Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя – Ірен Роздобудько

Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з'явилися сили вийти на кухню і заварити чай. Захотілося попоїсти. Я відкрила холодильник ані крихти! Дивно, що він не залишив мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя. Чудово! Я зустріну його зовсім здоровою!

Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лахами на стінах вона виглядала трохи дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики все одно. Відтоді як вони з'явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здогадалася раніше? Я випила кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я могла стати третьою померлою дружиною мого коханого або ждругою божевільною в його житті? Чому в нього така доля?Я повинна врятувати його, просто зобов'язана. І тоді все буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле і зможемо бути щасливими.

Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкуватися мені було важко давалося взнаки моє добровільне домашнє ув'язнення. Але після кількох годин коли слухавка в моїх руках мало не розжариласяя нарешті з'ясувала, де мешкали жінки мого коханого. Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які видали довідки про смерть. Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.

Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все ще зима…

Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати таксі. Уже в машині зметикувала, що за інформацію треба заплатити. І не помилиласяпрацівниця реєстратури відразу ж радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім'я дільничного лікаря. Ну а лікар байдуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, перерізавши вени кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і знову-таки за допомогою «зелених» швидко з'ясувала, що після смерті жінки її житло відразу продали.

Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий день закінчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й вигадала історію із загубленою карткою.

Він дуже незадоволений, прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.

Я витягнула ще одну десятку.

Це була дуже нервова пані, нарешті сказала медсестра. Вона викинулася з вікна.

Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити почуте. Але змісту це не змінило. Жінка викинулася з вікна без очевидних на те причин у неї був гарний чоловік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання. Результат той самий: квартиру продали. Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде важкий день я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в місті одна. А ім'я жінки я запам'ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім чоловіком. Навіть не знаю чому…

Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.

У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не обійшлося без грошей).

Хвилин за п'ять до кімнати увійшла жінка виснажена білявка в сірому лікарняному халаті й повстяних капцях…

Ти моя сестра? запитала вона. Я кивнула.

Квіти поливаєш?..

Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.

Я хочу додому… раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не зводячи з мене пронизливих очей.

А де ви живете? зважилася запитати я. Очі жінки загрозливо заблищали.

Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! повторювала вона.

Що з вами трапилося?

Я знаю… Жінка погрозила мені пальцем. Ти теж живеш у галереї… Я зрозуміла. Мене не обдуриш!

У галереї? Де це? розгублено запитала я.

Тихо… Це там, вона показала пальцем кудись униз. Там тихо… Вони працюють дуже тихо… До них не доберешся, але в мене є ключ…

Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.

Прощавайте, сказала я. Вибачте, що потурбувала…

Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ ось він! Візьми, якщо не віриш… Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. Тарний у мене талісман? запитала, посміхаючись.Піди в галерею. Тамтихо… ТамВОНИ. Сховай ато заберуть!

Я машинально взяла ключі:

І де ж ця галерея?

Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали увійшла медсестра. Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді сестри: Не забудь полити квіти!

їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження. Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало тільки одне слово галерея. Потрібно з'їздити, подивитися. У крайньому разі полити квіти.

Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під'їзду. Було темно й вогко. Почала підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що скажу?

Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала. Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула двері й… задихнулася…

«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів… Милий мій хлопчику… Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів. Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків… Я пішла до зачинених дверей, з-під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита яскравим весняним сонцем. Коли ж очі звикли до світла, я побачила… Ні! Ні, цього не може бути!!! Усюди на столі, дивані, кріслахлежали шматки ватману, а на них… Я вже знала, що може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок!

Я стрімголов вискочила з квартири. Ось вона галерея! Ні, швидше майстерня божевільного й водночас геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще це я теж запам'ятала! знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван…

Милий мій хлопчику… Чому все так?!

Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж сама казала, що здоров'я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?

Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки можна анулювати заповіт. Але спочатку найголовніше.

Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами. Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну. Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, ніжна лінія немов манить за собою… Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері нехай горить на самоті. Інакше… Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: