Був початок осені — час, коли Париж звільняється від туристичної навали. Уранці вона вийшла з готелю й пішла блукати вулицями, про які мріяла з дитинства. Паризька осінь мала запах кави та круасанів. Вона спустилася в метро і безпомилково дісталася до станції АЬеззез, потім пересіла на фунікулер. Париж сам вів її туди, куди треба. її не дивувало те, що вона не оглядається, не розпитує, не розгортає карту, як це роблять туристи,—подумки вона прожила тут більшу частину життя, і тепер працювала пам'ять ніг, які несли її в потрібному напрямку. Від базиліки Сакре-Кер вона попрямувала по Монмартру. Звідси місто мало затишний вигляд, не видавалося метушливим чи схожим на той велетенський мурашник, про який її попереджали на батьківщині.
…На набережній Жемапп прямо на парапеті сидить група дівчаток-студенток у вилинялих футболках. Вони втекли із занять бізнес-школи, п'ють пиво з бляшанок та весело перемовляються, золоті відблиски води мерехтять в їхньому скуйовдженому волоссі. Рибалки позакидали вудки в каламутну воду Сени і, як усі рибалки світу, з надією втупилися в поплавки; під платанами на лавках дрімають пенсіонери; подекуди на газонах ліниво розляглися чорношкірі нащадки «дітей квітів», вони покурюють цигарки й споглядають, як від Арсе-нальської гавані відпливають катери та яхти. Таке ж затишшя в Люксембурзькому саду, Пале-Роялі та Тюї-льрі. Небо медове та синє, у повітрі висить золотава волосінь, зіткана із сонячних променів, легкий вітерець несе тротуарами перші пожовклі листочки. Час аперитиву, оскільки для коньяку ще не досить прохолодно, а для пива — не так уже й спекотно…
Вчора співрозмовники сказали, що восени «під асфальтом Парижа криється пляжний пісок» і всі темпи сповільнюються. Особливо це було відчутно тут, на Монмартрі, де блукаючи численними вуличками вона помітила вивіску «Ье Коіопсіе». Сучасний розкішний ресторан…
Вона подумала, що ще один день у компанії мерців вона не витримає, і тому, поблукавши ще трохи, нарешті знайшла затишне місце — «Бузковий хутір» («Сіозегіе сіез Іліаз») — кав'ярню, в якій Хемінгуей писав «Фієсту».
Вона замовила каву. Вона намагалася, щоб її вигляд не виказував захоплену неофітку. Але, як це з нею траплялося неодноразово — не тільки тут, а й у найбільш непридатних для цього місцях, — потужна хвиля фантазій і слів посунула на неї. Слова роїлися в повітрі й утворювали довкола такий щільний простір, що, здавалося б, вона могла хапати їх із повітря просто руками, як фокусник, котрий витягає кролика з порожнього капелюха. Так було завжди і всюди, але в повітрі Парижа це здавалося ще природнішим. Вона дістала блокнот, не замислюючись, як виглядає в очах небагатьох відвідувачів цього досить дорогого закладу.
— Після Хемінгуея їхати сюди, щоб сидіти в кав'ярні й писати, — не можна, а після Генрі Міллера — неможливо. Здається, так казав видавець у фільмі Полан-скі «Гіркий місяць»…
Вона підвела очі. І не здивувалася. Перед її столиком стояв той, книгами якого вона зачитувалася, — відомий письменник, що давно мешкав у Парижі, емігрувавши сюди з країни посткомуністичного простору. Вона знала, що ось уже десять років, як він ховається від журналістів і відмовляється від спілкування зі своїми колегами. Вона, звичайно ж, бачила його вперше. Але останнім часом події життя вели її тим шляхом, на якому подібні збіги обставин уже не видавалися чимось фантастичним або нереальним. І тому вона лишч. з цікавістю відзначила, що з вигляду він набагато старший і сумніший, ніж на обкладинках власних книжок.
— Я бачив ваше фото у вчорашній «Ье Рі§аго», — продовжував він, — і був приємно здивований. Виявляється, залізну завісу піднято й щодо літератури таких країн, як ваша. Дозволите?
Перед тим як скористатися її привітним жестом, він простягнув руку і назвав себе.
— Я вас знаю, — відповіла вона. їй хотілося додати, що він довгий час був її кумиром. Але вона стрималася. — Отже, ви — чергова жертва сублімацій, — усміхнувся він. — Як для письменниці ви надто гарні. Про що ж нині пишуть у вашій країні, аби підкорити ці простори?
Він був іронічний і жорсткий.
— Я не ставила перед собою таку мету, — відповіла вона. — Я знаю: двері в літературу давно зачинені. Останніми в них увійшли хіба що ви. І… — вона замислилася, — і Фаулз…
«Фаулз» прозвучало з її вуст як «Фауст», і вони несподівано разом розсміялися, розуміючи одне одного.
— А підкорити нинішню публіку не так уже й складно, — продовжувала вона. — На п'ятій сторінці має бути злягання із собакою, на десятій — зґвалтування сином власної матері. Це захоплює. Взагалі, множити зло набагато легше і простіше, ніж виростити хоча б один паросток надії, формула любові складніша за формулу ЛСД, а механізм почуттів ефемерніший за механізм злягання. Однак друге піддається й учнівському перу…
Він дивився на неї так, як ентомолог дивиться на щойно впійманий екземпляр метелика.
— Я ще раз переконуюся, що наша біда — маю на увазі слов'ян — у тому, що ми занадто серйозно і трагічно сприймаємо світ, ставимо понад усе стилістику, а слово «Слово» пишемо з великої літери, — нарешті промовив він. — На нас тиснуть спогади, і «попіл предків» досі «б'є в наші груди». Даю руку відрізати: ваша книга про геноцид! Здається, ця тема дуже популярна і в моїй, і у вашій країні.
Вона засміялася: «Давайте руку!», і жартома вхопила його за зап'ястя:
— Це — найкраще, що я вивезу з Парижа!
— Дайте шанс на ще одну спробу! — попрохав він. — Підлітковий сексу шкільній вбиральні… Вчителька ґвалтує улюбленого учня…
Вона мовчала.
— Тоді — не уявляю, чим ви збираєтеся підкорю-вати мільйони! Адже, судячи з вашого велемовного мовчання, на менше ви не згодні?
— А нічим! Просто я роблю те, що мені подобається! Ви ж самі казали, що графоманія набуває розмірів масової епідемії, — посміхнулася вона.
— Як самокритично! Ви стежите за тим, що і де я кажу? — здивувався він. — І що ж я казав далі?
Вона напружилася, як школярка на іспиті:
— Те, що ви вважаєте симптоматичним, що у Франції — країні, де нічого не відбувається, — відсоткове число письменників у двадцять один раз більше, ніж в Ізраїлі. Тому що нав'язливий потяг до написання книжок з'являється за трьох умов. Коли рівень загального добробуту достатньо високий для того, щоб люди почали займатися марною діяльністю. Коли суспільствоперебуває у стані роз'єднаності, в результаті якої кожен відчуває свою ізольованість. І остання — коли не існує помітних суспільних змін у внутрішньому розвитку нації!
— Все точно… До якої ж категорії ви зараховуєте себе?
— Попри ці глобальні спостереження, є купа інших особистих суб'єктивних причин. Наприклад, порятунок від самотності, бажання того, аби тебе всі любили, жага слави, грошей, визнання, страх смерті… Можливо, мені найбільше підходить останнє. Мене завжди жахало, що життя коротке. Я хотіла продовжити його. Книжка дає мені надію на існування, бодай міфічне, після смерті.
— На початку шляху я думав так само… Це — міркування молодості, — сказав він і додав після довгої паузи: — А тепер мені байдуже…
…Ось так все і відбувається. І це зовсім не сон. Відбувається там, у місті її мрії, де на одній з нецентральних, але не таких уже й непоказних «рю» у великій книжковій крамниці на вітрині за склом, немов близнюки, стоять сорок вісім «Амулетів Паскаля». Тоді її ще не душив сором. Навпаки…
Вона слухає його голос. І наважується відповідати. Вони курять. Він дістає люльку, вона — довгу дамську сигарету. Вони п'ють коньяк.
Вона не боїться говорити те, що думає.
Вона каже, що після прочитання нової книжки однієї австрійської письменниці (коли вона називає ім'я, він іронічно посміхається, і вона продовжує) батьківщина Моцарта здалася їй… унітазом у студентській «об-щазі», в якій зіпсовано зливний бачок і всі нечистоти плавають на поверхні в жовтій каламуті.