Перед тим як готувати, вона прибирає квартиру. За стіною вже все вгамувалося. Навіть чути сміх. Отже, вихідний розпочався добре.
Хелена викладає перець на стіл, миє його, зрізає капелюшки, витрушує біле насіння. Начиняє зелені скриньки сумішшю з м'яса, вареного рису й підсмаженої цибулі, затуляє скриньки капелюшками, щільно розміщує їх у каструлі, заливає водою, змішаною з томатом і спеціями, ставить на плиту…
Вона робить усе так, ніби робила це щоденно. Каструля величезна, вона навіть не пам'ятає, звідки в неї з'явилася така. Вона рахує перчини — їх двадцять чотири. Можна зібрати прес-конференцію, посміхається Хелена.
* * *
…Із цієї миті для неї історія починає розкручуватися від самого початку. З того дня, коли маленька дівчинка в закороткій сукенці сиділа на шкільному подвір'ї й виривала своїми малими рученятами колючий бур'ян. Вона виривала і думала про те…
Зробимо зупинку, щоб пояснити її думки. Зупинка досить проста: біля книжки, прочитаної дівчинкою нещодавно. Це були «Червоні вітрила». Отже, дівчинка намагалася думати про те, що цей бур'ян — колючий і вигорілий — зацвіте в її руках, що він, як будь-яка інша рослина, має право на існування, якщо він уже є в природі. Не тільки квіти й овочі заслуговують на увагу. Вона розчищала чагарникові зарості з таким виглядом, ніби під ними мало бути щось дуже важливе — золотий ключик, чарівна паличка, записка з її іменем… Перед тим як зірвати нову стеблину, вона подумки промовляла приблизно таке: «Я знаю, що тобі боляче. Пробач. Але ти залишиш тут своє насіння — і твої діточки знову проростуть, повір мені».
Потім вона почала думати, що треба кинути все й утекти, нічого нікому не пояснюючи. Але ж тоді «літня практика» не буде зарахована. І вона не виправить свою «двійку» за поведінку.
Вона не помітила тінь, що нависла над нею.
Потім почула те, про що нічого не знала. Вона багато чого бачила, спостерігаючи за дорослими, але ніколи, ніколи не уявляла, що все брутальне й непристойне можна так просто вимовити, та ще й стосовно неї. їй стало страшно. Відчуття було таким, ніби її затягує в гниле і смердюче болото. Щоб не задихнутися, вона побігла… Не знала і навіть не могла здогадуватися, що мчить назустріч своїй справжній долі, а та, інша — вбога й простіша, дивиться їй услід із кривою усмішкою, а потім обертає свій погляд на когось іншого — на того, хто не втече. Адже вона ледача й руки в неї короткі…
Як дитя, що виросло на вулиці, дівчинка майже одразу прийшла до тями. Спочатку напружилася, а потім заспокоїлася й прийняла правила гри. Крізь нещільно стулені повіки роздивлялася прохолодну затишну кімнату незнайомця, зусібіч майже до стелі височіли полиці з книжками. Стільки книжок вона бачила вперше, і це море яскравих, різноманітних палітурок викликало в неї величезний розпач: невже хтось (хтось — а не вона!) зміг прочитати стільки? Саме оце відчуття, яке називалося «хтось — а не вона!», уже тоді було маленькою рушійною силою, котра змушувала її діяти. У школі й у дворі, серед ровесників такого «когось» не було. Цей дорослий незнайомець — вона це відчувала — хвилювався за неї. І вона воліла, аби ця тривога й турбота стосовно неї тривала якомога довше. Тому вона і далі лежала із заплющеними очима і з приємністю відчувала його збентеженість.
О, він ще не знав, яка вона хитрюща! Коли вони поговорили, дівчинка твердо вирішила, що має стати гідною його уваги. Він говорив із нею, як із дорослою. Тому вона мала прочитати книжку, котру взяла в нього. Прочитала її аж тричі, і текст, складний і спершу зовсім незрозумілий, закарбувався в пам'яті надовго. Книжка була досить дивною, але те, що в ній ішлося про любов, вона зрозуміла відразу. Мабуть, тому, що часом і її маленьке серце розривалося від любові. Це була любов безпредметна, вона не мала обличчя й тілесної оболонки. Вона існувала всередині неї, як дар. Донині вона не могла знайти назву цьому дарові.
Пізніше вона переконалася: любов — дар. Його отримують із народженням разом із іншими почуттями, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворюється на важкий камінь, на хрест, на повітряну кульку. Але його вже не позбутися: він не є твоїм власним вибором. Так сталося при народженні. Любов увесь час тріпотіла над її головою, як шелесткі крила янголів. І якщо божевільний митець або просто — божевільний здатен відрубати собі руку, виколоти око чи відтяти вухо — то від цього дару можна звільнитися, лише зупинивши власне серце…
Вона приходила до нього щодня, сідала на підвіконня і слухала, слухала. Часом він говорив з нею англійською, часом — французькою. Поки вона не навчилася розуміти його, просто насолоджувалася голосом, який був схожий на… розплавлений чорний шоколад. До того вона куштувала тільки «молочний» — світло-коричневий і солодкий, а справжній, чорний, здавався їй гірким. Але цебув справжній шоколад, без домішок. І вона підсвідомо потягнулася до всього справжнього — нехай і гіркого…
…Між десятьма та тридцятьма роками немає прірви. Прірву вона відчула, коли їй виповнилося п'ятнадцять. Його Тридцять П'ять вибудували цю прірву досить ретельно, хоча вона була старанно закамуфльована під рівну лісову стежку. Дівчина ж у свої п'ятнадцять здатна відчувати себе набагато старшою, віку для неї не існує. Вона керується інстинктом, близьким до материнського. До того ж ці Тридцять П'ять зовсім відбили в неї смак до спілкування з ровесниками. Ровесники — це запах із рота, вологі долоні, лупа та повний рот слини під час поцілунку, нетерпіння й брутальність, котрі не мають нічого спільного із запахом гарних парфумів і шоколадним баритоном, що розповідає про зниклу культуру племені майя. Це плем'я — його. Вона навіть називає його дивним іменем Віт Тольд і вважає, що саме так звали ватажка цього зниклого племені.
У ній прокидається бажання кокетувати й зваблювати. Просто — зваблювати, без подальших наслідків, яких вона поки що боїться. Передусім боїться налякати його своєю дорослістю. Тому йдуть у хід лише мізерні хитрощі: жести, рухи, які набувають дедалі більшої жіночності, коротенькі спіднички, самотужки облямовані прошвою, тоненькі ремінці босоніжок на високій дерев'яній платформі, брязкучі браслети на зап'ястях, величезні яскраві сережки з пластмаси, за якими вистояна божевільна черга в найближчій «галантерейці».
Але все це — не діє. У ватажка племені майя — свої наложниці, яких вона ненавидить. Вони — як протухлі риб'ячі туші з великими червоними ротами. її нудить від його сліпоти. Риби розкривають свої хижі роти, голосно сміються (над нею?), вони смердять задушливими парфумами, вони зжирають її час. Втішає лише те, що вона знає напевно: із ними він ніколи не говоритиме про зниклу культуру давніх цивілізацій.
Отже, треба ще зачекати. І вона чекає. Але це чекання принизливе для неї! Тому часом вона дозволяє слинити себе дозрілим шмаркачам. І все заради того, щоб потім розповісти йому. Дарма! Він принижує її ще більше, проганяє від себе, і вона мусить змиритися з таким станом речей, знову перетворюється на слухняну ученицю. Вона розуміє, що йому потрібне ВУХО, що понад усе він любить самого себе — свій нерозтрачений інтелект. Решту він уже розтратив. На цих дурнуватих пихатих риб! Вона мусить бути слухняною ученицею. Вона м'яка, немов віск, і якщо йому треба бавитися зі шматочком розплавленого воску, нехай бавиться.
Насправді в неї є старанно приховуваний секрет: вона не віск! У неї ніжна, майже прозора шкіра, гладенька, мов шовк, але під нею — сталевий каркас. Для неї не існує напівтонів — тільки «так» або «ні». Дар, який вона носить у собі, може існувати тільки в таких умовах. Вона ще не знає, як це погано для життя!
…Двадцять і сорок — то вже серйозно! Між двадцятьма жіночими роками й сорока чоловічими вже вимальовується знак рівняння — дві взаємодіючі риски зі зворотними стрілками на кінцях. Вона малює цей знак, вона плекає його. Цей знак — міст через прірву, якої вже майже не існує. Та й вона змінилася! У неї — гладко зачесане волосся, проста й елегантна сукня, делікатні сережки-крапельки. Від неї гарно пахне. Майже так само, як від його розбещених пасій-риб. Але вона вже впевнена, що набагато краща за них! Вона сильна й розумна, у неї вже є власний (а не книжковий!) досвід. І цей досвід нашіптує, що вони, як пишуть у романах, «створені одне для одного». Це так само очевидно, як і дві паралельні риски в знакові рівняння в математичній аксіомі. Це очевидно — для неї. Він залишається сліпим. Він нічого не помічає.