Його кар'єра йде вгору. Часи змінюються, і він нарешті стає потрібним — причому всім і всюди. У нього необмежений вибір, і в цей перелік аж ніяк не входить його старанна учениця. Вони зустрічаються рідше. «Тепер — сама!» — каже він, ніби не розуміє, що вона завжди — сама. Вона — сама-самісінька стоїть посеред пустелі й дивиться у бік маленької крапки, що рухається за горизонт. Крапка — це він. Вона була потрібна йому лише для вправ. Тепер він — дужий і міцний, іде вперед, не оглядаючись. А вона стоїть і дивиться йому вслід… А потім розвертається і йде у зворотному напрямку. Вона — дужа й міцна. Вона витримає…
…Ось така вийшла прес-конференція, маленькі пер-ченята! Цього разу я розповіла вам чисту правду. Хеле-на посміхається.
— Вони більше ніколи не зустрілися?
— Як склалися їхні долі?
— Чи завжди мелодрама повинна мати «хепі-енд»?
— Який вплив мають на творчість дитячі травми?
— Чи не здається вам, що ця історія досить банальна?
— Якби вам довелося дописати її, як би вона закінчилася?
Зацікавлені слухачі хочуть знати все — їх не влаштовує незавершеність.
Що ж, доведеться проминути десять, ба більше — п'ятнадцять — років і продовжити так…
…На повільних хвилях часу і спеки хилитався черевом догори напіздохлий серпень. Літо — мертва пора.
Вона щойно повернулася з кінофестивалю, розвезла подарунки близьким і друзям. Прочитала черговий список справ на вересень. Знову передбачалася якась поїздка — в гамір, метушню, на ярмарок марнославства. Ніхто не міг розірвати цього кола. Ніхто.
Аж ось одного вечора пролунав цей дзвінок у двері.
«Привіт, крихітко…» Ватажок племені майя, підстаркуватий плейбой із джентльменським набором: квіти, шампанське, торт. Запах від Кензо, окуляри від Долче енд Габана, костюм від Гапчука… Благородна сивина на скронях, шоколадний голос: «Привіт, крихітко!». Награність, за якою криється страх отримати поразку. Пропозиція руки і серця.
— Банальність!
— Мило!
— Серіал для обивателів!
Так-так,заспокойтесь, шановні колеги! Авжеж, «мило»! Життя — взагалі мило. Спочатку запашне, «Полуничне», а потім — жалюгідний обмилок сподівань, утрачених можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам'яті. Потім залишається тільки піна, мильні бульбашки…
Хелені вперше закортіло подивитися на себе в люстро. Раніше, на тій квартирі, звідки вона втекла, у неї було багато дзеркал. Але то було в іншому житті, в житті, що змилилося до піни. Тут не було жодного! Вона відчинила вікно й поглянула у скло. Те, що побачила, вразило не менше, ніж саме скло — таке брудне, ніби у приміщенні громадського користування. Як вона могла так опуститися? У каламутному склі вона бачила короткостриже-ну брюнетку з відрослим світлим корінням, запалими очима, загостреними вилицями. «Не дивуйся, це — ти! — єхидно усміхаючись, промовляла брюнетка. — Королева світських раутів, «дівчина з обкладинки», модна письменниця, телезірка, лауреатка престижних премій, кумир молоді, авторка сорока романів та десяти кінострічок, мандрівниця, фатальна білявка, пожива репортерів, скандалістка, примара, пил, вода, попіл, тлін… Ти зламалася! Ти гадала, що цього ніколи не станеться. Власне, чому? Хто дав тобі право на таку зухвалість? Ти вважала себе сильною. Але сили рано чи пізно закінчуються. Тепер ти — пародія на саму себе. Люди часто перетворюються на подібну пародію… І вигляд у тебе, як у наркоманки чи алкоголічки! Власне, у цьому немає нічого дивного. Ти закінчилася. Як мило».
Хелена з усієї сили б'є кулаком у самісіньке серце скляної примари і з радістю відчуває біль.
«Оце вже по-нашому! — промовляє їй залишок відображення на гострому скляному трикутнику. — Отямся! Життя — прекрасне. У тебе є все, про що тільки можна мріяти: ти — справжня. Навіть у своїх придуркуватих ваганнях. І те, що ти так ненавидиш себе, говорить про те, що ти ще здатна рухатися. Чому ти зупинилася? Зупинятися посеред шляху — це доля слабких, крім того, це банальна психологічна пастка. Мало хто витримує напруження, коли переходить межу своєї мрії. Хтось — зупиняється й повертає назад, хтось — вважає, що вхопив Бога за бороду, і деградує, не помічаючи цього, хтось — просто спивається, хтось перетворюється на клоуна… Не метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини — чоловіка, дітей. Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жіночим подвигом». Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай маленькою, місією на землі — вона підсвідомо, під маскою цієї жертовності руйнує життя тих, у кому розчиняється. Це те саме, що кинути грудку цукру в спирт чи розсіл. Цукром можна поліпшити тільки відповідне питво. І то — в розумних межах.
Кожен на цій землі п'є свою чашу. І ніхто зі сторонніх не знає — не може знати! — що в неї налив Бог.
Тисячі й мільйони людей ніколи не замислюються над своїм призначенням. Хіба може бути призначенням посада, статус чи амбіції? Чи є місією, скажімо, телевізійних босів ошукувати людей ідіотськими серіалами? І при цьому з гордістю говорити про рейтинги? Це — рейтинги людського глупства, яке вони множать. Це не призначення, а злочин на кшталт злочину наркомана зі стажем, що присаджує на голку новачків. Чим складніша людина — тим заплутанішим і незрозумі-лішим стає для неї її призначення. Найзрозуміліші місії — вирощувати хліб, народжувати дітей. Решта потребує величезного напруження розуму…»
— Навіщо мені це напруження? — вголос каже Хелена. — Я хотіла зовсім іншого — готувати обіди, влаштовувати дитячі свята, плести чоловікові шкарпетки, підбирати фіранки під колір шпалер, ходити на роботу й повертатися з кошиками продуктів, купувати ялинку взимку і консервувати огірки — восени… Я хотіла жити, як усі…
«Брешеш! Безсоромно брешеш, дівчинко! Від народження ти — планета, яка не потребує зовнішніх втручань. На цій планеті є глибокі сині річки, дикі ліси, невідомі природі звірі, дивовижні метелики, прерії, гори, урвища. І якщо на цю планету прийде бригада будівельників і почне корчувати твої сади, знищувати твою екологію, у тебе буде один шлях: здохнути під своїми вимерлими деревами!»
— Але я там — зовсім сама…
«Знову брешеш. Адже ще вчора ти переконалася, що в тебе є принаймні десять, але дуже надійних послідовників. Вони живуть на цій планеті разом із тобою. Можливо, їх набагато більше, ніж ти бачила й уявляєш. Але скільки саме — то вже не суттєво. Важливо мати цих десятьох…» — Десь я вже таке чула… — промовляє Хелена. З її порізаної руки тече червоний струмок. Кров. Тепла і справжня. Як усе, що вона так любила раніше…
«Для того щоб мати успіх, не треба мільйонів, варто мати десятьох, але вірних послідовників…» Як вона могла забути? Так говорив один старий і втомлений письменник-емігрант, кумир її юності, якого вона зустріла в кав'ярні «Сіозегіе сіек Іііаз» на Монмартрі.
Тоді вона була в Парижі вперше. Зранку поважний ескорт — видавець та менеджер тягали її по книгарнях, де вона презентувала свою книжку, вдень вона дала кілька інтерв'ю, а потім, на хвилинку заскочивши до готелю, щоби переодягтися, помчала в Латинський квартал на рю де л'Ансьєн-Комеді до ресторану «Ье Ргосоре», де на її честь було влаштовано вечірку. І замість вечірнього міста, що сяяло за вікном, їй довелося розглядати портрети славетних відвідувачів цього старовинного закладу XVII століття — Робесп'єра, Лінкольна, Вольтера, Дантона, Марата, Дідро та Бомарше… Вечеря серед великих мерців, котрі дивилися на неї зі стін, та жваві ділові розмови, які їй доводилося підтримувати, відбилися в її голові жорстоким дисонансом. І перший день минув під знаком головного болю й розпачу. Проте зранку день належав їй.