Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала. Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула двері й… задихнулася…
«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів… Милий мій хлопчику… Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів. Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків… Я пішла до зачинених дверей, з-під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита яскравим весняним сонцем. Коли ж очі звикли до світла, я побачила… Ні! Ні, цього не може бути!!! Усюди — на столі, дивані, кріслах—лежали шматки ватману, а на них… Я вже знала, що може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок!
Я стрімголов вискочила з квартири. Ось вона — галерея! Ні, швидше — майстерня божевільного й водночас геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще — це я теж запам'ятала! — знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван…
Милий мій хлопчику… Чому все так?!
Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж сама казала, що здоров'я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?
Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки можна анулювати заповіт. Але спочатку — найголовніше.
Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами. Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну. Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, — ніжна лінія немов манить за собою… Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері — нехай горить на самоті. Інакше… Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.
…Він не повернувся. Алея й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила жити — довго і щасливо. Тепер я — директор великого приватного видавництва, у яке вклала успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, вести переговори і… прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.
А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася «Галерея» — такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти — літературна праця виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналістів. Але я цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти —мої найперспективніші автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».
Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для годиться, аби не мовчати.
— А що сталося з вашим чоловіком?
Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім'ятий папірець, простягла мені.
— Так усе закінчилося… — сказала вона. В її очах промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати…
«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого містечка мого дитинства. У руці — сокира… Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось так, милий мій хлопчику, — вмовляю я себе. — Ось так!..»
…До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження» я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім — горілку з перцем… Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав як саме—у вогні. Мені нікуди повертатися.
…Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь будинок. Але через кілька років будинок спорожнів — батько загинув на полюванні, а мама якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» — погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками всюди, переконуючи, що вони — геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту. Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула — випала з вікна гуртожитку.
А далі… Розказати — не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один за одним… загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає…
Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'ястя правої руки…»
…Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття. Особливо тоді, коли знаєш, що раніше — ще місяць чи два тому — ти весело й докладно, як інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров'я, про те, що робили зранку і що робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов'язки — зовсім не головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка…
Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» — я відповідала останнім рядком із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано знизували плечима…
У мене ще буде час розповісти про все це докладніше… Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені з'явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж кількох років.
— Ну, як вам працюється? — запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.
— Добре, — відповіла я. Могла б, звичайно, сказати й щось більше.
— Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, — продовжував лікар, дивлячись, як я виводжу пустопорожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової інформації здається їм чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що поговорити в найближчі п'ять хвилин.
Я промовчала.
— Якщо бажаєте, заходьте якось до мене — побалакаємо. — Лікар підморгнув мені й пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої володіння.