Дві хвилини правди – Ірен Роздобудько

…Розбудив стюард. Він віз проходом візок із напоями. Єва взяла тонік і томатний сік. Стюард поклав на столик пакетик із фісташками.

Єва дістала з наплічника пластикову пляшку бурбона, купленого в «Дьюті фрі». Залпом випила зі склянки тонік і налила в неї грамів сімдесят бурбона. Стало тепло. За круглим віконцем мерехтіли червоні вогники на крилах. Вони мерехтітимуть так довго, подумала Єва, що зараз на них краще не дивитися. Набридне.

…Крім дивного імені, котре Єва не любила називати повністю, у неї були дивні очі – надзвичайно сині (немов вона була в лінзах). І коли один заможний пан, аташе чужої країни, поглянув у ці очі, він зрозумів, що перед ним жінка, в якій відчувається справжня порода. Як бувають породистими вузькі, мов папір, мисливські хорти. Особливо «породистими» здалися йому її очі. В них він одразу побачив відсутність будь-якої реальності. Ці очі втягнули його з такою потужністю, мов були двома гвинтами пароплава, а він – дрібною салакою, що не має сили на спротив.

…Єва летіла в двоярусному повітряному судні і час від часу попивала бурбон. В салоні пахло їжею: десь там, на початку крісел, стюарди вже роздавали великі пластикові коробки. Єва подумала, що нині в дорозі неможливо зголодніти. На ввічливе запитання англійською, чемно відповіла, що воліла б обрати «чікен».

Вона поглянула на монітор, що висів посеред салону і показував на карті шлях літака. Придивившись до карти, Єва зауважила, що «чікен» вона споживатиме, пролітаючи над Бангкоком. Потім вона загорнулася в ковдру. Той же монітор сповістив, що за бортом – мінус 57 градусів…

Вона знову заснула. І цього разу, хоч як це дивно, спала добре й міцно, аж поки почула голос з динаміка, котрий сповіщав про приліт до Сингапуру. Люди заметушились і вишикувались в чергу до туалетів – перевдягатися. Стюарди в черговий (і останній!) раз рознесли каву, йогурти, фрукти. Єва обрала каву. Літак м’яко приземлився.

В Сінгапурі йшов дощ і зовсім не було сонця, як і там, звідки вона прилетіла.

Цей аеропорт, один з найбільших у світі, світився новорічними вогнями та приваблював низкою бутиків. Довгим переходом Єва вийшла до внутрішнього потягу і доїхала до позначеного на квитку «гейта». Вона йшла такою упевненою ходою, що за нею ув’язалася родина росіян, прямуючих на Балі. Побачивши, що Єва зупинилася перед табло з написом «Куала Лумпур», огрядний батько сімейства, зодягнутий у квітчасті шорти, з ненавистю поглянув на неї і повів родину назад – блукати далі, відшукуючи інші шляхи до омріяного острова.

Єва пройшла паспортний контроль. Подорожувати лишалося ще години зо дві, а може, й менше: сорок хвилин до Куала Лумпуру і ще стільки ж до Лангкаві.

За круглим віконцем літака було волого й душно, мов у лазні. «Чому я всюди воджу за собою дощ?…» – подумала Єва.

…Останній літачок був маленький. Його хилитало в повітрі.

Єва не помилилася: хвилин за сорок його шасі вже торкнулося землі.

Ще в Сінгапурському літаку завчасно зняла зі своєї шиї низку чорних перлів. Поклала їх назад, у «футлярчик», тобто у цупкий конверт із вже написаною адресою.

В цьому аеропорту було тихо і порожньо, мов у фільмі за Стівеном Кінгом. Вона йшла поруч із жінками в чорних паранджах і думала, що це – красивий, а можливо, найкрасивіший одяг у світі!

Потім, спустившись ескалатором до нижнього залу, легко підхопила з транспортера свою невелику валізу і попрямувала до виходу. Але йшла якось боком, ховаючись за зграйкою жінок у чорному вбранні.

Їй пощастило непомітно прослизнути повз чорнявих малайців, що купчилися біля турнікету, здіймаючи догори таблички та щось вигукуючи туристам. Вони були малі, тендітні і смагляві; лише один із натовпу вирізнявся зростом та білизною шкіри.

Він напружено вдивлявся в усіх новоприбулих, але не помітив Єву, бо та ніби перетворилась на ящірку.

Єва, низько схиливши голову, обійшла натовп. І озирнулася на спину в білій сорочці, котра незворушно височіла серед метушливих малайців. Постояла, ховаючись в кіоску з китайськими прикрасами.

Спина була широка і надійна.

Вона могла б сховати за собою сто таких Єв!

Єва знала, що під лівою лопаткою є родимка…

Єва знала, що її життя дійсно може перетворитися на те, про яке вона мріяла з дитинства.

Єва глибше занурилася в прикраси, що звисали і коливались над її головою. А потім рішуче пішла до виходу.

Коли вона вже виходила на вологу і парку післядощову вулицю, маленький чорнявий служка в зеленій уніформі люб’язно притримав перед нею двері.

– Мерсі, – подякувала Єва.

І швидко вийшла з аеропорту…

– От бачиш, – сказав Іван у повній тиші, – Ти вже замислилась…

Єва тряхнула [труснула] головою і подивилася на нього.

– У кожного є те, про що він мовчить. І ніколи не скаже. Хіба що в потязі. Ти маєш рацію…

Їй більше не хотілося розмовляти. Краще слухати, як дощ барабанить по даху машини. Чудовий, заколисуючий звук. Підступна тиша. Підступне відрядження. Підступна дорога. Підступні спогади. Єва механічним рухом дістала цигарки, відкрила віконце. Зовсім недоречно в її голові постав розмитий образ маленького хлопчика – з темним волоссям і великими карими очима. Хоча іноді він з’являвся іншим – зі світлим волоссям і блакитними очима. А бувало – рудим, із веснянками на носі. Але завжди вона чула від нього одне й те саме слово: «А-блі-коси…».

«Морелі, – виправляла вона, – Це – морелі. Послухай-но, яке красиве слово!»

Але він завжди промовляв «аблікоси» і її серце стискалося від ніжності. Єва подумала, що якби першим словом її ненародженого сина було щось інше, вона б однаково навчила його вимовляти саме це.

Щоб відчути, як від цього солодко стискається серце…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі, продовження). ЄВА

…Будинок стояв на березі затоки і нічим не відрізнявся від інших – двоповерховий, обшитий чорним деревом. На подвір’ї, посеред охайно підстриженої галявини нереально синьо світився басейн.

Дон Санта сидів біля нього в білому шезлонзі, вкритому пухнастим махровим рушником.

Дон Санта думав про своє життя і дивився на воду.

Колись давно він і гадки не мав про Малакську затоку. Вірніше, не уявляв, що матиме тут прихисток у вигляді будинку з мансардою та басейном. А коли надійшов час щось вирішувати, просто тицьнув пальцем у карту. Із зухвалою думкою про те, що може собі це дозволити. В який куток потрапить палець, було байдуже – головне, це було можливо. Хоч і безглуздо, по-хлоп’ячому. Проте тепер він може двічі на рік тікати сюди від справ. І думати про своє життя. Так, як оце зараз.

Дон Санта відкрив бляшанку пива. Він не міг відучити себе від юнацької звички пити пиво лише з бляшанки.

Думав про те, що в нього вже все є. І багато чого було. І саме тому більше немає чого бажати і на що сподіватися.

Хоча він чудово розумів, що думати так – зарано. Але думав, бо відчував: це – правда.

Свята правда…

Він посміхнувся. Тому, що Санта – його ім’я! Адже все, до чого він ставився серйозно і відповідально, він називав «святим». Така звичка приклеїлась давно. І для багатьох стала його іменем…

Отже, гріючись на вологому, як і його рушник, сонечку, Дон Санта подумав про те, що… зараз з будинку вийде його дружина. І він скаже їй:

– Помасти мені плечі.

Або ні, не так. Вона вийде і скаже сама:

– Ти спечешся. Давай я помащу тобі плечі.

Візьме жовтий тюбик, вичавить з нього крем. А потім невагомими дотиками почне змащувати його тіло.

Він буде ловити її руки, а вона ніжно відбиватиметься, промовляючи:

– Не заважай, дурнику! Згориш. Що я тоді з тобою, таким недоторканим, робитиму?!

Потім вони захочуть їсти.

І поїдуть на набережну в рибний ресторанчик. Там, у холі, у великих акваріумах плавають різномасті риби, лангусти, горами лежать устриці. Але він знає, що вона ніколи не тицьне пальцем у живу рибину і не плескатиме в долоні, як це роблять інші, спостерігаючи за кухарями, що виловлюють нещасну срібну красуню з метою миттєво її обпатрати і засмажити.

Отже, він візьме їй тигрові креветки, щупальця кальмарів під солодким соусом. А собі – відбивну з філе червоної риби і, звісно, пиво. В бляшанці. І суворо накаже чорнявому офіціантові не подавати склянку.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: