Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам, я пригостила його кавою, а потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті. Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі, раритетні килими й посуд початку минулого століття.
Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася — чине мисливець це за батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що в мене красиві руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель — «Платиновий егоїст». Я не дуже знаюся на цих марках — батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат…
Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-таки спитати. Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:
— Ти мене випередила, люба. Але якби не це — я б ніколи не зважився… Чуєш, ніколи! Все це, — і він обвів руками простір, — не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші нерівні… Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.
Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, — так гарно говорили тільки на сторінках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.
— Добре, але історія мого життя сумна, — почула у відповідь.
До сумного я звикла давно — це мені було зрозумілі-шим і ближчим, ніж тиша, в якій я виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знайшла те, що мені потрібно, — таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна хвороба, через яку вона перебуває в клініці.
— Напевно, це доля, — говорив він. — Є люди, які за своєю природою не можуть бути щасливими. Сумно усвідомлювати, що я — один із них… Тебе це не лякає? Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого мені варто жити.
— Я не помру, — сказала я, — і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства напихали купою вітамінів!
Він засміявся і пригорнув мене до себе.
Мене ніхто ще не обіймав…
Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСІ, не повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати — ми були самотні, створені тільки одне для одного.
Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі турботи й заборонив мені виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене від безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємне право готувати йому вечерю. Цілими днями читала, слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи. Все повернулося на круги своя, з тією лише різницею, що я справді стала господинею великого дому — дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мріяли мої батьки. Але, думаю, якби вони були живі, то знайшли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена справжнього кохання — такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до справжнього кохання, замішана на страхові втратити й бажанні зберегти. Іноді, коли дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося — він здавався мені хлопчиком. Як він міг вижити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.
На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.
Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе — до останку, а й усе, що належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.
— Навіщо ти це зробила? — спохмурнів він. — Тобі не досить, що я — з тобою, що я люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!
Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозуміння, хотіла навіть розірвати папери, але в останній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому повністю і що це — мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і приємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.
Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння оточення. Він був щасливий тільки тут, зі мною — я це знала точно. І ще знала (встигла зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий допомагати кожному, хто попросить про допомогу, —як тоді мені біля магазину. Я так любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся…
Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.
— Що я тобі зараз розповім!—радісно почав він. — Я познайомився з надзвичайною людиною! З тих геніальних, що опинилися за бортом життя й у забігайлівках цитують Бодлера. Обожнюю таких людей і схиляюся перед ними. Але—все по порядку. Заходжу до кав'ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику паперу. Підсів до нього. Розговорилися. Він попросив купити йому чарку, а розплатився — ти тільки подумай! — ось цим малюнком. Це — геніально! Сьогодні ж замовлю велику рамку.
І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, виконаний олівцем, справді справляв враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка! Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася у спіраль, розгалужувалася на тисячі тонесеньких «вусиків». Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірвати погляд було неможливо. Я стояла, мов загіпнотизована, задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що не виплутаюся з цього лабіринту.
У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рамку. Картину ми повісили у нашій спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї — саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а точніше — задзеркаллям, таємничим світом геніального художника.
Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ніколи не будив мене, тільки цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі — такий могутній потік енергії хлинув на мене з картини. Мені хотілося продовжити задоволення, і я із заплющеними очима відновила в пам'яті лінії малюнка. Так діти вивчають візерунок на килимі або чудернацькі тріщини на стелі, вгадуючи в них табуни оленів, дикі джунглі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по картині доти, доки не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені понівечені срібною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а ембріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитип найтоншими переплетіннями судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкістю, відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!