Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордований син —у печері, вхід до якої закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде пізно. Після її сина з'явиться хтось інший, потім — третій, четвертий… Час не жде. Ідея гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.
Я пішов до печери, вичекав на момент (не вдаватимусь у подробиці як, перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік, сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло…
Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом. Віднині я міг спати спокійно…
… Дуже багато часу у вашій уяві — або вічність, або п'ять, десять, двадцять років власного життя. Дівчинці біля джерела я подарував перше. Тепер я згадую її дедалі частіше. І з жахом розумію сенс її наполегливого запитання: «А що буде з іншими?».
Не вчених та героїв мала вона на увазі. Вона знала, відчувала, що їхня місія — невідворотна, природна. Так само природна, як… народження козенятка з білою ознакою в сірому стаді. Це було їй зрозуміло. ІНШІ. Ось за кого хвилювалася вона. Вчені та герої заслуговують на будь-яку офіру, але їх так мало порівняно з іншими!..
Страшні часи були тоді. Кров та пісок! Кров, що змішалася з піском, тепер лежала під ногами у вигляді теракотових кульок, «корисних копалин», жирних червоноземів. За що я змусив її страждати?
Я—технолог. Я можу вигадати все що завгодно. Моє життя таке довге, що зараз у ньому більше прагматизму, ніж милосердя. Підкоряючись власному азарту, я робив слабких багатими — і вони ставали сильними. Я розробляв хитромудрі й часом жорстокі стратегії, аби пробудити інших до спротиву, до кохання, до думки. Але вони корилися силі. Я навантажував їх тільки тією ношею, яку вони могли витримати, але вони ламалися і зраджували одне одного. Я дарував їм шанс, а вони лякалися та байдикували.
Потім мені набридло експериментувати. Я зробив усе, що міг. Я більше не можу вигадати нічого нового. І я вмиваю руки…
У мене є лише одне виправдання: я подарував дівчинці біля джерела та її Сину вічність.
Мого імені історія не зберегла…»
Мої сумніви розвіялися. Я зрозуміла, що не залишу роботи. Навіть спати перехотілося. Я зібрала ці «розшифровані» сторінки й заховала в теку. У мене навіть не виникло думки показати їх головлікарю. Вистачить з нього й касети. Навряд чи він займатиметься такою марудною роботою, яку провела я. І ніхто, впевнена, цього не робитиме…
Власне, те, що я зробила, — звичайна професійна навичка. Вона залишилася після того, як у мене зникло бажання читати. А воно зникло останнім після багатьох інших — наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобільний телефон, спілкуватися в ліфті з сусідами, купувати продукти, заводити коханців, брати участь у презентаціях і вечірках, лікуватися, плавати в басейні, крутити педалі велотренажера, носити бюстгальтер, фарбувати губи, дивитися телевізор, слухати радіо, чистити взуття, стежити за модою, писати листи, варити каву, підмітати підлогу, виносити сміття, думати, нюхати квіти, чистити рибу, малювати, грати на музичних інструментах, отримувати гроші, робити будь-який вибір, спати, їздити, мити кахлі, пити вітаміни, вітатися, виголошувати тости, смажити м'ясо, робити голубці, відкривати двері, застеляти ліжко, витирати пил, говорити, плакати, сміятись…
Бажання відпадали поступово і довго. Це був цікавий процес. Почався він з іншого відчуття, коли я ще активно функціонувала в суспільному житті. Отже, це сталося в театрі. Зовсім несподівано мене почав душити сором, настільки, що я заплющила очі і не могла дивитися на сцену, на якій ішла вистава. Дорослі люди виголошували перед темною залою чужі слова. Спочатку вони їх вивчали, після цього наповнювали емоціями й почуттями, потім додавали до слів різні рухи. Сором, як змій, оповив мою шию і повільно почав її стискати. Купа народу в гарному одязі сидить у темному проваллі й мовчки дивиться, як набагато менша купа їхніх одноплемінників метушиться в колі світла навпроти. Від задухи я почала кашляти, й водночас із різних кутків зали, немов на пароль, до мене приєдналися такі самі нещасні. Своїм кашлем я випустила джинів, що давно шкрябалися в легенях інших глядачів. У залі почався невеличкий ефект масового психозу.
— Ти що, застудилася? — запитав чоловік, що сидів ліворуч від мене.
Я не відповіла. Мені закортіло далі перевірити цей ефект, і я занурила руки в театральну сумочку й почала обережно розгортати цукерку, уважно дослухаючись до зали. Хвилин п'ять зазомбовані мною однодумці сиділи тихо, а потім я почула такий самий шурхіт з усіх кінців. Він був майже нечутний для інших — зазомбованих тим, що відбувається на сцені, але для мене він прозвучав як шум океанських хвиль. Я зрозуміла, що не одна…
Власне, усе це я проробляла, щоб заглушити сором, який все міцніше стискав моє горло. Потім я встала і почала пробиратися до виходу.
Поводилася я, звичайно, нечемно. І була цим дуже збентежена.
Далі все пішло по висхідній… Удома я раптом вимкнула телевізор на тому моменті, коли у випуску новин демонстрували розмову двох президентів. Вони сиділи один навпроти одного і говорили, нібито не помічаючи камер. Чомусь цей момент також здався мені верхівкою сорому. У голові зринула фраза Елізи Дулітл: «На вулиці чудова погода, місіс Хіггінс!».
Хвилюватися я почала лише тоді, коли сором почав душити мене всюди, хоч де я була…
Зранку я вже сиділа на своєму місці. Мені не терпілося перейти до наступної історії. Для головлікаря це історія хвороби, не більше. Тому що півкасети я старанно стерла, перед тим як її віддати.
Я вже зрозуміла, що в день можу поспілкуватися тільки з одним пацієнтом, і коли чергова медсестра запитала, кого привести: вчорашнього чоловіка чи нову пацієнтку, — вирішила спочатку познайомитися з усіма і попросила привести жінку…
Цього разу я вислухала досить зв'язну історію. Я кваплюся переповісти її, щоб не забути, тому не звертайте уваги на почерк.
«Так сталося, що у свої двадцять років я залишилася одна… Пам'ятаю, як колись мріяла бути власницею великого будинку, блукати просторими кімнатами, розкидати речі в неналежних місцях, діставати з холодильника сирі сосиски і їсти їх із гірчицею, задихаючись від її пекучого смаку, валятися до півночі перед увімкненим телевізором і не мити руки після прогулянки. І ось тепер я все роблю саме так, але задихаюся не від пекучості гірчиці, а від справжньої гіркоти. І порожнеча квартири мене не радує. Це — жахлива, гнітюча порожнеча. Хіба про це я мріяла? Хоча минув уже рік після трагічної загибелі моїх батьків, вони назавжди тут — у цьому домі. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзі цьомкали мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязкотіли ключами від машини. Пам'ятаю навіть, як загудів на сходовому майданчику викликаний ними ліфт. І, звичайно, не забути вибух, що пролунав хвилиною пізніше у дворі. Я тоді ледве відірвала голову від подушки. Подумаєш! Зараз таке трапляється скрізь. А особливо в нашому престижному районі…
Те, що я залишилася одна, усвідомила тижнів через два після похорону, після того як інспектор із кримінальних справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа зрушилась», злочинців знайдено й більше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив улаштуватися на роботу чи хоча б ретельно контролювати надходження на мій рахунок грошей, які заробляє концерн мого батька, — він був одним із головних засновників і встиг укласти документ про спадщину, — і, звісно, бути «розбірливою у знайомствах і зв'язках».
Ані знайомств, ані зв'язків у мене не було. Тільки тепер я могла невтішно підсумувати: я не тільки залишилася сама — у мене не було ні близьких друзів (батьки ретельно оберігали мене, залякуючи кіднепінгом у дитинстві та претендентами, ласими до батьківських грошей, коли я подорослішала), ні знайомих, окрім двох-трьох сусідок — маминих приятельок. Вони зрідка заходили до мене попервах, поки я не отямилася.
Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радість. Мене цілком би влаштувала маленька квартирка, у якій я причаїлася б, мов миша в норі, й не виповзала до самої старості. Навіщо мені вся ця розкіш? П'ять величезних кімнат, заставлених антикварними меблями, обвішаних картинами-оригіналами (колекція батька), з бібліотекою, в якій найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна ніч» на рисовому папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, — це із захоплень матері. Сама ж я була — ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного інституту. Про що ж я думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я знала той мінімум, що необхідний дитині забезпечених і впливових батьків.