— Ти чого в такому вигляді? — запитує сусідка. — Дзвоню вже півгодини! І що за холод у вас у квартирі?
Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому — лють. Мені хочеться дря-патися й кусатися…
Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!
— Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла — зараз заварю.
У мене на столику є все — «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»… Малина — це з дитинства. Від малини буде гаряче в грудях і в очах… Я плачу. Сусідка обіймає мене. Сьогодні мені не злетіти…
—Я їду у відрядження, — із сумом промовив чоловік. — Як я тебе таку залишу?..
Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитинство. Мені вже трохи краще. Ні, справді. Я встала і навіть спробувала зварити каву.
Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасливої зустрічі я не була тут одна? Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі — картини.
Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало від жаху. Так було в дитинстві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача. Тоді головне було лежати тихо, перетерпіти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби відчувала, як м'які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як заповзають під ковдру змії, і велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так знущаються з мене? Адже я їх так люблю… А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки — ось нова деталь, яку я розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, прозорих метеликів… Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце б'ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, — як тоді, коли накрила картину пеньюаром…
Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з'явилися сили вийти на кухню і заварити чай. Захотілося попоїсти. Я відкрила холодильник — ані крихти! Дивно, що він не залишив мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя. Чудово! Я зустріну його зовсім здоровою!
Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лахами на стінах вона виглядала трохи дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики — все одно. Відтоді як вони з'явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здогадалася раніше? Я випила кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я могла стати третьою померлою дружиною мого коханого або ж—другою божевільною в його житті? Чому в нього така доля?Я повинна врятувати його, просто зобов'язана. І тоді все буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле і зможемо бути щасливими.
Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкуватися мені було важко — давалося взнаки моє добровільне домашнє ув'язнення. Але після кількох годин — коли слухавка в моїх руках мало не розжарилася—я нарешті з'ясувала, де мешкали жінки мого коханого. Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які видали довідки про смерть. Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.
Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все ще зима…
Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати таксі. Уже в машині зметикувала, що за інформацію треба заплатити. І не помилилася—працівниця реєстратури відразу ж радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім'я дільничного лікаря. Ну а лікар байдуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, перерізавши вени кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і — знову-таки за допомогою «зелених» — швидко з'ясувала, що після смерті жінки її житло відразу продали.
Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий день закінчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й вигадала історію із загубленою карткою.
— Він дуже незадоволений, — прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.
Я витягнула ще одну десятку.
— Це була дуже нервова пані, — нарешті сказала медсестра. — Вона викинулася з вікна.
Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити почуте. Але змісту це не змінило. Жінка викинулася з вікна без очевидних на те причин —у неї був гарний чоловік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання. Результат той самий: квартиру продали. Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде важкий день — я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в місті одна. А ім'я жінки я запам'ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім чоловіком. Навіть не знаю чому…
Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.
У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не обійшлося без грошей).
Хвилин за п'ять до кімнати увійшла жінка — виснажена білявка в сірому лікарняному халаті й повстяних капцях…
— Ти моя сестра? — запитала вона. Я кивнула.
— Квіти поливаєш?..
Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.
— Я хочу додому… —раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не зводячи з мене пронизливих очей.
— А де ви живете? — зважилася запитати я. Очі жінки загрозливо заблищали.
— Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! — повторювала вона.
— Що з вами трапилося?
— Я знаю… — Жінка погрозила мені пальцем. — Ти теж живеш у галереї… Я зрозуміла. Мене не обдуриш!
— У галереї? Де це? — розгублено запитала я.
— Тихо… Це там, — вона показала пальцем кудись униз. — Там тихо… Вони працюють дуже тихо… До них не доберешся, але в мене є ключ…
Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.
— Прощавайте, — сказала я. — Вибачте, що потурбувала…
— Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ — ось він! Візьми, якщо не віриш… — Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. — Тарний у мене талісман? — запитала, посміхаючись.— Піди в галерею. Тамтихо… Там—ВОНИ. Сховай — ато заберуть!
Я машинально взяла ключі:
— І де ж ця галерея?
Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали увійшла медсестра. Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді сестри: — Не забудь полити квіти!
їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження. Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало тільки одне слово — галерея. Потрібно з'їздити, подивитися. У крайньому разі — полити квіти.
Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під'їзду. Було темно й вогко. Почала підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що скажу?