Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозуміння, хотіла навіть розірвати папери, але в останній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому повністю і що це — мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і приємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.
Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння оточення. Він був щасливий тільки тут, зі мною — я це знала точно. І ще знала (встигла зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий допомагати кожному, хто попросить про допомогу, —як тоді мені біля магазину. Я так любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся…
Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.
— Що я тобі зараз розповім!—радісно почав він. — Я познайомився з надзвичайною людиною! З тих геніальних, що опинилися за бортом життя й у забігайлівках цитують Бодлера. Обожнюю таких людей і схиляюся перед ними. Але—все по порядку. Заходжу до кав'ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику паперу. Підсів до нього. Розговорилися. Він попросив купити йому чарку, а розплатився — ти тільки подумай! — ось цим малюнком. Це — геніально! Сьогодні ж замовлю велику рамку.
І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, виконаний олівцем, справді справляв враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка! Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася у спіраль, розгалужувалася на тисячі тонесеньких «вусиків». Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірвати погляд було неможливо. Я стояла, мов загіпнотизована, задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що не виплутаюся з цього лабіринту.
У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рамку. Картину ми повісили у нашій спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї — саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а точніше — задзеркаллям, таємничим світом геніального художника.
Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ніколи не будив мене, тільки цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі — такий могутній потік енергії хлинув на мене з картини. Мені хотілося продовжити задоволення, і я із заплющеними очима відновила в пам'яті лінії малюнка. Так діти вивчають візерунок на килимі або чудернацькі тріщини на стелі, вгадуючи в них табуни оленів, дикі джунглі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по картині доти, доки не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені понівечені срібною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а ембріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитип найтоншими переплетіннями судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкістю, відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!
Чи варто говорити, що коли я відірвалася від споглядання — і то завдяки телефонному дзвінкові мого чоловіка!— стрілки годинника наближалися до п'ятої вечора… І весь цей час я пролежала, роздивляючись картину!
Я підхопилася такрізко, що навіть потемніло в очах, почала швидко вдягатися. Порвала колготки… Так-сяк влізла у джинси й уперше забула причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву з телячого мозку під екзотичним соусом: рецепт я знайшла в кулінарній книзі.
Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Нестямно жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, —у відро для сміття. Воно перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це страшенно розлютило мене, голова запаморочилася. Якось допленталася до спальні й лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу… Я швиденько накинула на рамку свій пеньюар і прилягла. Уявімо, що ранок починається заново. Раз… два… три… Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала пальці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла причепуритися, як прийшов чоловік…
От, мабуть, у чому справа: мені набридло байдикувати. Треба було чимось займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справжня жінка — хто вона?», «Створи своє тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запитання мучать мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я вивчала глибини власного «я». Усе викликало в мене подив. Чому мама не навчила мене найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревнощі. Світ за вікном, виявляється, був переповнений невдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого про це не знала. Пам'ятаючи, як півдня провалялася перед картиною, я тепер підхоплювалася з ліжка, майже не розплющуючи очей, — надто завеликою була спокуса розібратися в лініях! — і бігла до ванної, відтіля — на кухню, а потім просиджувала в кабінеті батька.
У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній? — Із цим треба щось робити… — говорив чоловік, розглядаючи полотно. — Це ж справді чудово! Знову виміняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставлятися за кордоном. Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід. Хоча він багато не бере — тільки горілкою…
Таким чином у нас на стіні з'явилося п'ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі (і щораз — неповторні!) переплетення ліній… Я проводила перед ними цілі години, і якби мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис…
Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора…
…Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна розпороти будь-яку тканину — він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на кухню, витягти його з дерев'яної підставки. Тихо… Очі можна не розплющувати — все одно видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій — приємний сталевий тягар місячного променя. Ним можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух — і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе — саме лиш світло…
Але чому від нього так боляче?
Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі…
— Люба, люба! Що з тобою?!
Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?
…Я занедужала. Це—жар. Може, вірус—грип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.
…Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це переплетення ліній ЗГОРИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не спало мені на думку? Треба встати. Обов'язково треба змусити себе піднятися, підійти до вікна. Але як це важко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втягує мене майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно — досить легко. Я відчиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у центрі завихрень і кілець. Око? Ембріон? Райський сад? Ще трохи. Півкроку. …Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лінії та візерунки змазуються, перетворюються на безглузду кашу. Треба відчинити двері.