Він сміється. Вона радіє, що змогла погасити сум у його очах. Він сміється і каже:
— Ви ж самі сказали, що двері зачинено… Мабуть, так воно і є.
Вона ризикує продовжити.
Вона каже, що як у Середньовіччі, коли в містах Європи вихлюпували бруд у вікно, крикнувши тричі: «Стережися!» — так нині на голови споживачів друкованої продукції модні європейські письменники, користуючись своєю перевагою над країнами, яким менше поталанило, вихлюпують свої комплекси і хворобливі фантазії. А представники інших самобутніх (і, зауважте, не гірших!) культур із радістю переймають зразки несмаку, а головне — інтерпретують під своє суспільство — гірше і брутальніше. Але цього ніхто не помічає. Адже в цих країнах генетично знищена інтелігенція і взятися їй нізвідки. Апологети цієї «унітазної» літератури із захватом ревного учнівства намагаються переплюнути вчителів у змалюванні сечовипорожнення, злягань, слиновиділення, колупання в носі, геморою, видалення статевих органів, варіння «ширки», розчленування тварин, поїдання фекалій. А критики з приязними рисами облич і авторитетними іменами захопливо препарують ці «нетлінки» й роздають місця в рейтингах тим, у кого фізіологічні збочення виглядають «прикольніше». Задумавшись на хвилину, вона продовжила: — Для мене не матимуть цінності твори, які пишуться «про себе», — крім, звичайно, неприховано автобіографічних. Навіть якщо ці твори в очах спільноти мають певну вагу. Описувати себе і своє оточення — не ознака літературної майстерності. Це, швидше, публіцистика, що межує із духовним стриптизом. Скинути одяг перед натовпом простіше, ніж вибудувати для цього натовпу нову, ще незвідану реальність…
…Вони сидять у «Бузковому хуторі» майже до вечора. Старий втомлений чоловік розповідає їй купу цікавих історій, а потім каже:
— Для того щоб тебе розуміли, не обов'язково мати тисячі прихильників чи блукати світами, рекламуючи свої твори. Просування на ринок не завжди відповідає таланту. Це може бути щасливим збігом обставин, досить випадковим, або ж силою натиску менеджерських служб. Треба мати хоча б десятьох, але відданих людей. Вони можуть не знати один одного, навіть жити в різних країнах, бути злодіями і янголами, бути бідними й багатими — це не має жодного значення. Головне, що серед них має бути:
один Можновладець, який слугуватиме тобі «дахом» і не дасть загинути голодною смертю, допоки ти не набрав сили;
один Мудрець, котрий розповість про тебе іншим;
один Екзальтований послідовник, що апріорі вірить кожному твоєму поруху;
один Скептик, що знає не менше за тебе;
один Близький за духом;
один Блукалець, котрий шукає того, чого й ти;
один Злодій, якого ти перевиховав;
один Мрійник, який чує те, чого не чують інші;
один Сновида, котрий будує власну реальність;
один Митець, котрий знає навіть те, ким ти був у позаминулому житті…
Ці десятеро сильніші за тисячу, бо вони — твоя паства, твоє срібне військо, твоя сила. Ти можеш брехати тисячам, але їм — ніколи! Вони бачать тебе наскрізь тому, що самі відчувають так само, як ти…
За хвильку він продовжує:
— Щоб досягнути своєї мети, є одна важлива умова: перестати боятися самого себе. Раз і назавжди сприйняти себе як індивідуума й не піддаватися загальному психозу. Треба мати сили йти проти течії. А щоб мати ці сили — перестати боятися власних думок, що не збігаються з думками решти. Мати сміливість встати і сказати. Часом це досить важко. Невпевненість стримує цей рух: встати. Хвилювання здушує гортань: сказати. Але зробивши це, ти несподівано побачиш — тебе слухають. І не тільки! З тобою зголошуються, адже думали так само, тільки не наважувалися йти проти течії. І страх минає. Страх минає на диво швидко, коли ти долаєш його. Хоча… Хоча потім він повертається знову — коли відчуєш, що за тобою — ті десятеро. Але ти називатимеш його інакше — відповідальністю. Настане час, коли ти захочеш скинути її зі своїх плечей. Але буде пізно. Вони вже йтимуть за тобою й дихатимуть тобі в потилицю… У тебе ще є час подумати над цим і зупинитися.
Це було давно. Тоді, коли вона ще могла зупинитися. Коли ані її місто, ані країна, ані світ ще не були для неї затісними, а сором за все, що відбувалося довкола, ще не отруїв організм. Тепер вона бачила картину в цілому — відступивши настільки далеко, що навіть її друге «я», котре існувало окремо, на цій картині виглядало мізерною крапкою. Раніше їй здавалося, що так само, як і вона, таку повну картину повинні бачити й інші. І тільки добре виховання, чемність та необхідність дотримуватися правил гри утримують їх від обурення. Але що далі відходила вона від полотна, то чіткіше поставали перед нею фальшивість чи не всього, що існувало, рухалося, стрибало, гиготіло,
ворушилося, пробивалося, рвалося, гребло під себе, совалося довкола. Світ миготів, як екран телевізора. Вона з відчаєм ширяла очима по цьому Брейгелевому полотну, намагаючись відшукати на ньому бодай якусь нерухому і справжню деталь. Але спокійну велич мали тільки гори на задньому плані. Хто, міркувала Хелена, дав їй право відходити так далеко? Вона відчувала, що мала б бути там, усередині, у купі тіл. Можливо, тоді вона могла б почуватися щасливою. Спостерігач і учасник не могли вжитися під однією оболонкою. Спостерігач рятувався будуванням «повітряних палаців», учасник — боявся самотності, прагнув любові, сміху, сліз, болю, живих дотиків — того ж самого руху, який викликав відразу. Але останній не міг бачити картини в цілому…
Це була боротьба суперечностей, яка завжди мучила її. Але на початку їй подобалося спостерігати ц*о боротьбу, ставати на бік то однієї, то іншої половинки свого єства. Ця гра тривала доти, аж доки їй закортіло зупинитися, а всі слова, які вона писала або промовляла, набули неприродного металевого присмаку.
І тоді вона почала думати про велетенську самотність, яку час від часу відчуває кожна людина, навіть якщо живе в оточенні близьких їй людей. Кожен прагне бути почутим, кожен має свою власну, ніким не ви-слухану історію. Був час, коли їй здавалося, що вона здатна висловитися за всіх, хто приречений мовчати, але черга бажаючих говорити зростала з кожним роком. І вона виявилася безсилою, чудово розуміючи, що коли людина висловлює себе так, як хоче, а не так, як від неї вимагає оточення, виховання, система правил, — тільки тоді вона стає справжньою.
На самому початку — вона відчувала це кожною клітиною — у неї був цей дар, другий найважливіший після дару любити. Відчувала це на рівні підсвідомості — коли сиділа на столі в кабінеті свого сусіда й махала ногами, коли накидалася на тістечка, які він купував для неї, й усім обличчям поринала в збиті вершки. Відчувала пізніше, коли почала сперечатися, відчайдушно захищаючи все те, що в ній було і що він намагався переробити. І тоді, коли ночувала під його дверима, і тоді, коли йому першому і вперше сказала те, що потім (хоч скільки було випадків) не змогла сказати нікому. Навіть тоді, коли він пішов своїм шляхом, лишивши її саму посеред пустелі життя, вона відчувала цю справжність з особливо болючою гостротою. А вже потім, борсаючись посеред піску, вона перетворила цей дар на слова. На купу слів, на ріки, які несподівано полилися з неї і, на диво, знайшли відгук. Згодом відгук перетворився на нерозбірливе шипіння зіпсованого телевізійного екрана. І вона вже не могла розчути, чи є цей гомін гомоном захоплення, чи це лише відлуння тисячі обурених голосів. Але тепер вони не мали для неї жодного значення!
…Вона все ще стояла перед розбитим склом, відчуваючи біль у руці. У трикутній скалці відбиваюся одне її око та край скроні. Вона була схожа на профіль птаха, їй не вперше розбивати себе на друзки! Хелена замотала руку першим, що потрапило їй на очі, — кухонним рушником — і посміхнулася. Знову відчувати біль було приємно. Вона зрозуміла, чого хочуть від неї ті десятеро людей — говорити її вустами. Це єдине, що вона може їм запропонувати. Хіба це так уже й мало?
…У двері подзвонили. Все ще посміхаючись, вона вийшла в передпокій. Нерішуче завмерла перед дверима. Здавалося, що за ними стояло саме життя.