Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Чи варто говорити, що коли я відірвалася від споглядання і то завдяки телефонному дзвінкові мого чоловіка!стрілки годинника наближалися до п'ятої вечора… І весь цей час я пролежала, роздивляючись картину!

Я підхопилася такрізко, що навіть потемніло в очах, почала швидко вдягатися. Порвала колготки… Так-сяк влізла у джинси й уперше забула причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву з телячого мозку під екзотичним соусом: рецепт я знайшла в кулінарній книзі.

Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Нестямно жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, у відро для сміття. Воно перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це страшенно розлютило мене, голова запаморочилася. Якось допленталася до спальні й лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу… Я швиденько накинула на рамку свій пеньюар і прилягла. Уявімо, що ранок починається заново. Раз… два… три… Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала пальці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла причепуритися, як прийшов чоловік…

От, мабуть, у чому справа: мені набридло байдикувати. Треба було чимось займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справжня жінка хто вона?», «Створи своє тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запитання мучать мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я вивчала глибини власного «я». Усе викликало в мене подив. Чому мама не навчила мене найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревнощі. Світ за вікном, виявляється, був переповнений невдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого про це не знала. Пам'ятаючи, як півдня провалялася перед картиною, я тепер підхоплювалася з ліжка, майже не розплющуючи очей, надто завеликою була спокуса розібратися в лініях! і бігла до ванної, відтіля на кухню, а потім просиджувала в кабінеті батька.

У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?Із цим треба щось робити… говорив чоловік, розглядаючи полотно. Це ж справді чудово! Знову виміняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставлятися за кордоном. Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід. Хоча він багато не бере тільки горілкою…

Таким чином у нас на стіні з'явилося п'ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі (і щораз неповторні!) переплетення ліній… Я проводила перед ними цілі години, і якби мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис…

Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора…

…Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна розпороти будь-яку тканину він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на кухню, витягти його з дерев'яної підставки. Тихо… Очі можна не розплющувати все одно видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій приємний сталевий тягар місячного променя. Ним можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе саме лиш світло…

Але чому від нього так боляче?

Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі…

Люба, люба! Що з тобою?!

Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?

…Я занедужала. Цежар. Може, вірусгрип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.

…Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це переплетення ліній ЗГОРИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не спало мені на думку? Треба встати. Обов'язково треба змусити себе піднятися, підійти до вікна. Але як це важко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втягує мене майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно досить легко. Я відчиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у центрі завихрень і кілець. Око? Ембріон? Райський сад? Ще трохи. Півкроку. …Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лінії та візерунки змазуються, перетворюються на безглузду кашу. Треба відчинити двері.

Ти чого в такому вигляді? запитує сусідка. Дзвоню вже півгодини! І що за холод у вас у квартирі?

Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому лють. Мені хочеться дря-патися й кусатися…

Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!

Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла зараз заварю.

У мене на столику є все «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»… Малина це з дитинства. Від малини буде гаряче в грудях і в очах… Я плачу. Сусідка обіймає мене. Сьогодні мені не злетіти…

Я їду у відрядження, із сумом промовив чоловік. Як я тебе таку залишу?..

Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитинство. Мені вже трохи краще. Ні, справді. Я встала і навіть спробувала зварити каву.

Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасливої зустрічі я не була тут одна? Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі картини.

Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало від жаху. Так було в дитинстві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача. Тоді головне було лежати тихо, перетерпіти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби відчувала, як м'які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як заповзають під ковдру змії, і велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так знущаються з мене? Адже я їх так люблю… А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки ось нова деталь, яку я розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, прозорих метеликів… Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце б'ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, як тоді, коли накрила картину пеньюаром…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: