Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів'яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона вже зараз мала вигляд стомленої.

Одного разу я не витримав і, поки вона дрімала, вилив половину води з карафи, даючи їй можливість по-

спати довше. Робив так кілька разів. Коли проробив це вчетверте, дівчинка миттєво підхопилася мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла спати так довго.

Ти де? дзвінко скрикнула вона.

Щоб не налякати її, я змушений був відгукнутися і сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потворний, що краще їй мене не бачити.

Вона й не наполягала на моїй появі. «Можливо, ти й потворний, але ти добрий, сказала вона. Я знала, що ти є. Я тебе ВІДЧУВАЛА!» Ось яке це було дівча…

Відтоді ми почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала про одне й те саме: «Ти тут?». Спочатку я вагався: чи варто відгукуватися? Але її оченята так прискіпливо ковзали по чагарниках та кам'яних брилах, у них було стільки очікування, що я не міг не відповісти.

Ось так я дізнався, що мешкає вона в бідній родині свого дядька, що в нього купа дітей і вона має доглядати не тільки кіз, а й своїх молодших братів та сестер. Звичайна історія! Я знав таких безліч. Але щось було у цій малій. Я запитував їі про якісь дорослі дивні речі, розважаючи себе та бентежачи п дитячу уяву. Але вона завжди знаходила на них навдивовижу мудрі та прості відповіді. Діти бувають доволі мудрими. Не знаючи світу далі від свого селища, вона розповідала мені про зірки, які здатні побачити усе в світі, й переконувала, що там, за горами і морем, теж живуть люди. І їхнє життя дуже подібне до цього, що в селищі. А якщо це так, тр вони також мають дітей, готують їжу, розводять кіз. «Але ж це нудно,заперечував я, намагаючись збити її з пан-телику. Одне й те саме щодня! Чим же вони, у такому випадку, відрізняються від каміння, води, тварин?» «Вони мріють!» впевнено відповідала дівчинка. Якби ж вона могла бачити мою усмішку! «Про що?» намагаючись бути серйозним, запитував я. Вона уважно оглядала каміння та рослини біля джерела, сподіваючись відшукати мої очі. І, не знаходячи їх, упевнено відповідала: «Про те, щоб завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. Щоб… щоб усім людям на долоню вистачило метеликів! І ніхто не помирав». Ось яка це була дівчинка…

…Ще вчора вона терла свої ніжні п'яти ребристим камінцем, і вони світилися, мов пергамент. Але час минав швидко. Я навіть не помітив, як наші розмови ускладнились, а замість одної карафи вона вже несла дві, такі великі, що хода її обважніла. Проте зверху коричневої туніки вона накидала яскраву бірюзову хустину із золотою смугою дарунок сусіда-теслі, й очі її також ставали бірюзовими і такими виразними, ніби були намальовані кобальтовою фарбою. Вона, як і раніше, ретельно

вмивалася перед тим, як набрати воду, і зазвичай кликала мене.

Я ж цілковито розслабився, зовсім утратив обережність. Адже я також був самотній, і цій самотності належало стати ще безмірнішою. Тепер мені було прикро за її долю, яку я бачив достеменно і яка стала для мене зрозумілішою, щойно вона зодягла цю бірюзову хустку із золотою смужкою… Я не витримав. «Пам'ятаєш, ти казала, що хочеш, аби всім людям на долоню вистачило метеликів? казав я. Але це, зрозумій, неможливо! Там, за твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони недобрі й марнославні. У них є вода і сонце, але вони потребують більшого. Набагато більшого, ніж потрібно тобі!» Я бачив у її очах смуток і тому продовжував мучити її: «Що ти могла б зробити, аби змінити все на краще?».

Відверто кажучи, я й сам мізкував над цим. Моя провина в тому, що я бентежив цими думками її, звалюючи усі проблеми на цю юну душу, і… чекав на відповідь. Хіба я мав на це право?! Що вона, тринадцятирічна селянка, могла запропонувати? Бірюзову хустку? Свою ганчір'яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?

Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши життя, ти не відчуєш глибини цієї офіри, продовжував допитуватися в неї. Віддати життяце одна мить, після якої відступає все біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона напружено морщила чоло, смикала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спадало на чоло. «Я б могла віддати найдорожче… Те, що належало б тільки мені й що було б прикро віддавати…-» «Що саме?!» не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».

Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був розкривати перед нею дивні речі. Вона слухала, затамувавши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лилася в карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені боявся зурочити! Головним у моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпорядкованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про крила й закон всесвітнього тяжіння, про теорію ймовірності та класичну механіку.

Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву казкову обгортку, аби вона не злякалася. «Так, так, у захваті говорила вона після кожної такої казки, це чудово! Але… що станеться з іншими?»

І я був змушений вдаватися до ще трагічніших речей, без яких неможливий прогрес. Я розповідав про Жанну д'Арк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та

Шаміля, про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло сине вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені пальці нервово стискалися. «Так-так, шепотіла вона. — А що станеться з іншими?!» Я був готовий провалитися крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона витягла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталіна, Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми «іншими» вона зводила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.

Вона й сама не знала про свій рідкісний дар відчувати людей та їхній настрій. Тому й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зголосилася віддати найдорожче. Ти повинен мені вірити!».

Я вірив. Але розумів, що у неї нічого немає. Крім бірю зової хустки із золотою смужкою.

…Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам'янисту землю, від того лущилися найтвердіші скелі. Вона не приходила до джерела кілька тижнів. Порядок був порушений. А я не люблю безладу.

Нарешті вона з'явилася. Цього разу її голова була щільно обмотана тією самою хусткою, а зверху одягнена коричнева довга накидка, котру утримував на голові дерев'яний обруч. Я все зрозумів: її віддали заміж. Мила маленька дівчинко, подумав я, тебе не врятували твої проникливі сині очі та густе каштанове волосся, ти не стала принцесою. Або, у крайньому разі, дружиною збирача податків, торгівця міддю чи молодого міського мешканця. Вони обходили селище десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер мені залишиться тільки спостерігати, як у тобі згасне світ. Твій маленький, скоцюрблений світ із його козами, карафами, чавунцями, стуленими повіками, покривалом, яке щільно облягає голову, протертим манним супом, хмільним белькотінням, виском пилки і стукотом молотка, із заскорузлими старечими пальцями праведника-теслі та його потаємної заздрості до твоєї юності.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: