилися рівно настільки, аби в них могла просунутися найогрядніша з жінок. Усе це відбувалося не вперше!

П'ять тіней швидко прослизнули всередину кімнати.

Чорна вода ночі, котра вже затопила коридор по самі вінця, знову стала непорушною. Хелена відірвалася від свого прихистку й попрямувала до тих дверей. Вона була впевнена, що знає, хто саме мешкає за ними!

На щастя, двері залишалися трохи прочиненими. Шпарина була розміром у два-три пальці. Хелена знову притислася до стіни, намагаючись перетворитися на вухо. На величезне вухо. Власне, те ВУХО, яким вона й була останнім часом…

* * *

Те, що відбувалося далі, видалося Хелені сном…

— Вітаю вас, шановні. Сідайте… Влаштовуйтеся зручніше.

Хелена впізнає голос того, кого назвала Технологом. Через двері чується характерний шурхіт.

— Отже, сьогодні ми вислухаємо останні враження. Власне, я ще не переконався щодо остаточного висновку, але, гадаю, ми на правильному шляху.

— У чому, дозвольте запитати, ви невпевнені? — чує Хелена голос Жанни. — Пригадую, ви так само вагалися щодо мене…

— Було таке, — підтверджує Технолог, — але ж ви повернулися звідти. А вона продовжує жити там. І, здається, їй це подобається.

— Не згоден. Категорично не згоден! У Хелени калатає серце, адже це голос її останнього співрозмовника — того, хто примарився їй у порожній кімнаті й кого вона назвала «Веронезе».

— Вона — наша, — каже Веронезе. — Вона — наша, хоча й боїться зізнатися в цьому навіть собі.

— Не забувайте, що ми повинні бути обережними, — попереджає Технолог. — Будь-яке втручання зовнішніх сил може все зіпсувати. Як вважають інші присутні?

Зависає пауза.

— Я згодна. Вона — наша, — голос належить Сомнамбулі.

— Наша… — луною відгукується Русалонька.

— Не знаю. (Цього чоловіка Хелена назвала Спадкоємцем.)

— Не знаю… — голос Галеристки.

— Наша! — оксамитовий баритон Олігарха.

— Вона така мила! — підхоплює Тувеянсон.

— Я не знаю. — Це промовляє Мандрівник. — Занадто мало часу, щоб визначити…

— Отже, — продовжує Технолог, — шість проти двох, двоє — утрималися.

Хтось аплодує. Хелена впевнена, що це — Тувеянсон.

— Але як знати напевно, що пробудження відбулося? — запитує Сомнамбула.

Технолог прокашлюється, налаштовуючись на довгу промову.

— Навернення, — каже він, — прошу зауважити: навернення! З психологічної точки зору, пробудження душі — це і є навернення. Ми всі знаємо, що це таке, але не кожен із нас може висловити те, що він чи вона відчували під час цих метаморфоз. Отже, пробудження душі на першій стадії характеризується втратою душевної рівноваги. Згодом відбувається перехід свідомості з низького рівня на вищий і, як винагорода за всі душевні муки, — трансцендування.

— Ви говорите, як божевільний! — уриває його Веронезе. — Хибна звичка — прикидатися.

— Я кажу те, що знаю, — суворо стверджує Технолог, — але якщо ви прагнете простоти, можу пояснити. Це, до речі, стосується вас усіх — недаремно ж ми нині разом. Отже, людина, а точніше, її особистість, народжується і обертається в колі вузького власного світу. Протягом усього життя ми існуємо в ньому й керуємося кількома інстинктами — тими, що успадкували від своїх пращурів. їхні назви ви знаєте — їсти, пити, захищатися, продовжувати рід… Інстинкти є інстинкти. Більшість із нас живе так, ніби є центром всесвіту. Це — щасливці, вони живуть, як трава. Але є інші. Ті, хто внаслідок якоїсь події виходить за рамки індивідуальної свідомості й приєднується до всесвітнього розуму. З маленького вузького кола вони раптово потрапляють у безмежний світ буття. І це безмежжя поглинає їхнє мізерне індивідуальне існування! Майже непомітно для себе людина прослизає зі старого всесвіту в новий. Так трапилося з кожним із нас. Тепер ви розумієте, чому ми разом? Нас не так уже й багато, і ми повинні оберігати одне одного. І… і жаліти тих,хто…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: