Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Почала з того, що звільнила покоївку, видавши їй значну компенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостіпно навчалася тому, чого ніколи не знала й не робила. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але квартиру тримала в порядку і з голоду не померла…
У мене ніколи не було друга. Пам'ятаю однокласника, якого одного разу запросила в гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після цього візиту навіть у нашій елітній школі набула репутації «білої ворони» і «буржуйки». Та й батьки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мене нікого не було. Зараз — тим паче. Я ловила себе на думці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання мої — книжні, а словесні звороти — старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика — не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що оточувало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острівцем. Як довго це могло тривати, я не уявляла.
А потім сталося диво… Ні, краще — все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету. Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за безпорадність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей — я це відчувала шкірою — дивилися на мене з неприхованим подивом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька сотень. Коли ж я нарешті вивезла візок на вулицю і попрямувала до свого автомобіля, мене гукнули:
— І ви це все з'їсте? Чи у вас сім'я з двадцяти осіб? Я зазвичай не звертаю уваги на подібні жарти, а тим
більше — вигуки в спину. Але приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбіччі стояв чоловік і насмішкувато дивився в мій бік.
Я не знаю, що казати в подібних випадках. Може, слід було огризнутися чи докладно відповісти на запитання? Я обрала друге й розповіла, що сім'ї не маю і що такі покупки роблю раз на два місяці, а потім половина харчів псується, а половину доводиться віддавати сусідкам. Він дивився на мене спочатку з подивом, потім — зі співчуттям. І від цього погляду мені хотілося заплакати. Я вибачилася і пішла далі, але він наздогнав мене.
— Чи можу я чимось вам допомогти?
Я відповіла, що було б добре, якби він допоміг завантажити все це добро у багажник. Він із задоволенням цим зайнявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що це—мій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!».! все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і раптом сказав: — А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.
Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а потім сів за кермо і сказав майже так, як я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, це прозвучало трохи інакше, але я почула саме так: «Дитинко…». І… заплакала. Забула сказати, що я не плакала ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!..
Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам, я пригостила його кавою, а потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті. Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі, раритетні килими й посуд початку минулого століття.
Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася — чине мисливець це за батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що в мене красиві руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель — «Платиновий егоїст». Я не дуже знаюся на цих марках — батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат…
Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-таки спитати. Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:
— Ти мене випередила, люба. Але якби не це — я б ніколи не зважився… Чуєш, ніколи! Все це, — і він обвів руками простір, — не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші нерівні… Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.
Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, — так гарно говорили тільки на сторінках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.
— Добре, але історія мого життя сумна, — почула у відповідь.
До сумного я звикла давно — це мені було зрозумілі-шим і ближчим, ніж тиша, в якій я виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знайшла те, що мені потрібно, — таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна хвороба, через яку вона перебуває в клініці.
— Напевно, це доля, — говорив він. — Є люди, які за своєю природою не можуть бути щасливими. Сумно усвідомлювати, що я — один із них… Тебе це не лякає? Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого мені варто жити.
— Я не помру, — сказала я, — і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства напихали купою вітамінів!
Він засміявся і пригорнув мене до себе.
Мене ніхто ще не обіймав…
Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСІ, не повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати — ми були самотні, створені тільки одне для одного.
Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі турботи й заборонив мені виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене від безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємне право готувати йому вечерю. Цілими днями читала, слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи. Все повернулося на круги своя, з тією лише різницею, що я справді стала господинею великого дому — дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мріяли мої батьки. Але, думаю, якби вони були живі, то знайшли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена справжнього кохання — такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до справжнього кохання, замішана на страхові втратити й бажанні зберегти. Іноді, коли дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося — він здавався мені хлопчиком. Як він міг вижити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.
На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.
Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе — до останку, а й усе, що належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.
— Навіщо ти це зробила? — спохмурнів він. — Тобі не досить, що я — з тобою, що я люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!