Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам, я пригостила його кавою, а потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті. Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі, раритетні килими й посуд початку минулого століття.

Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася чине мисливець це за батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що в мене красиві руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель «Платиновий егоїст». Я не дуже знаюся на цих марках батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат…

Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-таки спитати. Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:

Ти мене випередила, люба. Але якби не це я б ніколи не зважився… Чуєш, ніколи! Все це, і він обвів руками простір, не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші нерівні… Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.

Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, так гарно говорили тільки на сторінках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.

Добре, але історія мого життя сумна, почула у відповідь.

До сумного я звикла давно це мені було зрозумілі-шим і ближчим, ніж тиша, в якій я виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знайшла те, що мені потрібно, таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна хвороба, через яку вона перебуває в клініці.

Напевно, це доля, говорив він. Є люди, які за своєю природою не можуть бути щасливими. Сумно усвідомлювати, що я один із них… Тебе це не лякає? Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого мені варто жити.

Я не помру, сказала я, і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства напихали купою вітамінів!

Він засміявся і пригорнув мене до себе.

Мене ніхто ще не обіймав…

Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСІ, не повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати ми були самотні, створені тільки одне для одного.

Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі турботи й заборонив мені виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене від безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємне право готувати йому вечерю. Цілими днями читала, слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи. Все повернулося на круги своя, з тією лише різницею, що я справді стала господинею великого дому дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мріяли мої батьки. Але, думаю, якби вони були живі, то знайшли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена справжнього кохання такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до справжнього кохання, замішана на страхові втратити й бажанні зберегти. Іноді, коли дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося він здавався мені хлопчиком. Як він міг вижити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.

На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.

Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе — до останку, а й усе, що належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.

Навіщо ти це зробила? спохмурнів він. Тобі не досить, що я з тобою, що я люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!

Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозуміння, хотіла навіть розірвати папери, але в останній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому повністю і що це мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і приємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.

Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння оточення. Він був щасливий тільки тут, зі мною я це знала точно. І ще знала (встигла зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий допомагати кожному, хто попросить про допомогу, як тоді мені біля магазину. Я так любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся…

Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.

Що я тобі зараз розповім!радісно почав він. Я познайомився з надзвичайною людиною! З тих геніальних, що опинилися за бортом життя й у забігайлівках цитують Бодлера. Обожнюю таких людей і схиляюся перед ними. Алевсе по порядку. Заходжу до кав'ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику паперу. Підсів до нього. Розговорилися. Він попросив купити йому чарку, а розплатився ти тільки подумай! ось цим малюнком. Це геніально! Сьогодні ж замовлю велику рамку.

І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, виконаний олівцем, справді справляв враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка! Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася у спіраль, розгалужувалася на тисячі тонесеньких «вусиків». Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірвати погляд було неможливо. Я стояла, мов загіпнотизована, задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що не виплутаюся з цього лабіринту.

У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рамку. Картину ми повісили у нашій спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а точніше задзеркаллям, таємничим світом геніального художника.

Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ніколи не будив мене, тільки цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі такий могутній потік енергії хлинув на мене з картини. Мені хотілося продовжити задоволення, і я із заплющеними очима відновила в пам'яті лінії малюнка. Так діти вивчають візерунок на килимі або чудернацькі тріщини на стелі, вгадуючи в них табуни оленів, дикі джунглі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по картині доти, доки не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені понівечені срібною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а ембріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитип найтоншими переплетіннями судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкістю, відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: