…Ще вчора вона терла свої ніжні п'яти ребристим камінцем, і вони світилися, мов пергамент. Але час минав швидко. Я навіть не помітив, як наші розмови ускладнились, а замість одної карафи вона вже несла дві, такі великі, що хода її обважніла. Проте зверху коричневої туніки вона накидала яскраву бірюзову хустину із золотою смугою — дарунок сусіда-теслі, й очі її також ставали бірюзовими і такими виразними, ніби були намальовані кобальтовою фарбою. Вона, як і раніше, ретельно
вмивалася перед тим, як набрати воду, і зазвичай кликала мене.
Я ж цілковито розслабився, зовсім утратив обережність. Адже я також був самотній, і цій самотності належало стати ще безмірнішою. Тепер мені було прикро за її долю, яку я бачив достеменно і яка стала для мене зрозумілішою, щойно вона зодягла цю бірюзову хустку із золотою смужкою… Я не витримав. «Пам'ятаєш, ти казала, що хочеш, аби всім людям на долоню вистачило метеликів? — казав я. — Але це, зрозумій, неможливо! Там, за твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони недобрі й марнославні. У них є вода і сонце, але вони потребують більшого. Набагато більшого, ніж потрібно тобі!» Я бачив у її очах смуток і тому продовжував мучити її: «Що ти могла б зробити, аби змінити все на краще?».
Відверто кажучи, я й сам мізкував над цим. Моя провина в тому, що я бентежив цими думками її, звалюючи усі проблеми на цю юну душу, і… чекав на відповідь. Хіба я мав на це право?! Що вона, тринадцятирічна селянка, могла запропонувати? Бірюзову хустку? Свою ганчір'яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?
Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» — зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши життя, ти не відчуєш глибини цієї офіри, — продовжував допитуватися в неї. — Віддати життя—це одна мить, після якої відступає все — біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона напружено морщила чоло, смикала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спадало на чоло. «Я б могла віддати найдорожче… Те, що належало б тільки мені й що було б прикро віддавати…-» — «Що саме?!» — не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».
Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був розкривати перед нею дивні речі. Вона слухала, затамувавши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лилася в карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені — боявся зурочити! Головним у моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпорядкованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про крила й закон всесвітнього тяжіння, про теорію ймовірності та класичну механіку.
Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву казкову обгортку, аби вона не злякалася. «Так, так, —у захваті говорила вона після кожної такої казки, — це чудово! Але… що станеться з іншими?»
І я був змушений вдаватися до ще трагічніших речей, без яких неможливий прогрес. Я розповідав про Жанну д'Арк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та
Шаміля, про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло сине вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені пальці нервово стискалися. «Так-так, — шепотіла вона. — А що станеться з іншими?!» Я був готовий провалитися крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона витягла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталіна, Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми «іншими» вона зводила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.
Вона й сама не знала про свій рідкісний дар — відчувати людей та їхній настрій. Тому й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зголосилася віддати найдорожче. Ти повинен мені вірити!».
Я вірив. Але розумів, що у неї нічого немає. Крім бірю зової хустки із золотою смужкою.
…Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам'янисту землю, від того лущилися найтвердіші скелі. Вона не приходила до джерела кілька тижнів. Порядок був порушений. А я не люблю безладу.
Нарешті вона з'явилася. Цього разу її голова була щільно обмотана тією самою хусткою, а зверху одягнена коричнева довга накидка, котру утримував на голові дерев'яний обруч. Я все зрозумів: її віддали заміж. Мила маленька дівчинко, подумав я, тебе не врятували твої проникливі сині очі та густе каштанове волосся, ти не стала принцесою. Або, у крайньому разі, дружиною збирача податків, торгівця міддю чи молодого міського мешканця. Вони обходили селище десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер мені залишиться тільки спостерігати, як у тобі згасне світ. Твій маленький, скоцюрблений світ — із його козами, карафами, чавунцями, стуленими повіками, покривалом, яке щільно облягає голову, протертим манним супом, хмільним белькотінням, виском пилки і стукотом молотка, із заскорузлими старечими пальцями праведника-теслі та його потаємної заздрості до твоєї юності.
…Вона підійшла до джерела поважною ходою, ніби доросла. Вона копіювала старших і намагалася виглядати серйознішою.
Вона мовчала. Я знав, що вона соромилася заговорити до мене так, як раніше. І не могла зрозуміти чому. Але я знав: за кілька років наших «таємних побачень» вона стала іншою. Точніше, не стала — вона й була іншою. Просто я допоміг їй відчути це, І ось зараз їй було соромно, що вона не виправдала моїх сподівань.
«Родина розрослася, — нарешті тихо сказала вона, сідаючи на камінь. — Вони більше не можуть годувати мене. Та й діти повиростали. Тепер є кому доглядати кіз…» Я мовчав. «Мій чоловік дуже старий, — продовжувала говорити вона. — Він дуже добрий до мене. Він завжди був добрим чоловіком. Він пригощав мене патокою…» Я мовчав. «У нього своя хата. Вікно виходить у сад…» Я мовчав. «Я боюся тільки одного: у нас не буде дітей. А це було б для мене найдорожчим, найважливішим…» Я мовчав. Але цього разу моє мовчання набуло сенсу. Я мовчав, поки вона вмивалася, набирала воду, поправляла волосся, що вибилося з-під хустки. Почекавши ще хвилину, вона повільно пішла вгору, несучи на плечах важкі карафи…
Усе збулося. Усе нарешті вибудувалося! Не вистачало лише цієї маленької ланки. Я радів. Я вже знав, яким чином вкласти все в чітку та струнку систему: ініціатива має йти не від мене. Хто б мені повірив? Я створив ТЕОРІЮ, але ніяк не міг ввести її до практики. Адже потрібно було ще щось — те, чого в ній бракувало, — ось ця дівчинка з маленького, брудного, бідного селища. Маленьке НІЩО, яке мріє, аби «всім на долоню вистачило метеликів». І тільки я міг перетворити це нікчемне НІЩО, це крихітне тимчасове життя на величезний подвиг. Адже вона була готова віддати «найдорожче».
Потім з'явилася динаміка. Як кажуть нині — позитивна. Я зрушив із місця, наякому так довго товкся…
Я знову заговорив до неї. І говорив так відверто, що через деякий час вона прибігла до джерела, сяючи від щастя: використовуючи зілля, суворий режим та ще тьму-тьмущу лікарських мудрагелів, вона зуміла спонукати свого старого чоловіка до продовження роду.
…Мабуть, розповідати далі зайве — що було потім,ви добре знаєте.
Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно 6розірвалося від однієї згадки про те, як вона віддавала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.
Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім замовк, дивлячись, як вона лежить біля води й тонка цівка б'є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж срібну, як ця вічно юна цівка води…
Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати власноруч. Природа — лише підказка, полотно ж маляра — справа рук. Міркуючи таким чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрості.