За обідом вона мовчатиме, поглинута своїми креветками. А потім підніме очі, сьорбне з його бляшанки і скаже:
– Я вагітна.
І додасть, ледь стримуючи посмішку:
– Свята правда…
…Потім вона довго буде вагітною – безкінечних дев’ять місяців!
За ці місяці вони встигнуть поїхати туди, куди мріяли, щойно побачивши одне одного, – в Альпи. Вона буде в червоній куртці. З почуття солідарності він не спускатиметься на лижах з гір.
Одного вечора він поцілує її в живіт і прикладе до нього вухо, аби почути, що йому скаже син.
Потім настане період його найбільших хвилювань – сьомий місяць, коли вона втомлено скаже:
– Я надто стара для всього цього!
А він, переляканий, почне переконувати, що всі свідомі жінки усього цивілізованого світу народжують саме в її віці. І це – цілком природно.
А ще він скаже, що у неї – веснянки на носі. А веснянки бувають лише у таких от сопливих дівчаток.
Потім вони разом народжуватимуть сина. І йому знову доведеться добре посперечатися. Адже спочатку вона буде категорично проти. І матиме, на її погляд, вагомі аргументи. Такі, які можуть висловити лише жінки її дикої і прекрасної у своїй дикості країни. Але, зауважить він, ці аргументи – не для нього!
– Свята правда, – скаже він. – Ми зробили це разом. Чому ж ти маєш бути сама? Це не чесно! Я триматиму тебе за руку!
– А якщо я тебе вкушу за неї? – хитро примружиться вона.
Тоді він задере рукав своєї сорочки аж до плеча і скаже: «Кусай! Мені не шкода!»
І вони сміятимуться.
А потім від того шаленого сміху він помчить її в авто до найкращої лікарні. І вона зрозуміє, що він – не такий, як інші, котрих вона знала і котрих боялася. Що йому байдуже, чи п’є вона нектар з квітів, чи лежатиме ось так, у цьому жахливому кріслі. Байдуже тому, що він любить в ній і те, й інше…
…Це вона назвала його Доном. Бо в нього смаглява шкіра, чорне волосся і перстень на мізинці – як у сицилійського хрещеного батька.
Назвала – і більше ні про що не хотіла чути. Лише – Дон Санта. І йому це одразу сподобалось. Вона мала право називати його так, як заманеться.
Дон Санта ніколи не припускав, що так кохатиме.
І ось – на тобі!
Ніби бог-картяр дав по носі останнім козирем. Тепер він береже цей козир, як святиню.
«Треба підрівняти газони… – подумав Дон Санта. – Тут все має бути добре. Завжди. Щоб вона ні в чому ніколи не розчарувалась…»
Він обвів очима подвір’я. На чому він зупинився?
Альпійські гори… Червона куртка-аляска, під якою вже живе [дихає] його син… Дон Санта втягнув ніздрями повітря і цей вдих відгукнувся всередині непритаманним йому схлипом.
…До низького паркану під’їхав листоноша – знайомий хлопчик-школяр на велосипеді. Він тримав у руці цупкий конверт прямокутної форми.
Дон Санта взяв його до рук. Власне, міг би й не брати, бо одразу здогадався, що там…
– Мерсі… – сказав він услід хлопцеві. Зовсім недоречно, адже той вже завернув за ріг вулиці…
«Аб-лі-ко-си» – знову подумки повторила Єва, дивлячись у вікно, і їй здалося, що це залите водою скло – її обличчя, в той час, коли воно зберігало холодний сухий вираз.
– Годі. Рушаймо, – коротко сказала вона. – Дощ закінчується. До міста – година їзди. Знаю там один недорогий готельчик.
Доведеться переночувати.
Вона взяла мобілку, набрала номер і сказала в слухавку:
– Ми не встигаємо сьогодні. Дорога погана – дощ. Скільки триватиме фестиваль? Ага. Добре. Заночуємо в готелі. Не кричи! Ти ж знаєш, я не воджу в темряві! Коли я тебе підводила?
Дан зрозумів, що вона телефонує «начальству» і зауважив інтонацію, від якої навіть йому стало моторошно. Дан уїдливо посміхнувся.
– Богдан? Він у порядку. Припини… Це не смішно. Бувай, – Єва натисла на відбій і завела мотор.
До самого міста на дорозі не зустрілося жодного села, проте обабіч тяглися соняшникові лани. Дан вже відверто хотів їсти.
– Що за готель? – запитав він.
– Відомчий, – відповіла Єва, – На чотири номери. Але ресторану там нема. І взагалі місто таке… Ну, там ми, мабуть, не поїмо. Хіба що збігаємо в гастроном…
– У нас єдиний вихід – наламати соняхів, – сказав Дан. – Я вже зголоднів.
Супутники відмовчувалися. Офіціантка, звісно, не могла нічого сказати, а у маляра, подумав Дан, мабуть, в кишені вітер свище; він узагалі принишк. Дану стало нудно. Йому не хотілося в’їжджати в будь-яке місто. На будь який асфальт. З-за рогу знову випірнуло село.
Охайне, з білими хатами, схожими на котеджі.
– Тут має бути кав’ярня, ви ж бачите – село не з бідних! – пожвавився Дан.
– Я можу вийти тут… – тихо сказав маляр.
Дан зрозумів, що не помилився: свище таки вітер. А ще зрозумів, що цей випадковий супутник не дозволить себе пригощати. З дівчиною було простіше.
– Вже темніє і я не впевнена, що нас тут нормально нагодують, – відповіла Єва.
Навіщо вона це сказала?! Нудьга зійшла з Дана, немов тягуча хвиля олії. В нього заблищали очі.
– А хочете я зроблю так, що нас тут нагодують по-королівському? Таку «поляну» накриють!…
– Що за маячня? – процідила Єва.
– А ти забула? Еге ж, мадам, ви швидко забуваєте шалену журналістську юність! Хоча у вас на обличчі – жодної зморшки! Одне слово, так… Зупинишся, щойно помітиш сільраду! – весело наказав він.
– Навіщо? – спитав Іван.
– Побачите. Тільки не заважайте! Це не важче, ніж красти помідори! Але – набагато веселіше.
«Сільрада» було розкішна. Перед нею здіймався пофарбований срібною фарбою пам’ятник – бюст лисого ватажка пролетаріату, переробленого за допомогою приварених каски та окулярів на льотчика-винищувача.
На першому поверсі світилося заґратоване вікно. Єва зупинила авто і запитально глянула на Дана.
– Що ти надумав, чудовисько?
– Нічого особливого, – відповів Дан. – Я хочу нормальної вечері. М’яса, печені з кров’ю. Шашликів. Горілки. І – щоб пісні лунали на все поле!
– Здурів?
– Ага! Виходьте! І мовчіть. Дай-но один сигнал!
Він відкрив дверцята і свіжий дощовий вітер, мов наелектризований його енергійною впевненістю, увірвався до машини.
Єва покірно натисла на кермо.
Тієї ж миті до вікна припала огрядна жіночка з величезним кучерявим «гніздом» на голові. Вона щось гукнула вглиб кімнати і в другому вікні виник молодик у джинсовій куртці.
Дан швидким і впевненим рухом відкрив багажник, дістав кофр, розпакував камеру і професійним рухом здійняв її на плече, тицьнувши в Євині руки мікрофон із «лейблою» відомого телеканалу.
Обличчя спостерігачів у вікні витяглись і зникли в напівтемряві. За мить обоє стояли на порозі й із тривожною [настороженою] увагою дивилися на приїжджих.
– Доброго здоров’я! – весело привітався Дан. – Гостей приймаєте?
– Якщо гості добрі, то чому б не прийняти? – напружено відповіла жінка. – А хто ви такі, звідки?
Дан назвав програму і вказав на назву каналу, наліплену на мікрофон.
– Будемо знімати сюжет! – повідомив він. – Ми в кожному селі нині знімаємо. Не все ж столицю показувати! Де ваше начальство?
– Ой! – заклопоталася жінка, – а чи є дозвіл? Чому не попередили? Робочий день вже закінчено. А голова десь… у… у полі…
– Нічого страшного, – сказав Дан. – Сьогодні перепочинемо, дещо зафіксуємо, а завтра – продовжимо. А який дозвіл? Зараз – свобода слова. До того ж, наше завдання – робити гарні замальовки. Так що – фарбуйте губи, мадам!
Він підійшов до жінки, потис їй і хлопцеві руки, назвав себе та представив «команду».
Жінка зашарілася. Вона впізнала Єву.
– Біжи-но швидше до голови! – наказала вона хлопцеві. Той зірвався з місця. – Проходьте, будь ласка, – вона відсторонила бюст від дверей. – Я зараз з дороги вам хоч чаю зроблю, а вже прийде голова – розбереться. Відверто кажучи, у нас тут сьогодні весілля… Я от сама збиралася… Ще хвилина – і ви б тут нікого не зустріли.
– О! Весілля! – зрадів Дан. – Це чудово! Це колоритно. Те, що треба.
Він чемно притримав двері, пропустивши уперед пані з сільради та решту. Офіціантка здивовано дивилась на нього, обличчя Івана випромінювало цілком упевнений вираз. Єва нарешті посміхнулася. Вона згадала, як багато років тому їздила по селах збирати фольклор. Найкращі спогади!
Жінка завела їх до великої кімнати на стіні якої було старанно вимальовано зелений лан із комбайном на дальньому плані та висіли різноманітні вимпели, а також прапори – потертий оксамитовий червоний із бляклими золотавими написами та новенький, жовто-блакитний.