Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Почала з того, що звільнила покоївку, видавши їй значну компенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостіпно навчалася тому, чого ніколи не знала й не робила. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але квартиру тримала в порядку і з голоду не померла…

У мене ніколи не було друга. Пам'ятаю однокласника, якого одного разу запросила в гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після цього візиту навіть у нашій елітній школі набула репутації «білої ворони» і «буржуйки». Та й батьки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мене нікого не було. Зараз тим паче. Я ловила себе на думці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання мої книжні, а словесні звороти старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що оточувало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острівцем. Як довго це могло тривати, я не уявляла.

А потім сталося диво… Ні, краще все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету. Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за безпорадність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей я це відчувала шкірою дивилися на мене з неприхованим подивом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька сотень. Коли ж я нарешті вивезла візок на вулицю і попрямувала до свого автомобіля, мене гукнули:

І ви це все з'їсте? Чи у вас сім'я з двадцяти осіб? Я зазвичай не звертаю уваги на подібні жарти, а тим

більше вигуки в спину. Але приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбіччі стояв чоловік і насмішкувато дивився в мій бік.

Я не знаю, що казати в подібних випадках. Може, слід було огризнутися чи докладно відповісти на запитання? Я обрала друге й розповіла, що сім'ї не маю і що такі покупки роблю раз на два місяці, а потім половина харчів псується, а половину доводиться віддавати сусідкам. Він дивився на мене спочатку з подивом, потім зі співчуттям. І від цього погляду мені хотілося заплакати. Я вибачилася і пішла далі, але він наздогнав мене.

Чи можу я чимось вам допомогти?

Я відповіла, що було б добре, якби він допоміг завантажити все це добро у багажник. Він із задоволенням цим зайнявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що цемій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!».! все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і раптом сказав: — А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.

Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а потім сів за кермо і сказав майже так, як я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, це прозвучало трохи інакше, але я почула саме так: «Дитинко…». І… заплакала. Забула сказати, що я не плакала ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!..

Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам, я пригостила його кавою, а потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті. Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі, раритетні килими й посуд початку минулого століття.

Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася чине мисливець це за батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що в мене красиві руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель «Платиновий егоїст». Я не дуже знаюся на цих марках батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат…

Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-таки спитати. Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:

Ти мене випередила, люба. Але якби не це я б ніколи не зважився… Чуєш, ніколи! Все це, і він обвів руками простір, не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші нерівні… Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.

Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, так гарно говорили тільки на сторінках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.

Добре, але історія мого життя сумна, почула у відповідь.

До сумного я звикла давно це мені було зрозумілі-шим і ближчим, ніж тиша, в якій я виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знайшла те, що мені потрібно, таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна хвороба, через яку вона перебуває в клініці.

Напевно, це доля, говорив він. Є люди, які за своєю природою не можуть бути щасливими. Сумно усвідомлювати, що я один із них… Тебе це не лякає? Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого мені варто жити.

Я не помру, сказала я, і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства напихали купою вітамінів!

Він засміявся і пригорнув мене до себе.

Мене ніхто ще не обіймав…

Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСІ, не повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати ми були самотні, створені тільки одне для одного.

Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі турботи й заборонив мені виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене від безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємне право готувати йому вечерю. Цілими днями читала, слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи. Все повернулося на круги своя, з тією лише різницею, що я справді стала господинею великого дому дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мріяли мої батьки. Але, думаю, якби вони були живі, то знайшли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена справжнього кохання такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до справжнього кохання, замішана на страхові втратити й бажанні зберегти. Іноді, коли дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося він здавався мені хлопчиком. Як він міг вижити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.

На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.

Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе — до останку, а й усе, що належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.

Навіщо ти це зробила? спохмурнів він. Тобі не досить, що я з тобою, що я люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: